У нашій зоні сам Бог велів займатися виноградарством
Добра освіта, досвід і віра у своє призначення допоможуть звернути гори, навіть якщо пенсія не за горами. Костянтин Маджар, керівник однойменного виноградарсько-розсадницького господарства із міста Рені на Одещині, у 55 років полишив роботу агрономом на великому підприємстві та став фермером. Що із того вийшло, а також про проблеми, які нині переживає виноградарська галузь, — нижче.
— Як ви прийшли у професію і як стали фермером?
Я родом із Молдови, із Вулканештського району — це 15 кілометрів від Рені. У 1975 році закінчив Тираспольський радгосп-технікум, далі — армія, після неї, 1979 року, вступив до Одеського сільгоспінституту. Ще до закінчення вузу почав працювати у великому розсадницькому радгоспі-заводі — Придунайському. Пропрацював там 31 рік головним агрономом із вирощування саджанців — ми їх вирощували до 2,5 млн на рік, також радгосп збирав до тисячі тонн винограду. А далі підприємство перейшло у приватну власність. Коли на заміну старому керівнику прийшов його син і почав втручатися у технологію вирощування саджанців, я пішов. Це був 2010 рік.
Ми із дружиною почали думати: що робити далі. Вона бухгалтер, у той час уже була на пенсії, сказала: «Давай займемося тим, чим ти займався усе життя!». І я, щоб почати свою справу, позичив тоді 60 тис. доларів — на будівництво, на закладку маточника. Побудував стратифікаційну камеру для саджанців, купив німецькі машинки для щеплення, посадив маточник підщеп. І завдяки тому, що працювала державна програма із відшкодування витрат на закладку та догляд виноградників — 1–1,5% збір з продажу спирту, вина і горілки, отримав замовлення на саджанці — тоді закладали багато виноградників. Борг сплатив через три роки — гроші позичив приватно, під 120% річних (10% на місяць). Із банком, хоч у ньому це коштувало 36% річних, зв’язуватися побоявся — на початку я не міг щомісяця щось повертати, мій же позичальник погоджувався чекати і рік, і два.
Господарство зареєстрували майже відразу, 2011 року: я відповідав усім вимогам — мав агрономічну освіту та власні виноградники, які уже встиг закласти на 20 сотках дачної землі. Далі — купував ділянки по сусідству, довелося багато домовлятися. На те, щоб сформувати масив у 7 га, знадобилося 5 років. Зараз маю 3 га виноградників столових сортів та розсадник потужністю 100 тис. саджанців на рік.
— Чи вигідний то проект — вирощування столового винограду?
Скільки пам’ятаю, на півдні Молдови та Одещини, у Херсонській та Миколаївській областях, у Криму економіка завжди розвивалася за рахунок виноградарства. Кісточкові сади тут теж прибуткові, але виноградники і сьогодні є однією із найрентабельніших культур. У нашій зоні сам Бог велів займатися виноградарством, бо ґрунти бідні, сонця достатньо, а вологи — мало: у таких умовах отримується ідеальна сировина для вина. А на столові сорти, для зрошення, можна бурити свердловину — сьогодні вода є на глибині 40 м.
Заробити грошей на зерні, щоб вийти на прибуток, наші фермери не можуть. Максимально можливий урожай — 3,5 т/га. На зерні мають нуль, а то й збитки, із десяти років лише у один рентабельність сягає 20%. Натомість, створивши виноградник, особливо зі столових сортів, фермер гарантовано знайде збут — покупці звикли приїздити у наш регіон. Чи вигідне вирощування столових сортів? Звісно. Дорослий виноградник на п’ятий рік свого існування і далі дає близько 50% прибутку на вкладені протягом року кошти. Утім, посадити і доглянути його до плодоносного віку обійдеться приблизно у 15 тис. доларів на гектар.
— Поговорімо про технологію: що важливо для успішного вирощування столового винограду?
Найперше — слід правильно підібрати сорти та підщепу для місцевості. Друге — підібрати саму ділянку.
Для столових сортів найкращі східні або південно-східні схили. Південні теж непогані, а от на західних закладати виноградники не варто — там менше сонця, та й панівні вітри у нас на Одещині із заходу ідуть, і рослини можуть замерзнути.
Для того, щоб виноградники не вимерзали, ґрунти не повинні бути родючими. На багатих ґрунтах вирощуйте зерно. Якщо ґрунт родючий — виноградник не завантажується врожаєм. Поживних речовин багато, лоза жирує, не визріває, і тому взимку гине. Я знаю дуже багато господарств, які посадили виноградники на багатих ґрунтах і сьогодні жаліються, що вони мерзнуть.
У нас в Ізмаїлі у деяких місцях, де багаті ґрунти, фермери починають укривати виноградники на зиму. Це дає ефект. Але це додаткові затрати — на осінь укрити, на весну — розкрити.
 |
| У статифікаційній камері: розсаднику є чим пишатися Зростання підщепи і прищепи |
— Чи може виноградарство йти у північні регіони?
