Навіть маючи рентабельність свинарства на рівні 100%, підполковник у відставці Михайло Андрієвський вирішив зробити ставку на молоко.
Засновник аграрного підприємства з незвичною назвою «КрокУкрЗалізБуд» Михайло Андрієвський — корінний киянин. Він уже розміняв восьмий десяток, але від справ відходити не збирається. Навпаки, його планам можна тільки позаздрити. Господарюють у Прилуцькому районі Чернігівської області, мають сучасний молочний комплекс у селі Білорічиця, успішне свинарство, комбікормовий завод. Виготовляють корми — БВД, замінник молока, печуть хліб, роблять макарони. Нині компанія в партнерстві з кількома приватними інвесторами завершує будівництво сучасного молочного комплексу в селі Галиця, планує збудувати ще один сучасний корівник і свинарник у Білорічиці, займатися глибокою переробкою м’яса і поставити біогазову установку.
Михайло Володимирович як колишній військовий намагається тримати військову дисципліну у виконанні планів. Хоча сам зізнається, що іноді доводиться змінювати стратегію на 180 градусів. Але його головний принцип ведення аграрного бізнесу залишається незмінним: працювати треба лише в замкнутому циклі.
Допомагає йому вести бізнес уся родина, а найбільше — молодша донька Людмила Михайлівна, яка є депутатом Чернігівської обласної ради, правою рукою і порадницею батька. З 2000 року, коли «КрокУкрЗалізБуд» вирішив іти на село, вся родина Андрієвських захопилася сільським господарством і тепер в іншому бізнесі себе не уявляє.
Михайле Володимировичу, чому ваше аграрне підприємство має назву «КрокУкрЗалізБуд»?
– Я ні дружину, ні назву компанії не міняю. Підприємство, що займалося проектами на залізниці, принесло мені перші серйозні гроші, статус. А «Крок», бо не можу стояти на одному місці, мені обов’язково треба рухатися вперед, розвиватися. Коли я завершую будь-який проект, мене завжди точить почуття невдоволеності. І я одразу розпочинаю новий, який намагаюся зробити ще краще. Так було й тоді, коли я вирішив зайнятися сільським господарством.
Чому ви обрали для дислокації саме Прилуцький район?
– Це відносно недалеко від Києва, плюс я трохи знав, до кого тут звернутися. Тодішній голова адміністрації Прилуцького району Володимир Старостишин запропонував нам село Мазки. Тваринництво там було вбите, земля 17 років не оброблялася. Колишній керівник господарства порадив мені як авіатору обробити землю гліфосатом з літака, щоб позбутися бур’янів, а вже після цього орати. За відновлення техніки мені нарахували 100 тис. гривень, але після «ремонту» вона вийшла в поле і одразу стала. Довелося наймати трактори на стороні, а також авіацію.
На успішний початок не дуже схоже…
– Де там! Перші два роки ми працювали в збиток, але я не вважаю цей час втраченим. Це була хороша школа. Я потім питав Старостишина: «Володимире Михайловичу, чого ви дали мені таку погану землю?» А він відповідав: «Вас, киян, багато приїздить, пограються трохи — і кинуть». Треба розуміти: йшов 2000 рік. У той час складно було заманити інвестора у сільське господарство. Землі було багато, а серйозні інвестори майже не з’являлися, їх цікавив прибутковіший бізнес — будівництво чи торгівля.
Наскільки складно вам було розібратися в нюансах сільгоспвиробництва?
– Я авіатор — відлітав 17 років, потім на землі працював військпредом. Згодом займався виготовленням дитячого спортивного обладнання, працював на ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, допомагав роззброювати 43-тю ракетну армію, займався ремонтом і будівництвом залізничних шляхів. Досвід, який я здобув на всіх цих життєвих етапах, навчив мене швидко орієнтуватися в будь-яких ситуаціях і процесах, допоміг він і в сільському господарстві. Хоча, коли я був військовим і стрибав з літака з парашутом, то менше хвилювався, ніж тепер, коли працюю в агробізнесі. Тоді я точно знав, що буду робити завтра, а тепер лягаєш з одними планами, а прокидаєшся із зовсім іншими.
