Як відомо, американська мрія — це гроші. Але в мовах України навіть американські гроші пахнуть чорноземом.
Деніел Свірі, громадянин США, разом зі своїм батьком Девідом уже другий десяток років втілює американську мрію на українській землі. У 1990-му сім’я Свірі продала в Штатах свій комбікормовий завод, землю, ферму, тобто весь бізнес, який перейшов у спадок від попередніх поколінь, і почала господарювати в Україні. Спочатку збудували в Миронівці завод для переробки сої, згодом комбікормовий завод і зерновий елеватор. Так виникла компанія «Київ-Атлантик Україна». І лише з 2000 року зайнялися вирощуванням сільгосппродукції: аграрний підрозділ одержав назву «Атлантик фармз». Син і батько Свірі вважають українську землю й кліматичні умови просто фантастичними. На їхню думку, долучивши до природи сучасні технології, українським компаніям цілком реально тримати позиції світових аграрних лідерів. На сьогодні «Київ Атлантик» має в обробітку понад 13 000 тис. га землі, переважно в Київській та Черкаській областях, і 4000 бичків на відгодівлі. Протягом найближчих п’яти років Свірі планують збільшити площі орендованих земель до 50 тис. га, а стадо бичків — до 50 тис. голів, залучивши шляхом розміщення євробондів майже 50 млн доларів інвестицій.
Деніел за освітою — агроном, з дитинства допомагає батьку працювати на землі. Двоє його молодших братів живуть у Штатах, але також беруть участь у сімейному бізнесі. Середній брат щороку приїздить в Україну допомагати родині під час посівної та збиральної кампаній.
Ваша компанія починала з переробки, а тепер ви маєте намір значно розширити земельний банк. Можете пояснити логіку розвитку бізнесу?
– Коли у 2000 році ми взяли перші землі в обробіток, хотіли диверсифікувати наш бізнес та забезпечити свої комбікормові заводи сировинною базою. Тим більше, на той момент місцеві адміністрації буквально благали фермерів та компанії взяти землю, бо СТОВи після кризи 1998 року масово банкрутували й господарювати було нікому.
У 2004 році, коли ми прийшли на Драбівщину, місцева влада пропонувала нам узяти в оренду 29 тис. га. Та ми відмовилися від таких обсягів, узявши землю тільки в селах Демки та Нехайки. Тоді наша компанія не мала вільних грошей чи можливості залучити значні кредити, тож ми взяли стільки землі, скільки могли обробити, бо для нас якість господарювання дуже важлива. Ми від початку хотіли створити ефективне господарство. Стояти на вершині рейтингу за кількістю гектарів — не наша мета.
Але зараз, вже маючи значний досвід господарювання в Україні, ми відчуваємо, що можемо дати раду більшій кількості землі.
Як збираєтеся залучати кошти на розширення бізнесу?
– Ще у 2008 році планували розмістити акції на фондовій біржі, але вдарила криза. Та ми продовжуємо працювати над тим, щоб залучити гроші інвесторів. Зараз готуємося до розміщення євробондів.
Чи відбувається розширення земельного банку компанії?
– Наразі земельний банк компанії становить 13,5 тис. га, тобто за останній рік ми трохи добрали. Плани щодо розширення до 50 тис. га — це перспектива як мінімум на 5 років. Сподіваємося, що нам вдасться їх реалізувати, проте враховуємо й безліч негативних факторів. В Україні нестабільна політична ситуація. Немає певності із залученням коштів. А земля вимагає інвестицій: треба забезпечити техніку, платити людям, придбати посівні матеріали. Ми це розуміємо. Для нас на першому плані — ефективність, а вже на другому — обсяги виробництва.
Які культури вирощуєте?
– Цього року плануємо сіяти 3 тис. га кукурудзи, 8,5 тис. га сої, 1 тис. га пшениці та 500 га люцерни.
Чим мотивований такий розподіл?
– У нас вертикально інтегрований бізнес. Люцерну вирощуємо для власного тваринництва, а також для виготовлення комбікормів на нашому заводі (зокрема для кролів). Всю вирощену сою переробляємо на олію й макуху, соєву олію експортуємо переважно до Польщі. Пшеницю і кукурудзу переробляємо на комбікорм, який продаємо всередині країни, й таким чином отримуємо продукти з доданою вартістю. Частина кукурудзи йде на експорт. Ми працюємо через трейдерів: раніше постачали кукурудзу до 15 країн, але в останні роки експортуємо переважно в Японію.
Оскільки ринок збуту диверсифікований (внутрішній та зовнішній), на кінець року ми по ПДВ виходимо в нуль, тобто і ми державі нічого не винні, і держава нам не повинна нічого компенсувати. Для нас це оптимальний варіант, оскільки маємо приклади серед колег-аграріїв, яким держава винна мільйони євро компенсації ПДВ.