Якщо йдеться про виноградарство для наших північних областей — найперше потрібен сорт, який там визріє. Надранніх винних сортів нині немає, отже, технічний виноград там не набере цукру. У тих регіонах дуже багаті ґрунти — лози там жируватимуть, не визріватимуть і взимку загинуть.
Лишається столовий виноград. Та це мають бути певні, стійкі й лише надранні столові сорти. Для Полтави чи Кіровоградщини я би порекомендував самі ранні столові сорти, у яких період від набухання бруньок до збору врожаю триває не більше ніж 110 днів. Це Рошфор, безнасінний Юпітер Американський, а також Лівія та Ювілей Новочеркаська. Їх слід щепити на морозостійкій підщепі Кобер 5ББ — вона гарно витримує засуху, добре росте і толерантна до високого вмісту карбонатів у ґрунті — витримує до 21%. Усі згадані сорти, окрім Юпітера, який взимку витримує до –28 °C, північним виноградарям доведеться вирощувати в укривній культурі.
Загалом я не бачу сенсу у північному виноградарстві. Навіть для столових сортів воно є радше любительським. У центрі та на півночі більше опадів, виноградник там хворітиме, і на його захист ітимуть значні кошти. Виноградарство слід розвивати у сприятливих регіонах.
— Чи з’явилося нове у вирощуванні столового винограду?
Іще 7–8 років назад у нас вирощувалися переважно білі столові сорти, під ними були значні площі. Червоних не було. Нині маємо. Це форми, їх ще не внесено у Реєстр. Автори — селекціонери із Запоріжжя та Миколаєва, є й російські форми із гарними гронами та смачними ягодами. Вони майже всі із мускатним присмаком, і це дуже приємно. Розсадники почали продукувати такі саджанці, фермери — закладати ними виноградники, і протягом 3–4 років нам вдалося на 90% витіснити із українського ринку імпортний виноград! Раніше такі ягоди нам завозила Туреччина та Іспанія, і їх ледь не формаліном обробляли. Нині маємо свою безпечну продукцію. Перспективними є й кишмишні сорти, білі та забарвлені: найближче майбутнє — за ними, я в розсаднику їх маю аж 12.
 |
| Каліфорнійське арочне формування |
Для України новинкою є й арочні формування. У мене столові виноградники сформовано за каліфорнійською арковою системою. Рослини розташовано за схемою 3 × 1,5 м, щільність насаджень — 2500 кущів/га. Це штамбове формування. Протягом вегетації однорічні лози заплітають арки, взимку я їх обрізаю, і з весни вони знову починають заплітати арки. Із одного куща маю 30 кг урожаю, гектар у повному плодоношенні дає 70–80 тонн. За такою самою системою ведуть виноградники й у господарстві «Павлівські» на Херсонщині: ми разом із його очільником відвідали Каліфорнію, там і взяли зразок. Маю і формування типу пергола, для порівняння перевів на нього невелику ділянку. Утім, каліфорнійська аркова система продуктивніша. Для нашої зони аркове формування — ідеальне. Такі насадження легше захищати від хвороб, адже вони краще провітрюються. Я свої виноградники обприскую ранцевим обприскувачем на акумуляторах — за день двоє працівників обробляють усі 3 га. Арки добрі й тим, що під час обприскування препарат потрапляє на нижній бік листка — саме туди, де потрібен найбільше. Для північних зон аркові, як і решта штамбових формувань винограду, не годяться.
— Отже, нові сорти та технології маємо. То чи можна назвати наше виноградарство успішним? Яким є нинішній стан галузі?
Стан галузі кричущий і близький до краху.
Сьогодні майже немає грамотних, досвідчених агрономів, особливо виноградарів і плодоводів. Рівень підготовки у наших аграрних вузах — на рівні 1960-х років, там навчають застарілих технологій, агрономи звідти виходять сирі, і їх ще кілька років треба вчити у господарстві. Та й не прагнуть вони сюди. Я хотів узяти собі керуючого, бо вже не встигаю, так жоден студент-випускник до мене на роботу не хоче іти, навіть за умови, що даю йому 10 тис. гривень зарплати. Чому? Бо на ринку «7-й кілометр» у Одесі він заробляє більше, ніж я плачу тут. А я більше платити не можу.
Та найголовніша біда — це те, що не лишилося спеціалістів із розсадництва, а усі підприємства, де виготовляли якісні саджанці, знищено! У 1980–90 роках в області було 36 розсадницьких господарств, що сумарно вирощували 22–30 млн саджанців на рік. Це на 100% забезпечувало Україну, де щороку садили 1,5–2 тис. гектарів виноградників із щільністю 2,2 тис. кущів/га. На сьогодні нормальних розсадників тут лишилося два — мій та у Одесі, і наша сумарна потужність — 250 тис. саджанців.
Для фермера, який завтра захоче посадити виноградник, в Україні немає саджанців! Через 5–6 років виноградники, посаджені 20–25 років назад, треба буде корчувати. Потужностей наявних нині розсадників не вистачить навіть для омолодження виноградників, які маємо!