Чому вирішили перевести своє аграрне підприємство на замкнутий цикл виробництва?
– Свого часу мене переконав у цьому Старостишин. Спочатку він запропонував купити комбікормовий завод в селі Мала Дівиця для зберігання й переробки зерна, який був на межі банкрутства. Я купив. Потім наприкінці 2002 року Старостишин порадив зайнятися тваринництвом. Спершу ця пропозиція здалася абсурдною. Ми й так два роки працювали в збиток, а тваринництво на той час було навіть у гіршому стані, ніж рослинництво. Але Володимир Михайлович переконав мене, що треба робити замкнену систему. Ми придбали комплекс у селі Білорічиця, хоча моя сім’я тоді мене не підтримала. Там збереглася хороша інфраструктура, але на 2002 рік залишалося тільки 160 корів, з них половина — лейкозних. Зайшли ми з дочкою Людмилою в один із корівників — а корови як почали ревти! Я питаю завферми: «В чому справа?». А він каже: «Якби вас одним борщем годували — ви б ще не такої заспівали!». Можете собі уявити, яка була ситуація на фермі.
Зараз ми працюємо у трьох напрямах: рослинництво, тваринництво і переробка, кожен з них на госпрозрахунку. Їхня взаємодія допомогла нам з 2003 року працювати прибутково: відтоді загальна рентабельність нашого аграрного бізнесу не опускалася нижче 30%.
Яке поголів’я ВРХ у господарстві нині?
– На сьогодні маємо 1400 голів великої рогатої худоби, з них майже 600 — дійного стада. Наша ферма в Білорічиці вже мала статус племзаводу з розведення української червоно-рябої молочної породи ВРХ, коли ми її придбали. Цю породу й далі тримаємо в чистоті, продаємо племінних бичків. Вважаю, що червона-ряба має свої переваги. Ось, наприклад, свого часу одне українське господарство придбало за кордоном кілька сотень чорно-рябих голштинів, з яких втратило понад 30%, бо вони не пристосовані до нашого клімату й умов. З вітчизняною червоно-рябою таких проблем немає; якщо її правильно годувати, то можна отримати до 10 тисяч літрів молока на рік.
А якою генетикою осіменяєте своє молочне поголів’я? І які маєте надої?
– Чорно-рябим голштином. Доїмо в середньому 22 літри молока на корову на день, влітку надої доходять до 27 літрів. Я сподіваюся, що через рік-другий наше стадо менше 25 літрів на корову не даватиме.
Але на надої впливає не лише генетика, а й інші фактори — годівля, ветеринарний супровід. Дуже велике значення має система доїння. Наприклад, за прив’язної системи утримання із доїнням в молокопровід ми втрачали 7 літрів на кожній корові на день! У доїльному залі з безприв’язним утриманням результати значно кращі.
До речі, про доїльний зал: як ви наважилися на будівництво молочного комплексу — адже це серйозні інвестиції ?
– У нас дуже успішно розвивалося свинарство. Але коли я побачив, що в Україну безконтрольно ввозять великі партії свинини, яку одразу слід би було відправляти на утилізацію, то вирішив не витрачати зусиль на цей напрям і переорієнтуватися на молоко. Бо молоко стало дуже затребуваним. В Україні молока не вистачає, як не вистачає його в Росії. Літнім людям у селах тримати худобу тяжко, а молоді не хочуть, тому населення вирізає своїх корів. Статистичні показники по особистих селянських господарствах щодо ВРХ (та й щодо свиней) треба ділити щонайменше на два, тоді буде більш-менш реальна цифра. Якби держава підтримувала малий та середній бізнес, ситуацію можна було б змінити, але в нас цього немає.
