Українське вівчарство розвивається за трьома напрямами: м’ясо, молоко та смушки. Попри невисоку рентабельність цього бізнесу вітчизняні вівчарі знаходять вихід для розвитку – кожен на свій спосіб. З державою чи без, їм доводиться прищеплювати українцям любов до баранини та виходити на зовнішні ринки. Інакше не стане смушок за виправу.
Побутує думка, що українці не їдять баранини. Та все ж овечками в нашій країні займаються, і ринок продукції вівчарства у нас теж існує. Кілька десятків років тому вівці були мало не в кожному селі. В основному їх розводили не на м’ясо, а на вовну. Минули ті часи, й у світі на перше місце з виробництва цієї продукції вийшли Австралія та Нова Зеландія, і потреба у вітчизняному вівчарстві відпала. Настриг від заокеанських порід овець значно перевищує те, що можна отримати від вітчизняної овечки. Поголів’я овець у світі за останні 10 років скоротилося на 4%, виробництво ж вовни знизилось на 17% – з’явились якісні синтетичні матеріали, які її замінюють. А от обсяги виробництва баранини і овечого молока натомість зросли на 6,8% і 2,6% відповідно.
Профіль та збут
Господарства, які займаються вівчарством в Україні, здебільшого самостійно дбають про збут своєї продукції. На Півдні нашої країни працює проект «Золоте руно Таврії», який покликаний підтримувати та розвивати вівчарство у степах Херсонщини. Та ось, на жаль, за словами Галини Іванової, керівника центру підтримки регіональних проектів Херсонської ТПП, на сьогоднішній день виробники не можуть сформувати товарної партії м’ясо-молочної продукції вівчарства, аби налагодити постійні поставки у мережі супермаркетів. «Це неправда, що в Україні немає попиту на баранину, – переконана Галина Іванова, – на нас вийшли представники мережі супермаркетів «Ашан» з пропозицією продавати продукцію у своїх магазинах. Але, на жаль, обсяги виробництва у нас такі, що з ними можна виходити хіба що на місцевий ринок».
У регіоні наполегливо працюють над удосконаленням нової асканійської каракульської породи овець. Колектив науковців Інституту «Асканія-Нова» разом із Буковинським інститутом агропромислового виробництва НААН вивів вівцю, яка відрізняється підвищеною плодючістю, хорошими приростами живої маси та високими якостями смушок. Від вівцематок цієї породи за лактацію одержують 120–140 кг молока, яке може використовуватися для виробництва різноманітних молочних виробів. Але більшу частину вирощеного молодняку продуктивних овечок підприємство не продає фермерам, а відправляє на забій, бо немає попиту. Господарствам важко нині виростити цих тварин, навіть із породистих ягнят, бо з кормами та випасами виникають великі проблеми, та й підтримка держави відсутня. Тому й виходить, що навіть з усієї області товарну партію баранини для супермаркету зібрати важко.
Однак на Дніпропетровщині господарству ТОВ «Шаролезька вівця» вдалося налагодити збут породистих ягнят. Аби вийти на промисловий рівень виробництва, Петро Швидько, директор цього господарства, спершу відібрав породу овець. Десять років тому сюди завезли ембріони овець канадської селекції – олбіс, шароле і тексель. Як розповідає підприємець, ці породи багатоплідні, скоростиглі та, що головне, – м’ясні. Замість одного ягняти вівці після третього-четвертого покоління почали плодити до чотирьох. Генетика цих тварин дозволяє на звичайних кормах отримувати приріст 400–500 г, іноді навіть до кілограма. Своїх овечок господарство продає у інші в Лісостепу та Степу, і це становить нині основний прибуток підприємства. А от на м’ясо, яке постачається практично винятково до ресторанів, ідуть лише вибракувані ягнята.
Халяль
Можливим шляхом підвищення рентабельності українського вівчарства могло би стати халяльне виробництво баранини. Адже ринок збуту такого м’яса великий – країни мусульманського світу. Тим більше що виробництво баранини халяль уже налагодили у Білорусі та Росії. Наприклад, у Логойському районі Мінської області на кошти іранських інвесторів планують проводити халяльний забій та експортувати продукцію до арабських країн. У Росії поряд із низкою дрібних вівчарських господарств, які працюють на забезпечення потреб місцевих мусульман – корінних мешканців, нещодавно запущено великий проект об’єднання вівчарських підприємств виключно з метою виробництва баранини для експорту в мусульманський світ.
Проте голова правління Асоціації вівчарів та козівників України Володимир Ананьєв скептично налаштований щодо перспектив виробництва баранини халяль в Україні та переконаний, що ця справа навряд чи окупиться: «Річ у тім, що ветеринарні послуги, митні питання та високі розцінки на послуги транспортування просто з’їдять увесь можливий від цього прибуток, тому араби співпрацюють з європейськими країнами, де умови сприятливіші для цього бізнесу. Наприклад, з Румунією».
Бринза
М’ясо м’ясом, але вівця ще здатна давати молоко, яке йде на виробництво найрізноманітніших продуктів. І найбільш відомі й популярні з них – вурда та бринза. Якщо перший продукт можна придбати лише у гуцулів, то другий виробляють у більших обсягах і продають практично скрізь по Україні (хоча й не завжди з овечого молока). Наприклад, у степах Одещини працює племінне господарство «Фрумушика-Нова». Там збудовано чи не найбільший доїльний зал для овець у Європі – на 120 місць доїння. Господарство має статус племрепродуктора, і поголів’я тут налічується кілька тисяч. «Після встановлення доїльного залу середньодобові надої зросли до 25%, на 80% знизились захворювання на мастит, – розповідає Володимир Паларієв, директор господарства «Фрумушика-Нова». – І, звісна річ, механізація процесу доїння вплинула на підвищення якості вихідного продукту – бринзи». Керівник підприємства вважає, що в разі сприятливого розвитку галузі з українськими овечими сирами можна виходити на європейські ринки. «Так уже роблять наші сусіди, румуни, які свою бринзу продають до Франції та Італії», – заявляє Володимир Паларієв. А поки що підприємству доводиться конкурувати із дрібними виробниками, у яких продукція хоч і нижчої якості, зате дешевша. Адже, за словами пана Паларієва, невеликий підприємець зазвичай працює за схемами, що передбачають уникання сплати податків.
Смушки
Як показує приклад того ж таки господарства «Фрумушика-Нова», ще один продукт вівчарства, з яким можна з успіхом виходити на міжнародний рівень, – це смушки. Тут вирощують овець каракульської породи. Завдяки науковій селекційній роботі, яка проводиться у господарстві, у вівчарів з’явилася можливість отримувати велику кількість ягнят з якісними показниками смушків. У 2009 році вичинені смушки «Фрумушика-Нова» були відправлені в Італію. Це була давальницька сировина для виготовлення хутряних виробів за лекалами, придбаними у провідних модельєрів світу. І от несподіванка: ті смушки отримали оцінку 8 балів за 10-бальною системою від фахівців та модельєрів, що брали участь у виставці MIFUR (Італія, Мілан).
Ростислав Панічев
Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі “АгроМаркет” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/magazines належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал “АгроМаркет” з гіперлінком https://agrotimes.ua/magazines . Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому “АГП Медіа” .
газета “АгроМаркет” травень, 2013 року
AgroTimes
