Головне:
Точка зору

Усі мої активи тут, в селі, тому мені не байдуже, яким буде українське село в майбутньому

 

Високопосадовцям треба бути дуже обережними в ухваленні законодавчих актів — без громадського обговорення не запроваджувати жодних новацій. Адже одним розчерком пера (наприклад, шляхом введення ПДВ) можна загубити все досягнуте й повернути аграрну галузь у 90-ті роки, коли в Україні було 40% неораних земель. На жаль, є політики, які цього прагнуть. Більшість сільсгоспвиробників уже давно не вимагають жодної допомоги від держави й розраховують тільки на власні сили. Вони кажуть: «Не треба допомагати, краще не заважайте». Це — результат попередніх реформувань. Справді: чим менше держава втручається в будь-яке виробництво — тим краще.

 

Сьогодні не зрозуміло, яким курсом в Україні пливе корабель агробізнесу. З високих трибун чиновники високомовно стверджують, що ми рухаємося у Європу, у країні мають домінувати середні та малі фермерські господарства. Мовляв, запевняють вони, ми всіляко підтримуватимемо такі форми агробізнесу, малий фермер — пріоритет! Однак, як кажуть в Одесі, обіцяти женитися й женитися — дві великі різниці. Насправді в аграрній галузі України балом заправляють агрохолдинги з десятками, а то й сотнями тисяч гектарів землі. Це саме їхні представники лобіюють інтереси у Верховній Раді, а отже, ухвалюють «потрібні» закони. Це саме їх запрошують на помпезні урядові заходи, віддаючи «честь і хвалу» «годувальникам» нації. Це саме з ними за руку вітається аграрний міністр, котрий має прислухатися до їхніх порад, оскільки він і сам один із «них». Я вважаю, агрохолдинги — шлях у нікуди, бо, крім отримання прибутку, їхнє керівництво нічого не цікавить, отож це — занепад сіл (за роки незалежності в нас уже зникло 400 сіл, і ця тенденція триває). Також, якщо брати великі агрофірми, то всі їхні активи заховані у Європі, й своє збіжжя вони відправляють виключно за кордон. Тому без перебільшення Україну сьогодні годують дрібні та середні фермерські господарства.

 

Я вважаю себе середнім фермером, працюю на рідній землі, тут працює мій син, який «пішов стопами» — вивчився на агронома. Хочу, щоб і внуки продовжили нашу справу. У мене немає закордонних рахунків, я чесно сплачую податки (розмір яких постійно зростає), всіляко допомагаю громаді. Адже я живу й працюю в селі, тому мені не байдуже, якими їздитиму дорогами, чи буде відремонтована лікарня, у якій школі навчатимуться мої внуки та діти односельців, із котрими вітаюся щодня й котрі часто діляться своїми проблемами та просять допомоги… І так працюю не лише я, а тисячі керівників фермерських господарств. Натомість очільника агрохолдингу «вживу» побачити майже неможливо, хіба що по телевізору. І справді, «великі люди»… Що їм до маленьких проблем пайовиків?

 

А ще чиновники завжди нас намагалися переконати: якщо ти малий фермер, то не зможеш крокувати в ногу з часом, не зможеш купити сучасну техніку, працювати за передовими технологіями. Все це я спростовую на прикладі свого господарства. У мене лише 300 га землі, проте маю такий технічний парк, що можна було б обробляти тисячі гектарів. А ще я працюю на перспективу, і мені не байдуже, яка земля дістанеться моїм нащадкам. Отож із 2008-го обробляю поля за технологією ноу-тілл (скажіть, чи є в Україні хоч один холдинг, що працює за такою технологією?), і земля віддячує добрим прибутком, яким ділюся з людьми.

 

Тому, вважаю, що маю моральне право висловити своє бачення щодо проведення реформ в Україні:

 

• сільське господарство має бути локомотивом економіки держави;

 

• площа фермерського господарства — 20–300 га на основі приватної власності на землю (тобто стільки землі, скільки може обробити сім’я);

 

• упровадити єдиний податок на 1 га землі (люди, які працюють на землі, не повинні боятися податкової інспекції);

 

• основна частина податків має залишатися на місці, тоді розквітне село.

Журнали