Отож, у серпні 2009 року було ухвалено рішення будувати в Білорічиці сучасний корівник. Ми купили старі «клюшечники», зробили реконструкцію, перетворили трьохрядні корівники на чотирирядні. Далі вирішили будувати доїльну залу. Тепер маємо окреме пологове відділення, «дитячий садок», відділення для сухостою і корівник.
Добре, що будівництво почали після кризи — лише за рахунок цього вдалося зменшити його вартість на 40%. Чернігівський проектний інститут виготовив для нас проектну документацію, і за його кошторисом комплекс обходився нам у 23 млн гривень. Проте насправді ми вклалися у 9 мільйонів. Сподівалися, що держава поверне 50% витрат, але не отримали нічого.
За рахунок чого вам вдалося здешевити будівництво?
– Ми все будуємо самі, без посередників і підрядників. Наймаємо будівельні бригади, яким довіряємо. Будівництво у нас безвідходне. Наприклад, із бетонних плит перекриттів старих «клюшечників», які були побиті або почали руйнуватися, ми збудували ясла для телят: використали їх як стіни, а дах зробили з оргскла. Тепер там телята перебувають узимку навіть при 26 градусах морозу, загартовуються. Якщо в перші роки нашої роботи з ВРХ, коли вона ще була на прив’язному утриманні, падіж молодняку становив до 30%, то зараз — одиниці.
Ферма в Білорічиці сподобалася кільком інвесторам, і вони запропонували спільний проект в Галиці. Наша компанія взяла на себе будівельні й монтажні роботи, а також забезпечення поголів’ям. А інвестори вклали гроші. В Галиці ми вже завершили першу чергу будівництва, до кінця року плануємо завершити другу. Загальний кошторис проекту — 45 млн гривень, без урахування вартості ВРХ. Після завершення другої черги кількість дійного стада на галицькому комплексі зросте до 1000 голів, саме на таку потужність розрахована встановлена тут доїльна зала.
Михайле Володимировичу, може, вам покинуте сільське господарство та зайнятися будівництвом? Це ж — ваше!
– Ні, будівництво — зовсім інший бізнес. Насправді я дуже переймаюся сільським господарством. Коли ми взяли наших перших корів, постало питання: як підняти надої? Тоді я об’їздив всю Україну в пошуках постачальника преміксів. Пропонував угоду не лише на постачання кормів, а й на ветеринарний супровід, бо мій принцип такий: продавець преміксів має відповідати за результат. Кормові добавки не повинні погано впливати на здоров’я худоби, а навпаки, сприяти покращенню віддачі молока чи м’яса. Тому я роблю так: очікуваний результат від годівлі фіксую в договорі. Якщо через обумовлений період результату немає — угоду розриваємо. Я перебрав понад десяток фірм. Працював з українськими компаніями, з багатьма закордонними. Обов’язково відвідував виробництво, розмовляв і з директорами, і з простими робітниками. Зупинилися ми врешті на угорській компанії «Агрофід», з якою працюємо донині. Якщо на нашій фермі фіксується падіж або збільшення захворюваності тварин, компанія-постачальник обов’язково виїздить до нас, бере проби з годівниць і визначає, в чому причина — у кормах чи в чомусь іншому. Відповідно, за результатами аналізів ми вживаємо заходів. Такою співпрацею ми дуже задоволені.
Хто є основними покупцями вашого молока? І чи затребувана на ринку якісна молочна сировина?
– Наше молоко — екстра-класу, воно йде на виготовлення дитячої молочної продукції. Ми співпрацюємо з ПАТ «Яготинський маслозавод» (філія «Яготинське для дітей»), з компанією «Вімм-Білль-Данн». Частину молока здаємо на «Ічнянський молочно-консервний комбінат», який виготовляє першокласне згущене молоко. Платять нам від 4,1 до 4,5 грн/л. Вітчизняні виробники вже переконалися, що не можна хімічити, не можна додавати до продукції зайве (до речі, перевірки з боку Росії дуже їм в цьому допомогли), тому вони згодні давати хорошу ціну за якісне молоко.
Розкажіть про своє свинарство.