Чому ви не практикуєте укладання прямих експортних контрактів?
– Утримувати штат працівників, зайнятих цією справою, нам невигідно. Трейдерство — окремий бізнес, який потребує спеціальних знань. Тим більше, умови, на яких ми співпрацюємо з трейдером, нас цілком влаштовують.
Насіння якої селекції висіваєте?
– Ми обмежені матеріалами, офіційно зареєстрованими в Україні. Великі насіннєві компанії не завжди привозять сюди найкращий матеріал. Часто це насіння старих сортів, які вже не мають попиту в Європі та на інших ринках. Ми не можемо використовувати ГМ-насіння, оскільки воно не легалізоване в Україні. І це для нас великий мінус, оскільки через це ми недобираємо врожаї. В ГМ-технології були вкладені мільярдні кошти, вони дозволяють отримувати найкращий насіннєвий матеріал. ГМ-насіння дає змогу значно зменшити ризики, пов’язані з погодними умовами, зменшити витрати на пестициди тощо. Якщо в Україні ГМ-насіння легалізують, ми перейдемо на нього. Але справа тут не лише в політичній волі української влади, а й в тому, що самі компанії-виробники не поспішають заводити в Україну ГМО.
Дехто вважає, що українська соя і кукурудза саме тому цікаві іншим країнам, що не є генно-модифікованими продуктами. Ви не боїтеся втратити покупців?
– Я вірю, що ГМО — це технологія майбутнього. Великі аграрні країни, такі як Канада, США, Аргентина, Бразилія, вже отримали збільшення врожайності на 50% завдяки використанню генно-модифікованого насіннєвого матеріалу — за тих самих погодних умов, використання тієї самої техніки. Саме тому ці країни щороку розширюють площі під ГМ-культурами. І проблем зі збутом продукції в них немає.
Чи торкнулася минулорічна посуха ваших земель?
– Торкнулася, весь сезон у нас не було дощів. А коли вони пішли восени, це вже не впливало на врожай, а тільки заважало збиранню. Втім, ми зібрали 85 ц/га сухого зерна кукурудзи і 23 ц/га сої. Тоді як у 2011 році — 105 ц/га сухого зерна кукурудзи та 33 ц/га сої. У середньому рентабельність нашого рослинницького напряму тримається на рівні 48%. Наші врожаї за останні 12 років удвічі перевищують середню врожайність по Україні. За тринадцять років господарювання ми пройшли значний шлях, хоча ще є над чим працювати.
У вас є особливі секрети технологій?
– Ми дуже багато уваги приділяємо живленню рослин. Для кожного поля використовуємо свою систему внесення добрив, підбираємо їх індивідуально. Рослинні рештки залишаємо перегнивати на полі, вносимо органіку завдяки власному тваринництву. Намагаємося зробити так, щоб рослина отримувала максимум підживлення на усіх стадіях розвитку. Для проведення робіт маємо потужні трактори 500 к. с. Минулого року закупили та встановили обладнання для системи точного землеробства, але в сезон його не встигли запустити, тож плануємо на цей рік.
Минулої осені ми з вами не змогли організувати зустріч, оскільки ви весь час були в полі на збиранні врожаю. Особистий контроль в усьому — ваша характерна риса?
– Такий підхід до ведення бізнесу характерний для усіх моїх співвітчизників. Американські фермери не відсиджуються в офісах, вони завжди в полі. Для мене найкращий запах — запах землі. Особливо навесні, як тільки зійде сніг. Так пахнуть гроші. Я сам агроном за освітою, вивчав аграрну економіку в Америці на факультеті агрономії та планування. Люблю проїхатися в тракторі чи підмінити комбайнера. Мені допомагають три агрономи, які працюють з нами вже 11 років. Вони українці, але оскільки багато чого навчилися в мене, можна сказати, що освіта в них американська. Я з ними раджуся, та все одно прийняття остаточного рішення — за мною і моїм батьком Девідом.
Можу припустити, що у вашому господарстві працює система GPS-контролю.
– Так, минулого року ми її встановили, вклали значні кошти, але вже отримали віддачу. Контроль за працівниками став дуже жорстким, оскільки ми тепер можемо наглядати за ними он-лайн цілодобово. Деякі водії й трактористи залишали роботу, бо втратили можливість красти зерно чи паливо. Але ж зерно і паливо — наші гроші.
Тема крадіжок для України дуже болюча. Чи є така проблема в Америці?
– Розповідають, щось подібне спостерігалося в Штатах у 30-х роках, під час Великої депресії. Але зараз за крадіжку в Америці люди потрапляють до в’язниці, причому відкупитися від рішення суду там неможливо. Тож американці розуміють, наскільки це серйозно.
