Головне:
Інтерв'ю

Тільки експериментуючи можна рухатися вперед !

Василь Блажкевич
керівник ФГ «Оазис»

 

Про фермерське господарство «Оазис», що в Миколаївській області, дізналася випадково — з інтернету. Зацікавила його історія: починало діяльність із 17 га землі, нині в обробітку має понад 5000, нагороджене дипломом Мінагрополітики «Провідне підприємство України», посіло перше місце в обласному конкурсі сільгоспвиробників, третє місце серед фермерів у всеукраїнському конкурсі «Україна зернова». От і закортіло дізнатися, як фермери досягнули таких вершин, як працюють нині та у якому напрямі планують розвиватися. На всі запитання охоче відповів керівник господарства Василь Блажкевич.

  

— Василю Геннадійовичу, від часу, коли вас нагороджували високими відзнаками, пройшло вже десять років. З тих пір позиції не здали?

  

— Вихваляти себе не личить, але скажу так: в районі ми входимо до п’ятірки найкращих. А про ті нагороди ми рідко згадуємо, бо нагороди — річ відносна. Краще мати реальні здобутки, щоб збіжжя було у складі. А історія господарства справді повчальна. Відлік ведемо з 1993 року, коли наш голова Василь Іванович Колесніченко заснував фермерське господарство «Оазис», яке мало в обробітку 17,3 гектара ріллі. Я ж працював економістом, головним бухгалтером в сусідньому господарстві, згодом у 1998–1999 рр. громада вибрала мене головою КСП «Іванівське», на території якого ми нині перебуваємо. На той час господарство було банкрутом, протягом шести років його працівники не отримували зарплату — процвітала натуральна оплата. Треба було якось рятувати виробництво, тож вирішили об’єднатися з Василем Івановичем. Зійшлися на тому, що ФГ «Оазис» виступає правонаступником КСП «Іванівське», яке ліквідовувалося, натомість усі його працівники переходять працювати в новостворене ФГ «Оазис», банк землі якого віднині налічував 1700 гектарів. Сьогодні завдяки орендованим земельним паям маємо 5400 гектарів. Поступово розвивали матеріальну базу, оновили машинний парк, проводили навчання персоналу. На тепер, я вважаю, маємо кваліфікованих спеціалістів. Усі, хто не хотів працювати, в кого до рук щось прилипало, відсіялися. Протягом 16 років жодного разу не затримали виплату зарплати. Відносини з орендодавцями складаються на взаємовигідній основі. Коли держава задекларувала, що потрібно платити 2% вартості земельного паю, ми вже виплачували 3%. Нині в натуральному вигляді виплачуємо 1 т пшениці, 1 т ячменю, 200 кг соняшнику, 750 кг кукурудзи, безкоштовно даємо 50 тюків соломи, проводимо культивацію й оранку присадибних ділянок, — якщо це зерно та послуги перевести в гроші, то ми виходимо на 10% вартості земельного паю.

 

— Завдяки чому вам вдалося підвести господарство з руїни?

  

— Спочатку розвивалися за кошти ФГ «Оазис» Василя Івановича Колесніченка. А як почала підніматися матеріально-технічна база, з’явилися прибутки, стали брати кредити. Кредити ми брали постійно, і нині доволі активно ними користуємося — за рік в середньому по 15 млн грн беремо. Звісно, це не дуже вигідно, але ми вважаємо, що кредитами потрібно користуватися. Давно й успішно працюємо з банком «Аваль», тепер додався банк «Агріколь». Кредитна історія у нас добра, тож чимало банків пропонують нам співпрацю.

 

— Багато господарств, навпаки, пишаються тим, що ніколи не брали кредитів, самотужки розкрутилися, а ви кредитування вважаєте ледь не основною складовою вашого розвитку…

 

— Це залежить від того, як хто господарює та з чого починали. У нас все, що ми маємо, побудовано за 15 років практично з нуля. Господарство було таке занедбане, що обійтися власними коштами було нереально. Я нічого страшного не бачу в тому, щоб брати кредити. Якщо розумно ними розпоряджатися, вчасно віддавати, прораховувати кредитну ставку, то хто знає, що вигідніше — використовувати власні кошти чи користуватися кредитами. Тут ще потрібно рахувати. Як фінансист, я рахував. Звісно, з теперішнім курсом долара вигода вже не та, але завдяки кредитам розвиватися можна.

 

Фото 1. Комплекс доробки насіння до посівних кондицій. Фото 2. Сушильний комплекс для насіння зернових і технічних культур має потужність 25 т/год. 

 

— Нині багато компаній пропонують різноманітні програми фінансових рішень, спрямованих на те, щоб виробники більше купували в них насіння та ЗЗР. Як ви ставитеся до таких пропозицій?

