Точка зору

Підприємства українського аграрного машинобудування готові конкурувати на ринках різних країн світу, але чекають бодай якоїсь підтримки з боку держави.

Володимир Саченко
голова Ради асоціації «Ліга машинобудівників та роботодавців «Укрмашбуд»

Українське сільськогосподарське машинобудування активно освоює закордонні ринки, пропонуючи фермерам різних країн конкурентне обладнання та машини. Можемо вести мову про експорт у 2014 році готових продуктів з України на майже 1 млрд євро, причому зростання обсягів експорту перевищило 10%-й показник порівняно з минулорічним. Так, хотілося б сказати про контракти «Велес-Агро» на постачання продукції як на азійський ринок (Індія), так і у Європу (Чехія). «Коростеньківський завод машинобудування» має власний виробничий майданчик у Польщі й успішно реалізує на європейському ринку комплектуючи для сільгосптехніки. «Спецелеватормельмаш» постачає елеваторне обладнання в Аргентину, Парагвай і Казахстан. Група компаній «ТАН» має мільйонні контракти на обладнання для олієжирових комбінатів у ПАР й Аргентині. І цей список можна продовжувати.

 

На перший погляд, усе дуже добре, вітчизняні підприємства непогано розвиваються й нарощується присутність на різних ринках світу. Однак треба загострити увагу на деяких важливих моментах, що потребують вирішення. Нам потрібно серйозно подбати про розвиток внутрішнього ринку, бо стабільне забезпечення українських фермерів й агрохолдингів конкурентною продукцією у великих обсягах стимулюватиме модернізацію машинобудівних підприємств. А це, своєю чергою, дасть ще потужніший поштовх для нарощування їхнього експортного потенціалу. Для цього варто ретельно проаналізувати вже напрацьований досвід європейських країн, розробити механізми реального (а не удаваного) пільгового кредитування та вести агресивну політику просування вітчизняних виробників у рамках СОТ. Фермери та великі господарства мають купувати українське, а не прохати його в борг на заводах.

 

Із другого боку, вже ведеться велика робота з підтримки машинобудівного експорту нашою громадською організацією «Укрмашбуд». Маємо представництва в Берліні, Мілані, відкриваємо офіс у ПАР, на черзі ще кілька таких представництв у провідних країнах — імпортерах українського обладнання. Проте без комплексного підходу на державному рівні зробити це буде значно важче.

 

Наступна серйозна проблема галузі — відсутність якісного металу для виготовлення машин і механізмів. Сувора правда сьогодення така, що з 36 млн тонн металу, що їх виготовляють заводи України на рік, машинобудівники не можуть нічого використовувати через низьку його якість. Тому лише із Словаччини щомісяця закуповуємо близько 3 тис. тонн оцинкованого металу, і не тільки з неї. Завдяки металу закордонних виробників окремим готовим виробам українські машинобудівники дають 20 років гарантії. Однак для України ця ситуація не є нормальною, тож тут треба серйозно щось вирішувати на державному рівні, щоб мати вітчизняний якісний метал.

 

Ще одне надзвичайно важливе питання для наших експортерів — продовження терміну обов’язкового продажу валютної виручки з 90 днів до хоча б 200–250. Бо нині ми реально втрачаємо через це великі контракти та гроші. Приклад компанії ТЕХНА, що втратила багатомільйонний контракт у ПАР (африканському підприємству були незрозумілі такі умови співпраці, тому він відмовився від українців) свідчить, що треба йти назустріч виробникам. У наших конкурентів із Білорусі та Росії експортери мають терміни обов’язкового продажу валютної виручки по 250–280 днів, тому й виграють тендери в українських компаній.

 

Звісно, хотілося б мати й загальнонаціональну програму стимулювання всього українського в Європі, типу азербайджанського «Азербайджан — країна вогнів», що нині майорить на багатьох біг-бордах Старого Світу. Однак, думаю, що це вже буде завданням на майбутнє.