Насправді в Україні найбільше крадуть не в полі, а в кабінетах на папері. І це горе країни. Дуже гостро стоїть проблема спекулятивних компаній, які контролюють землі й перепродують права на оренду. Ми стикнулися з цим, коли вирішили збільшувати земельний банк. Прибуток від оборудок із землею дістається не людям, які юридично нею володіють, а перекупникам і спекулянтам. За кілька років в одному селі змінюється по 2—3 орендарі. Робочих місць не створюють, орендну плату нормально не виплачують. Що після цього робити селянам? Адже їм потрібно годувати родину… Тому в селі все, що люди можуть вкрасти — це гроші для них. Паливо, насіння, добрива. Люди просто намагаються вижити, їх поставили в такі умови. А головні крадії — спекулятивні компанії.
Чому виникло рішення займатися відгодівлею м’ясної ВРХ?
– Мабуть, найперша причина — забезпечити робочі місця для пайовиків. Це одне з прохань адміністрації району. Наші 4000 бичків дають роботу 90 працівникам. А люди з роботою — це задоволені люди. Адже як аграрні компанії господарюють в Україні в більшості випадків? Беруть в оренду поля, залучають на стороні техніку разом з персоналом: приїхали, посіяли, зібрали, поїхали. І все. А місцеве населення поза грою. У нас осілий тип господарювання, ми намагаємося підтримувати людей в тих селах, де працюємо. Люди і влада району це цінують.
Друга причина — свого часу відгодівлею займався в США мій батько Девід, тож має неабиякий досвід. Він був ідеологом тваринницького напряму, це справа, яка приносить йому задоволення. Плюс — завдяки тваринництву ми маємо органічні добрива, що також дуже важливо.
В яких умовах утримуються тварини?
– У Черкаській області нам у спадок від попередніх господарів залишилися ангари, ми їх трохи модернізували і таким чином забезпечили криті приміщення для худоби. Жодних дверей чи воріт там немає, тож бички можуть вільно переміщатися з ангару на вулицю. Влітку, під час спеки, вони проводять в ангарі більше часу, ніж взимку. Адже для них не страшні морози, головне — аби було сухо і тварини були чистими. Годівниці встановлені як всередині приміщення, так і зовні.
Ми закуповуємо бичків на відгодівлю вагою 80 кілограмів і дорощуємо до 500 кіло протягом 18 місяців. Маємо досить непогані показники приросту ваги, на рівні 2,5 кг на добу. Маємо кількох постачальників, які забезпечують нас молодняком. Переважно це молочні ферми, для яких відгодівля не є профільним бізнесом. Найменшеньких, після привезення на ферму, попервах утримуємо в карантинному відділі, де для кожного є свій окремий бокс із годівницею, випоюємо їх розведеним сухим молоком.
За чистокровними м’ясними породами не женемося, оскільки їх наразі в Україні майже немає. Ідеї створити власний маточник були, але, чесно кажучи, не бачимо в цьому сенсу, оскільки проблем із закупівлею телят поки що не було.
Покупців на відгодованих бичків вистачає?
– Працюємо з кількома компаніями-посередниками. Попит стабільний, оскільки завдяки правильній годівлі якість м’яса на виході ми отримуємо відмінну. В основному всі наші бички їдуть на Росію, а там — на м’ясопереробні комбінати.
Росія — досить ризикований ринок…
– У нас проблем не було, навпаки, з деякими клієнтами працюємо за передплатою. Один з наших замовників готовий платити на 15% більше за середньоринкову ціну, тільки б ми забезпечували йому стабільні поставки. Відповідно, попит стимулює нас до розширення виробництва. Протягом найближчих двох років плануємо поставити на відгодівлю вже 10 000 голів. Але й цю цифру в перспективі сподіваємося збільшити в кілька разів.
Маєте власну бойню?
– Ні, продаємо живою вагою. Є плани щодо будівництва власного забійного цеху, проте це перспектива кількох років.
Наскільки мені відомо, ви також займаєтеся реалізацією найдорожчої яловичини — «мармурового» м’яса.
– Так, але це незначний сегмент, оскільки сам ринок мармурового м’яса в Україні дуже вузький. Ми робимо цільові поставки в ресторани та готелі Києва, але значно розширювати цей напрям не збираємося.
У вас є власне свинарство?
– Залишили 600 голів, аби було чим годувати робітників у їдальні. Але як окремим напрямом виробництва свинарством не займаємося.
Ваш сільськогосподарський бізнес досить розгалужений: рослинництво, тваринництво, переробка. Але ж така модель не є характерною для США?