  

— Я вважаю це вигідним. Ми протягом багатьох років співпрацювали з різними компаніями на таких умовах. Головне, щоб ці компанії були надійними. Є багато таких, про які я не хочу навіть згадувати. Це — мильні бульбашки. Це реклама, надуті щоки, а коли заходить до діла — самі проблеми. Ми через такі недобросовісні компанії багато коштів втрачали. Років шість тому з однією уклали угоду на продаж 2000 тонн соняшнику; домовилися, що половину вартості отримаємо наперед, а решту, коли ціна більш-менш стабілізується. А нас просто, як кажуть в народі, кинули на 2 млн грн (коли долар був по 5 грн). Де ми тільки не шукали на того директора управи — в правоохоронних органах, в органах влади — все марне. Тому доводилося мати справу з великою кількістю компаній, але нині співпрацюємо з одиницями.

 

— Маючи такий досвід, як би ви радили уникати таких ситуацій?

  

— Після того, як нас життя навчило, ми дотримуємося такого принципу: ви люди хороші, у вас гарна фірма, але ми з вами укладаємо угоду: ось товар, ви його бачите, ви перераховуєте за нього гроші й тільки після цього ми вам його постачаємо. Нема грошей — нема товару. Проблема в тому, що багато хто й досі має уявлення про фермерські господарства як про щось відстале, з чим можна робити все, що заманеться. От нам телефонують і пропонують за зерно смішну ціну, а коли називаєш свою, ринкову, — на тому кінці дроту мовчання. Ми кажемо: ми теж моніторимо ціни — це в нас робить спеціальний менеджер, і знаємо ринок.

 

Фото 3. Соломою в господарстві опалюють два зерносушильних комплекси. Фото 4. Господарство має нові складські приміщення. Фото 5. Завідувач току ФГ «Оазис» Юрій Давиденко.

 

— Які культури для вас є найперспективнішими? 

 

— На відміну від багатьох господарств нашої зони, які вирощують три-чотири культури, ми дотримуємося сівозміни: вирощуємо озимий і ярий ячмінь, пшеницю, кукурудзу, сою, соняшник, горох, сорго. Крім того, маємо статус елітгоспу, вирощуємо елітне та репродукційне насіння озимих пшениці та ячменю, ярого ячменю та гороху. Врожайність маємо непогану: пшениця — по 60 ц/га, ячмінь — 45, соняшник 35, соя — 20, сорго — 90, горох — 25 ц/га. Маючи в обробітку 5440 гектарів землі, ми ніколи не сіємо соняшнику більше ніж 15%. Натомість горох, як добрий попередник, у нас постійно в сівозміні — цього року засіяли ним 600 га. Люцерна для нас дуже важлива культура — і як попередник, і як сировина для виробництва вітамінно-трав’яних сумішок.

 

— Чимало у вашій зоні є господарств, де під соняшником у структурі посівів до 50%. Вони вважають, що у цьому нічого немає страшного — мовляв, ми так багато вносимо добрив, що земля не виснажується…

 

— А про хвороби вони кажуть? Про той же вовчок?

 

— А вони сіють євролайтинговий соняшник… 

 

— На це я вам відповім як фінансист: якщо ти посіяв цього року євролайтинговий соняшник, а наступного захочеш посіяти озиму пшеницю, то ти її не матимеш. Матимеш тільки післядію євролайтингу. Це варварське ставлення до землі. Я бачив таких розумників — таких господарів на гарматний постріл до землі не можна підпускати. Вони із землі забирають усе. А що дають? Якщо чотири роки сіють сонях по соняху, скільки поживних речовин він виносить і скільки вони туди дають? Працюють вони на природній родючості ґрунту рік-два, а далі що? Що залишать нащадкам? Ми ж плануємо сівозміну на кілька років наперед і землі віддаємо те, що від неї взяли, зокрема й пожнивні рештки.

 

— Чи не пробували експериментувати з культурами, змінювати сівозміну? 

 

— А ми постійно експериментуємо. Іноді — вдало, іноді — не дуже… Проте тільки так можна рухатися вперед. От п’ять років тому з’явився інтерес до нуту — ми два роки його вирощували. Однак це культура вибаглива, витратна. Проблема в тому, що немає для неї страхових гербіцидів. Якщо з’явиться бур’ян, то його тільки вручну можна знищити. Тож треба було підготувати ідеально чисте поле з ідеальним агрофоном. Один рік ми отримали добрий урожай і добру ціну — 10–12 тис. грн/т. Наступного року посіяли вже 180 га — виріс чудовий, не могли натішитися на нього, з інших господарств приїздили дивитися на посіви, а пішли дощі, й він згнив на корені. Довелося передискувати.