– У нас 9,5 тис. голів свиней, з них 400 голів маточного стада. Господарство отримало статус племзаводу з розведення української білої, але попит на сальні породи весь час зменшується. У товарному стаді ми вирощуємо дво- і трипородні гібриди. Приміщення свинарників залишилися старі, на будівництво нових не вистачає коштів. Відповідно, і генетика в нас не така потужна, адже я розумію, що не зможу завозити з Данії свиноматок. В умовах наших свинарників вони не виживуть, бо надто чутливі до різних болячок. Рентабельність тримаємо за рахунок замкненого циклу: окрім преміксів, для виробництва свинини ми нічого не купуємо. Тому навіть під час кризи 2009 року рентабельність нашого свинарства перевищувала 100%.
Є плани на свинокомплексі збудувати окреме приміщення для опоросу та дорощування зі щілинною підлогою. Хочу зробити все за правилами, з належним утепленням, вентиляцією. Але це перспектива кількох років. Поки що для мене пріоритетом є молочний напрям.
Свиней продаєте у живій вазі?
– Так, але в перспективі думаю зайнятися глибокою переробкою. У 2010 році м’ясокомбінати взагалі не хотіли брати наших свиней — через навалу імпорту. Ціна на них впала тоді до 11 грн/кг живої ваги. І я вирішив провести експеримент (я взагалі люблю експериментувати) — продавати свинину через власний фірмовий магазин у селі, де ми відпускаємо продукти пайовикам. Поставили ціну на м’ясо в середньому по 30 грн/кг, тобто в перерахунку на живу вагу при виході м’яса з туші на рівні 70% — це 21 грн/кг. Вигідно? Вигідно. Але щоб реалізувати щомісяця 400 голів свиней і 40 голів ВРХ, одного магазину недостатньо.
Далі я вирішив провести аналогічний експеримент з торговою мережею «Фуршет» у Прилуках. Ми отримали непогану маржу, але спливло багато нюансів. По-перше, ми не змогли забезпечити належну стабільність поставок і якості продукції, оскільки в нас немає забійного цеху. Ті, кому ми віддавали худобу на забій, робили це не завжди якісно, не завжди поводилися порядно. Я вже умовив партнерів, тож забійний цех і лінію фасування у вакуумні упаковки ми плануємо поставити в Галиці.
Ви мали намір встановити біогазові установку в Білорічиці. Чи просувається це питання?
– Зараз вивчаємо варіанти. Київська фірма пропонувала зробити все під ключ, але я відмовився, бо це надто дорого. Монтувати обладнання ми б змогли власними силами. Китайські партнери запропонували умови 50% на 50%: їхнє устаткування, наша сировина, а прибуток ділимо навпіл. Протокол про наміри ми підписали, але поки я на власні очі це устаткування не побачу — пошуки партнера триватимуть. Сировини в нас вистачить: гною з корівників та свиноферми щороку вносимо на поля понад 20 тис. т, а враховуючи наш розвиток, ця цифра збільшуватиметься. На виході плануємо отримувати газ, електроенергію і сухі добрива. Власна енергія допоможе нам зменшити витрати на опалення та освітлення, бо взимку ми щомісяця споживаємо електроенергії на 300 тис. грн.
Які стосунки складаються у господарства з сільськими громадами?
– Коли я розповідаю закордонним партнерам, що ми допомагаємо лікарням, садочкам, школам, то вони дивуються: «А податки ви сплачуєте?» — «Сплачую», — кажу. — «А це у вас що — другі податки?» Отже, якщо ми ввійдемо до Європи, нам доведеться перебудовувати свій менталітет: не бути утриманцями. Бо в них навіть монастирі й школи самі на себе заробляють. А нас радянська влада розбалувала, наші люди постійно чекають, що їм хтось чогось дасть.
Можливо, проводячи таку соціальну політику, ви самі породжуєте утриманство?