– Справді, на моїй батьківщині, як і в Європі, фермери воліють зосередитися на чомусь одному: або вирощування сої й кукурудзи, або відгодівля ВРХ. В Америці в принципі немає таких тваринницьких господарств, які б займалися обробітком землі. За рахунок великих обсягів вони мають змогу дешево купувати корми для годівлі й не морочити собі голову з комбайнами та сівалками. В Україні ж інша ситуація — тут родюча земля є ресурсом, який дає прибуток навіть без значних вкладень. Великі тваринницькі комплекси тримаються за село, оскільки для них земля — це стабільність, щось на зразок страхового полісу.
Ви завжди говорите в інтерв’ю, що в Україні сприятливі умови для ведення сільськогосподарського бізнесу. Невже у фермерів в Америці умови гірші?
– Умови в Україні сприятливі для тих, хто розуміється на технологіях і має доступ до дешевих кредитів. Тобто потенціал є, але ресурсів для його реалізації поки недостатньо.
Натомість у США кредитні ресурси дешеві, але земель такої якості, як українські чорноземи, не так і багато — у чотирьох із п’ятдесяти штатів. Крім того, в Америці працює велика кількість дрібних фермерів, між якими сильна конкуренція. Дрібному фермеру вирости до холдингу, який оброблятиме понад 10 000 га, майже нереально.
Тоді чому американські фермери заробляють більше за українських?
– Завдяки інтенсифікації виробництва. Фермерські господарства в Америці обробляють в середньому по 400—500 га, але вони в ці землі вкладають купу грошей. Завдяки дешевим кредитам у них найкраща, найсучасніша техніка. Вони можуть придбати насіння кращої селекції провідних світових компаній. В Америці фермеру не потрібно бути спеціалістом в усьому: з будь-якого питання він може залучити незалежного експерта. Є в системі консультантів свої недоліки: оскільки вони вузькоспеціалізовані, фермеру доводиться спілкуватися з цілою когортою фахівців. (спеціалістом з культивації, із внесення добрив, застосування пестицидів…). Але плюсів все-таки більше, ніж мінусів.
Якщо говорити об’єктивно, в американських фермерів взагалі немає стимулів значно розширювати земельний банк. Завдяки високій інтенсифікації виробництва вони отримують високий рівень прибутку з гектара — як мінімум удвічі вищий, ніж в Україні. Я знаю американського фермера, який обробляє 400 га землі: ці площі годують усю його фермерську сім’ю з 10 осіб і ще 5 найманих робітників, які отримують на рік по 200 000 доларів зарплати кожен. То навіщо цьому фермеру обробляти 4000 га?
В Україні інша ситуація — неефективне використання землі спонукає фермерів обробляти значні площі.
Отже, з двох варіантів заробляння грошей ви вибрали український…
– Мій батько вважає, що Україна має значний потенціал. Серед країн Європи тут найкращі землі, які забезпечують високу врожайність. Він сподівається ще за свого життя побачити, як ця країна повністю сама себе забезпечить протеїном. Адже коли він приїхав сюди вперше у 90-х, сою тут фактично не вирощували. Зараз ситуація змінилася, в тому числі — завдяки нам, адже ми першими побудували в Україні завод з переробки сої. Застосування провідних світових технологій та ротації сої і кукурудзи в посівах може вивести Україну в лідери з виробництва протеїну. Протеїн — те, що зробить Україну багатою. Мій батько в цьому переконаний.
Ваш бізнес є типовим прикладом спадкової сімейної справи. Чи є у вас наступники?
– Мій старший син, який живе в Америці, займається музикою. У братів переважно доньки, а дівчата не хочуть бути фермерами. Є надія на молодшого сина — йому чотири роки, але він дуже любить гратися в іграшкову ферму, в нього є іграшковий трактор, корівки й свинки. Хто знає.
Якщо не аграрій, то ким би ви хотіли бути?
– Можливо, я займався б продажем рибальського та мисливського знаряддя. Чесно кажучи, навіть ніколи не думав про це. Адже з 12 років почав водити трактор і нічим у житті, окрім сільського господарства, професійно не займався.
Як ви відпочиваєте?
– Щороку взимку я їду у відпустку додому, до США, бо серцем все одно тягнуся до батьківщини. Там я можу по-справжньому відпочити. Найбільше люблю зимову риболовлю, виловлюю трикілограмових судаків. В Україні не рибалю — тут я лише працюю. А ще обожнюю їзду на мотоциклах, маю кілька Harley-Davidson в Штатах, один із них недавно привіз в Україну.
Марія Михно
журнал “The Ukrainian Farmer” квітень, 2013 року
Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/magazines належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал “The Ukrainian Farmer” з гіперлінком https://agrotimes.ua/magazines . Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому “АГП Медіа” .
The Ukrainian Farmer