Ми й амарант сіяли — з 10 га отримали 3 т. Вирощувати його теж дуже важко, особливо треба слідкувати, щоб, не дай Боже, не змішалося насіння амаранту та щириці — потім їх відділити практично неможливо. Зібрали врожай, уклали протокол намірів, що його в нас куплять — і не купили. Потім протягом кількох років до нас їздили люди з господарств переймати досвід, ми давали насіння. Проте з ким я не спілкувався, ніхто особливого зиску із цієї культури не мав. Скінчилося ця епопея тим, що ми згодували той амарант рибі — маємо рибний став. Після цього цю культуру не вирощували. Льон вирощували, але теж не дуже успішно. Тому схиляємося до думки, що в нашій зоні потрібно вирощувати традиційні культури, а експериментувати можна хіба на невеликій площі — 10–40 га.

Точно так само і з системами обробітку ґрунту. От ми пробували на одному полі працювати за системою ноу-тілл — не пішло. Все-таки оранка більше до наших умов підходить. Взяти хоча б такий приклад. Посіяли ми з осені після дискування ріпак, але через брак опадів той практично не зійшов. Навесні вирішили ті поля (180 га) перекультивувати й пересіяти соняхом. Натомість отримали іншу проблему — совки: зима була теплою, шкідники добре перезимували, й після дискування вони всі повилазили нагору. А хто орав, як от наш сусід, той виграв, адже у нього всі шкідники під час оранки опинилися на глибині 30 см — на величині орного шару. Ми вже деякі поля двічі обробляли інсектицидом, і кожного разу на ранок земля встелена личинками совки. Так що перш ніж обирати щось нове, слід зважити всі за й проти.

 

Фото 6. Василь Блажкевич: «Другий рік ми виробляємо брикети із соломи пшениці та ячменю». Фото 7. Пакувальна машина пакує брикети по 6 штук — це зручно для клієнтів.

 

— Ви маєте статус насіннєвого господарства. Проте ж нині є багато господарств, що вирощують насіння. Як ви витримуєте конкуренцію? 

 

— Насамперед якістю. Саме завдяки цьому маємо багато постійних клієнтів — серед юридичних і фізичних осіб. Багато орієнтуємося на одноосібників. Ми прораховували: буває рік, коли від насінництва є зиск, буває — прибуток менший, як от минулого року. Проте сенс виробляти насіння є: по-перше, ми постійно оновлюємо для себе сорти й гібриди культур. По-друге, це дисциплінує людей, підвищує культуру землеробства.

 

— Нині виграє той, хто диверсифікує виробництво. Не пробували урізноманітнювати його напрями? 

 

— Як я вже сказав, ми постійно експериментуємо. Наприклад, другий рік як налагодили виробництво вітамінно-трав’яних гранул із люцерни: маємо власну лінію, на якій минулого року виробили 600 т гранул. Уже експортуємо продукцію в Молдову. І це тільки початок. Після підвищення тарифів на газ та електроенергію швидко зорієнтувалися й розпочали бізнес із виготовлення альтернативних видів палива. Так, другий рік виробляємо пелети та брикети із соломи пшениці та ячменю: встановили два брикетувальники, пакувальну машину, що пакує брикети по 6 шт. Адже ми в основному орієнтуємо на збут у приватний сектор, тому таке пакування зручніше для нас і клієнтів. Паливні пелети та брикети використовуємо й для власних потреб.

 

— Наскільки для вас така справа виявилася економічно вигідною? 

 

— Рахуйте самі: тонна вугілля коштує 4000 гривень, ми ж торік брикети із соломи продавали по 1500 гривень за тонну. Так, теплотворна віддача тонни брикетів соломи на 30% менша від тонни вугілля. Однак усе одно соломою топити дешевше. Я вже не кажу про обслуговування твердопаливного котла на вугіллі — із соломою клопоту менше. Тобто ми вбачаємо перспективу за таким видом палива і для споживача, і для нас, виробників. Що ж до витрат на налагодження виробництва, то ми їх дещо зменшили: лінію, за винятком грануляторів і брикетувальників, ми зробили власними силами. До речі, як і протруювальну лінію для насіння. Крім того, плануємо виготовляти брикети й пелети зі щепи — заготовляємо щепу за допомогою машини для вертикальної підрізки лісопосадок, яку нещодавно купили. Соломою та щепою опалюємо два зерносушильних комплекси. Тут теж своя економіка: якщо раніше за сезон ми спалювали 100–130 тонн соломи, то минулого року тільки 5 тонн: це та солома, що пішла на розпалювання теплогенераторів. Решту обсягу ми компенсували щепою, відходами соняшнику та кукурудзи. Загалом торік для потреб господарства ми заготовили 3000 тонн соломи з решток пшениці та ячменю: купили прес-підбирач Claas, що робить тюки по 400 кг, та три малих прес-підбирачі — для заготівлі соломи населенню. Минулого року собівартість уже затюкованої соломи у скирті становила 150 грн, натомість тонну солом’яних брикетів ми продаємо по 1500 гривень. Розповідати далі? Звісно, ми маємо витрати на виробництво, але вигода такого бізнесу очевидна. Тобто, до чого я веду: у нас нічого не пропадає — на полі солому не палимо. Проте й усю солому забирати з поля — не по-господарськи. Із 10 000 тонн соломи, що залишається на полі після збору зернових, ми забираємо лише 3000 тонн. Робимо агротехнічні карти полів і на основі їхніх даних плануємо, на якому полі підбирати, а на якому залишати.