Звісно, що вирощувати саджанці своїми силами сьогодні хотіло б 90% виноградарських господарств. Та вони не зможуть цього робити, бо у них немає бази, у яку треба вкласти не один мільйон, а найголовніше — немає фахівців: виробництво виноградних саджанців потребує стратифікації, а це дуже складний технологічний процес.
— Що потрібно для порятунку галузі?
Найперше — відновити програму підтримки виноградарства й садівництва за рахунок відрахувань з продажу алкоголю. Вона була дуже дієвою: закладалися значні площі виноградників, розсадники мали роботу. Уряд Яценюка ці відрахування вклав у загальний бюджет, із якого малі фермери сьогодні жодної копійки не бачать! Поради чиновників апелювати про допомогу до місцевих бюджетів — смішні: у нашого малого містечка Рені малий бюджет. Чи нам дорогу за ці гроші будувати, чи допомагати фермерам? Звісно, що дорогу.
Так, стара програма мала помилки. Самі кричущі — безконтрольність та відмивання грошей. За гроші, які виділялися, треба було принести 25–30% відкату. Через це багато господарств, замість купувати якісні саджанці, брали дешевий другий сорт або чубуки і те садили, або узагалі нічого не купували і не садили. Було, 1000 га виноградників садили лише на папері, а насправді жодного куща не було, і про це знали всі.
Та навіть тоді, коли були ці відкати, той, хто хотів займатися виноградарством, віддавав, що просять, а на решту 70% закладав виноградники. І це теж була велика підтримка.
— Якщо підтримку виноградарства відновити, якою вона має бути?
Великою помилкою під час дії програми було завозити імпортні саджанці із Німеччини, Франції, Словенії. До нас тоді потрапили неякісні, часто — хворі, виготовлені у кооперативах рослини, і через 5–7 років закладені ними виноградники довелося корчувати. А на додаток ми ще й навчили німців та французів давати відкати.
 |
| Саджанці скоро будуть готові до садіння |
Різниця у природно-кліматичних умовах — також аргумент проти імпорту саджанців. Людина, що переїздить із одного міста у друге, довго адаптується. Саджанці — то теж живі істоти. Привезли їх з Німеччини чи із Франції, де опадів 800–750 мм на рік, а у нас тут лише 250–300 мм. Там ніколи не буває морозів нижчих за –10 °C, а у нас взимку і –20 °C не дивина. Там на каменях лози ростуть, а у нас є родючі землі. Тому садивний матеріал треба вирощувати там, де садитимуть виноградник!
Ще одне — відповідальність виробника та упорядкованість ринку. Іноземний розсадник далеко, та і з його юристами нашому фермеру не під силу сперечатися. Мене ж тут будь-кому із фермерів дістати набагато легше, аніж якогось німця, француза чи словенця. Тому нам необхідно створити свій ринок, який працюватиме за правилами. Якщо хочемо, щоб наша продукція продавалася нормально, маємо виробляти її якісно. Це стосується і ягід, і саджанців. І це не суперечить традиціям — усі, хто працює у виноградарстві, дорожать своєю репутацією.
Щодо грошової підтримки. Я був на виноградниках у Німеччині, Франції та Італії, був у Каліфорнії. Скрізь фермери можуть узяти кредит під 1,5% річних і віддавати його, аж коли на винограднику з’явиться врожай! Там фермер мого рівня із розсадником та кількома гектарами товарних виноградників — мільярдер! Нашому ж господарству хронічно не вистачає грошей на розвиток. Усе зароблене відразу вкладається у виробництво. Доступні кредити — це нагальна потреба галузі.
— Галузь прагне підтримки від держави. А що під силу самим виноградарям?
Треба створити асоціацію розсадників і виноградарів. Я працював би у цій асоціації і узяв би на себе навантаження більше, ніж рядовий учасник. Працював хоча б і над налагодженням збуту. У всіх західних країнах є асоціації, і фермер там не думає, куди продати вирощене — цим займається група менеджерів. Вони вже наперед знають, що десь буде 100 тонн винограду, і шукають, куди те продати. Забирають, перераховують гроші, а фермер лише вирощує.
Минулого сезону у мене купували виноград по 20–25 грн/кг. На ринку в Одесі, за 300 км від господарства, посередник його продавав оптовикам уже по 40 грн/ кг. На оптовій базі в Києві цей виноград уже коштував 55–60 грн/кг, а уроздріб — усі 70 грн. Який пенсіонер із пенсією 1200–1500 грн міг собі те купити? На жаль, до людей наша продукція доходить у 2–2,5 рази дорожчою, ніж ми її відпускаємо, а перевізники мають набагато більші заробітки, ніж я за 10 місяців, вирощуючи виноград.
Асоціація потрібна для того, щоб створити фермерам умови для реалізації продукції, щоб рекламувати нові сорти і саджанці, щоб добиватися пільгових кредитів для розсадництва та виноградарства. А ще — консультування, до якого усі розсадницькі господарства і так звичні та схильні за своєю суттю. Це буде мотор, що рухає галузь.
Розмовляла Леся Каделя
журнал “Садівництво по-українськи”, червень 2017 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».