– Я змушений допомагати. Бо в нас такі люди. Коли відбувається сходка села, на мене зусібіч тиснуть. Я селянам кажу: спробуйте самі відкрити свій бізнес — магазинчик, перукарню. Будете заробляти й самі відчуєте, як воно. Але хіба охочих до цього багато?
– Моя філософія — створювати на селі робочі місця. Не буде робочих місць — не потрібна буде ні школа, ні садочок, бо село вимре. На наших фермах і заводах працюють цілі сімейні підряди, і мене це радує. У нас найбільша кількість працівників на один гектар порівняно з нашими сусідами. Чому? Бо ми розвиваємо тваринництво й переробку. Деякі холдинги, коли хочуть забрати собі землі, заманюють селян високими виплатами на паї. Але ж є різниця: чи то отримати на рік 7000 грн за пай, чи 70 000 грн — зарплати на сім’ю?
Охочих працювати в господарстві вистачає?
– Парадокс — хоча по селах роботи немає, працювати нікому. До 40% працівників ми залучаємо з сусідніх сіл. У нашому регіоні дуже великі проблеми з пияцтвом. Алкоголіку скільки не плати — він працювати не буде. Тих, хто здатен добре робити руками та ще й при цьому трохи думати — одиниці. Тож у нас можливості вибору в плані персоналу невеликі. На Західній Україні людей по селах більше і до роботи вони більш охочі. Я знаю, що там власники свиноферм своїм працівникам навіть забороняють тримати свиней — у нас такого немає.
На будівельні роботи я зазвичай наймаю майстрів із Західної України. Бо місцеві балувані, за першої-ліпшої нагоди тікають з роботи до худоби, до дружини, до коханки або до чарки. Виженеш — їм байдуже.
Можливо, місцевих не влаштовують малі заробітки?
– Ми платимо своїм людям достойно, це не враховуючи тих умов, які для них створюємо. Наведу такий приклад. Є одна будівельна бригада із Західної України, з якою ми час від часу маємо справу. І ось, коли я запропонував їм узятися за будівництво корівника в Галиці, вони саме були в Петербурзі на ремонтах. Дав їм три дні на роздуми. Так що ви думаєте — через два дні вони приїхали до мене з речами. Питаю: «Чого ж ви кинули Росію, там же так добре платять?» — «Та, Володимировичу, в Пітері з нас за харчування беруть як за ресторан, за житло треба платити, тому і 50% заробітку не залишається. А у вас безкоштовно їмо, спимо, ще й випивати ви не даєте». Цим хлопцям є з чим порівнювати, вони були на заробітках і в Києві, і в Росії, і в ЄС.
Розкажіть про здобутки господарства в рослинництві.
– Ми обробляємо 5400 га землі, з них 800 га працюють на тваринництво. У 2012 році зібрали 32 тисячі тонн зерна, хоча літо було не найкраще. У сівозміні маємо із десяток культур: пшениця, ячмінь, горох, соняшник, соя, кукурудза, ріпак, грубі корми (люцерна, конюшина, суданка). У мене дуже грамотний головний агроном. З того часу, як він до нас прийшов, кількість землі майже не збільшилася, а от вал продукції постійно зростає. Усі питання, які стосуються технологій, способу обробітку ґрунту, я залишаю на його розсуд: він професіонал, повинен сам приймати рішення і відповідати за них.
Відчувається, що про тваринництво, особливо про молочний напрям, ви розповідаєте з найбільшим ентузіазмом. Чи може бути виробництво молока найбільш прибутковим напрямом у сучасному багатогалузевому господарстві?
– Давайте порівняємо, що дасть більше прибутку з одного гектара землі: кукурудза чи корова зі шлейфом. Ми збираємо кукурудзи 8 т/га в сухому вигляді, вартість однієї тонни становить 2000 грн. Маємо 16 000 грн, з них половина йде на витрати, тож прибутку лишається 8000. Тепер беремо корову зі шлейфом, яка дає 8 000 літрів на рік. Множимо на 4 грн/л, отримуємо 32 000 грн. Максимальна собівартість кормів, ветобслуговування, утримання на одну корову становить 10 000 грн, тобто маємо прибутку 22 000 грн. Це не враховуючи теличку або бичка, а ще гній, який є чудовим добривом.