 

— Нині всі кажуть про вплив кліматичних змін, особливо у вашій зоні. Наскільки гострою для вашого господарства є ця проблема і в чому шукаєте вихід із ситуації? 

 

— Так, вологи катастрофічно бракує. Для себе вихід бачимо тільки в будівництві системи зрошення, в усякому разі на частині насінницьких і товарних полів. Таку можливість ми маємо, адже господарство розташоване в заплаві річки Південний Буг, можемо брати воду зі ставка, розташованого за 400 м від річки, що має площу водного дзеркала 15 га. За нашими підрахунками, вартість такого проекту становитиме 6–8 млн доларів. Ці гроші плануємо брати в кредит. Нам уже розробили проект меліорації земель. Однак проблема у власності на землю: як я вже казав, вся вона орендована. І ми повинні мати тверді гарантії, що через кілька років хтось із власників землі не передумає надавати нам її в оренду, адже ми вкладаємо в цей проект великі кошти. Тож нині ведемо перемовини з пайовиками щодо переукладення договорів оренди земельних ділянок строком на 25 років, щоб ми могли спокійно взяти кредити, вкладати їх у зрошення й спокійно працювати. Ясна річ, якщо люди підуть на такі умови, то орендна плата за землю буде збільшена мінімум удвічі. Ми прорахували, що вже з 4–5 року після запровадження системи зрошення ці кошти почнуть окупатися.

 

— Як люди ставляться до вашої пропозиції? 

 

— По-різному. Хтось категорично відмовляється. Однак я переконаний, що з людьми можна порозумітися. Наприклад, можна укласти угоду про оренду землі строком на 49 років, і людина отримає добрі гроші, більші, ніж має тепер. Другий варіант — запропонувати пайовикам, які не хочуть, щоб їхня земля була на поливі, іншу ділянку — на богарі. Тобто варіанти є, головне, щоб ми отримали гарантії, що ця земля буде в нас в довгостроковій оренді.

 

— Які перспективи розвитку ви бачите для себе, зокрема й щодо ринків збуту? 

 

— Плани є. Ми все пробуємо. Бачимо, що економічно вигідна справа — виробництво вітамінно-трав’яних гранул. Відтак, іде мова про можливість збільшення посівів люцерни до 800 га. Бо нині люди в області почали серйозно займатися тваринництвом. Тобто ринок збуту є — і не лише в Україні, а й у країнах колишнього СРСР. Не виключено й закордон — нині почали з’являтися «гінці» з арабського світу. Арабів цікавлять екологічно чистий ячмінь, сіно з люцерни — для їхніх коней, верблюдів. Ізраїльтян, наприклад, цікавить нут. Вони приїздять до нас, дивляться господарство — їх приваблює наша культура землеробства — і пропонують вирощувати нут, інвестуючи певні кошти й гарантуючи закупівлю зерна. Китай нами цікавиться — ми вже підписали протокол намірів із китайцями щодо постачання їм ячменю, а надалі, можливо, й кукурудзи. Вже приїздив представник китайської фірми та нашої фітосанітарної служби, брали зразки рослин для аналізу, цікавилися, якими препаратами їх обробляли, потім візьмуть на аналіз насіння ячменю. Тенденція нині така: люди хочуть їсти екологічно чисту продукцію й готові платити за неї добрі гроші. Років два тому ми працювали з ізраїльтянами, продали їм 1000 тонн пшениці. Так представник їхньої компанії, перед тим як її купити, перевірив умови зберігання у складі, взяв зерно на аналіз, після чого опломбував склад, щоб бути впевненим, що забере саме цю пшеницю. Коли треба було її провітрювати, то знову приїхав, зірвав пломби й контролював увесь процес. Особисто був присутній на відвантаженні.

А ось до наших перспектив на європейському ринку в мене скептичне ставлення — з огляду на квоти, які для нас виділяє ЄС. Що б там не казали, наше сільське господарство працює, і Україна може легко завалити зерном Європу. Так що на тому ринку нас не дуже чекають. Якби ще політика держави була лояльнішою до виробників щодо кредитування та ще можна було б напряму укладати валютні контракти… А ринки збуту ми знайдемо.

 

 

Розмовляла Людмила Морозова

журнал “The Ukrainian Farmer”, липень 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

Журнали