Точка зору

У результаті Революції Гідності українці змогли повалити тирана й дають відсіч маніяку. А чи вистачить сил гідно реагувати на зрадливість союзників?

Павло Коротич
головний редактор The Ukrainian Farmer

 

Україна та ЄС підписали угоду про асоціацію, яка, на думку багатьох аналітиків, має стати інструментом інтеграції нашої економіки в загальноєвропейську. Ми з Європою вступили в такий собі «медовий місяць» нашого союзу, під час якого, за законами жанру, треба казати здебільшого про перспективи й майбутні звершення. Дехто навіть вважає, що 27 червня остаточно помер геополітичний проект «СССР», а об’єднана Європа заповнила свій історичний простір. Однак, спостерігаючи за розвитком відносин у трикутнику Україна-Євросоюз-Росія, хочуть запропонувати для розмови дещо іншу тему, а саме: чому Європі більш цікаво дружити з Росією, ніж з Україною. Адже на емпіричному рівні це добре видно, і не лише через зрадливе тупцювання європолітиків навколо санкцій щодо держави-агресора. Хто останнім часом мав змогу спілкуватися з європейськими підприємцями, які ведуть бізнес у Росії (а таких чимало), той знає — ці хлопці триматимуться за Росію до останнього. Кілька простих пояснень, чому це саме так.

 

Перше. Стара Європа вже давно страждає на тяжку недугу — перевиробництво. Її ринок переповнений товаром, внутрішні можливості для розвитку виробництва вичерпано, і європейські компанії (і державні інституції) наполегливо працюють у двох стратегічних напрямах: над пошуком перспективних зовнішніх ринків, куди можна було б виносити не лише готову продукцію, а й виробничі потужності, а також над створенням системи бар’єрів для перешкоджання доступу іноземних товарів до внутрішніх споживачів. І саме із цього погляду Росія для європейців є безцінною знахідкою. Держава — сировинний монстр, еліта якої має тугі гаманці та сповідує принцип: «Для чого мені щось виробляти, якщо я можу купити?». Плюс до цього — величезна кількість споживачів і традиційно неконкурентоспроможна промисловість, яка легко поступатиметься ринкам під натиском якісніших європейських товарів.

 

Друге. Інвестиційний клімат для західного капіталу в Росії цілком позитивний. Головний позитив полягає в тому, що завдяки міцній вертикалі російської влади всі питання можна вирішувати в одному місці. Тобто якщо в кабінеті губернатора вдалося домовитися, то далі ти — король. У таких обставинах європейський бізнес входить у російський ринок як ніж у масло, а європейські бізнесмени одержують ще й моральний бонус — можливість скинути із себе тісні пута норм і правил, якими вони обплутані вдома. Не дарма з початком російсько-української війни заяви щодо незмінності намірів і надалі розширювати свою присутність у Росії було зроблено низкою європейських компаній, що вже встигли розмістити свої виробництва на теренах РФ.

 

А тепер давайте поглянемо в інший бік: чим для європейського бізнесу є Україна? Наскрізь корумпований ринок, де ніхто ні за що не відповідає, але всім треба платити. Роки панування Януковича були роками втечі інвесторів. Тепер Януковича немає, ми обрали нового Президента. Чи змінилося бізнес-середовище? Отож. Гірше того: нове українське керівництво робить заяви щодо пріоритетності інвестування в підприємства Донбасу — регіону, де йде війна, де центральний уряд втратив контроль і не виявляє твердості й послідовності у відновленні цього контролю. Так само не видно твердої позиції нової влади в подоланні корупції — головного ворога підприємництва. Купівельна спроможність споживачів на українському ринку незрівнянно нижча порівняно з російським, і наразі незрозуміло, із чого б вона почала зростати. Тому європейські бізнесмени ще явно не готові до інвестування в Україну. Водночас Україна робить кроки, вкрай обурливі для європейців: вона прагне влізти зі своїми товарами на переповнений ринок ЄС, ламаючи всі ті обмеження, які європолітики роками вибудовували для недопущення «чужих».

 

Виникає запитання: яку таку «цукерку» має побачити перед собою Європа, щоб терпіти це нахабство, та ще й ризикувати втратою свого віками омріяного Клондайку — ринку Росії. Європейські цінності? Навряд чи цією принадою європейці самі годують світ, для внутрішнього споживання вона їм не потрібна. Ті корпорації, що визначають рішення своїх урядів, уже давно виросли з коротких європейських штанців і мислять глобальними масштабами. Єдине, що змушує Європу стискати зуби і якось терпіти незручності, це усвідомлення того, що між осередком життя (Європою) і місцем заробляння грошей (Росією) має бути буферна зона, і цю зону слід тримати під контролем.