Я згоден, що будівництво молочного комплексу окуповується лише через 5—6 років. Але ж через 5—6 років ви отримаєте у 2,5 раза більшу віддачу.
Тобто молоком люди не займаються не тому, що воно збиткове, а тому, що вони хочуть мати прибутки вже сьогодні.
Чи співпрацюєте ви з науковими установами?
– Маємо справу з кількома українськими інститутами, які супроводжують наші племінні господарства, але особливої підтримки з їх боку я не бачу. Більше ми отримуємо від зарубіжних партнерів, постачальників преміксів, ЗЗР, техніки тощо.
Наприклад, одна австрійська компанія запропонувала нам вирощувати люцерну за їхньою технологією: «Спробуйте, — кажуть, — отримаєте прибавку два літри надоїв на кожну корову». Я наче й вірю, а наче й не вірю. Поїхали ми в Австрію у господарство, подивилися. Потім компанія поставила нам техніку, добрива, ЗЗР. В результаті надої справді зросли на два літри! Секрет — у збільшенні вмісту протеїну в люцерні: її треба вчасно скосити і зробити це правильно, не підчерпнути землю тощо. У австрійців ця технологія вже відточена.
На вашу думку, великі аграрні компанії — це єдиний шлях для розвитку сільського господарства в Україні, чи фермери теж мають право на життя?
Я впевнений, що мають. Більше того, я й сам хочу стати фермером, щоб випробувати на собі, що це таке. Ось, купив 15 корів, за законом мені мають виділити землю в обробіток.
Хто доїтиме ваших фермерських корів?
– Віддам їх в оренду молочнотоварному комплексу, за прикладом Канади. Там 50 років тому був такий самий хаос, як у нас, але вони зуміли організувати ефективні кооперативи. Принцип такий. Фіксуємо, скільки літрів молока дає корова. Ферма зобов’язується підняти надої, а коли з’явиться додатковий прибуток — поділити його навпіл з власником корови. Те саме я пропонував нашим пайовикам: віддати корів господарству в оренду, а самим розв’язати собі руки і, наприклад, влаштуватися на роботу. Тим більше що ціна, за якою ми здаємо молоко переробним підприємствам, набагато вища, ніж та, за якою молоко купують у приватників (4,1—4,5 проти 2,2 грн/л).
Чи багато селян вже пристали на вашу пропозицію?
– Поки що жоден, вони сприймають це дуже обережно. Зі свого боку, ми теж не були надто активними в цьому напрямі, бо не мали достатньо майданчиків для розміщення поголів’я. А коли нові комплекси в Галиці й Білорічиці будуть завершені, я планую взяти в оренду корів своїх працівників, для початку голів 10. Щоб довести на конкретних прикладах: така кооперація вигідна селянам. Хай це буде ще один мій експеримент. Я майже впевнений, що через рік люди самі стоятимуть в черзі, адже годувати худобу їм стає все складніше й складніше.
Вам не хочеться кинути усі клопоти на дітей і онуків?
– Ви знаєте, ті, хто відгороджується від роботи, йдуть з цього життя набагато швидше. Я живу в темпі. У мене багато зобов’язань перед партнерами, і поки усе не виконаю — ще буду на коні.
Я щаслива людина. З дружиною прожив 54 роки. Одна дочка закінчила школу з золотою медаллю, друга зі срібною, обидві — кандидати наук. Старша разом з онуком живе в Угорщині, а менша, Людмила, в Україні, допомагає мені. У мене надійні тили, тому мені легше вирішувати питання на передовій.
Марія Михно
журнал “The Ukrainian Farmer” квітень, 2013 року
Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/magazines належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал “The Ukrainian Farmer” з гіперлінком https://agrotimes.ua/magazines . Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому “АГП Медіа” .
The Ukrainian Farmer
