Наша робота — це насамперед бізнес, а не конкурс урожайності

 

Власник аграрної корпорації «Успіх» Олексій Гузій сьогодні є одним із відомих аграріїв України. Однак мало хто знає, що успіх Олексію не звалився несподівано на голову. Передував тривалий період невдач, коли навіть друзі радили кинути сільське господарство і розпочати якийсь інший, більш прибутковий бізнес. Однак він не відступив, хоча за професією не агроном і народився в Києві, так би мовити — на асфальті. Нині ж корпорація «Успіх» є стабільною компанією, котрій не страшний навіть новий Податковий кодекс.

 

 

— Олексію Вікторовичу, ваша аграрна корпорація виникла у 2001 році. Тоді ви були ще зовсім молодим (і тридцяти років не виповнилося). У такому віці розпочинають бізнес хіба що діти олігархів. Ваші батьки не з таких?

 

— Особисто я не зустрічав, щоб діти олігархів вели якийсь бізнес. Витрачати батьківські гроші вони вміють, але, щоб самі заробляли… Не чув про таких.

Започаткував бізнес я дуже рано. Так сталося, що у 18-річному віці одружився, народилася донька, треба було утримувати сім’ю. Це був 1991 рік. Тоді мій батько (за професією юрист) спільно з Леонідом Козаченком заснували одну з найбільших того часу в Україні аграрних фірм «Украгробізнес». Ця компанія постачала засоби захисту рослин, добрива та пально-мастильні матеріали колективним сільгосппідприємствам. Із цієї фірми паралельно розпочався мій шлях в агробізнес. Виїжджав у господарства, укладав контракти. Поля та пшеницю вперше побачив, коли мені було 23 роки.

У 1999 році вийшов Указ тодішнього Президента України Леоніда Кучми щодо розпаювання КСП. Мені з партнерами надійшла пропозиція взяти в оренду господарство в Канівському районі Черкаської області. Це був повністю збанкрутілий, зруйнований колгосп. Договір оренди ми оформили, але господарство перебувало у такому стані, що підняти його виявилося нереальним завданням. Тому через деякий час почали «тонути» разом із цим колгоспом. Згодом з’явилися фінансово сильніші конкуренти, і ми змушені були піти (хоча, як мені відомо, в наступників із тим господарством також нічого доброго не вийшло).

Позитивний чи негативний, але досвід є досвідом. Дворічна робота у КСП на Черкащині пішла на користь. Коли у 2001 році з отриманим багажем знань ми прийшли в господарства Миронівського району, що на Київщині, то працювалося набагато легше. На базі колишнього бурякорадгоспу створили ВАТ «Миронівське», яке й донині є нашим базовим господарством. Спочатку освоювали 1500 га землі. Потім земельний банк поступово збільшувався.

 

— У вас немає аграрної освіти, до того ж ви родом з міста. Як вдалося наладити відносити із сільським господарством?

 

— На власному досвіді переконався, що в агробізнесі відсутність сільськогосподарської освіти — це не «мінус». Із 2001-го по 2008 рік тривав процес мого навчання. Навчався всього з нуля, працюючи на землі, так би мовити — у процесі. Скажу, це був найкращий університет.

Справді, спочатку видалося непросто: у виробництво на ті роки ми вкладали по 1000 гривень, а отримували по 700. Борги щороку збільшувалися. Перші прибутки отримали 2007-ого, й усі ці кошти вклали в розширення виробництва.

Важливе значення має такий чинник, як налагодження партнерських відносин з орендодавцями земельних паїв, із людьми в корпорації, своєчасне розв’язання їхніх нагальних проблем і соціальних питань сіл.

 

— Які напрями виробництва були тоді головними?

 

— До нашого приходу в колгоспах була семиполка: вирощували цукрові буряки, ячмінь, горох, гречку, овес, соняшник, пшеницю. Спочатку ми продовжували цю технологію. Потім зрозуміли, що сіяти таку велику кількість культур невигідно й оптимізували процеси. Почали застосовувати новітні технології та підібрали команду професіоналів, яка не змінюється вже понад 14 років.

 

— Як вдалося сформувати таку стабільну команду?

 

— Наприкінці 90-х — на початку 2000-х було дуже багато незапитуваних висококваліфікованих спеціалістів, котрі залишилися без роботи після розвалу «Сільгоспхімії» й інших підприємств. До нас прийшли найкращі з найкращих, разом ми витримали труднощі, разом раділи успіху. Саме із цих людей сьогодні сформувався могутній командний «кістяк». За останні 15 років із цього «кістяка» ніхто не пішов і ніхто до нього не приєднався.

 

— Як вдалося збільшити земельний банк із 1500 га до 30 000 і вийти на Одеську область?

 

— Як я згадував вище, після отримання перших прибутків у 2007 році почав міркувати про збільшення земельного банку. Адже це потребує значних фінансових вкладень. І з того моменту наш земельний банк щороку збільшувався на 3–3,5 тисяч га.

Кукурудза в АК «Успіх» є експортною культурою

Як розширили площі? Скажу так: з оголошеннями про готовність взяти в оренду паї не ходили. Наше підприємство набирало обертів, з’явилася добра репутація. Хтось здав в оренду паї, порадив іншому, і пішло-поїхало…

Ділові партнери запропонували взяти землю на Одещині, сьогодні там у нас 3400 га. Однак в Одеській області працювати непросто, оскільки це зона проблемного землеробства, де дуже мало випадає опадів.

Тому у кращому разі повертаємо ті гроші, що вклали. Поки що оптимальної технології для Одещини не напрацювали. Технології, які приносять добрі результати на Київщині, там не працюють. Намагалися вирощувати сорго, льон, горох, але ці культури себе не виправдали. Сіяли кукурудзу за різними технологіями, але отримували врожайність від 6 до 10 ц/га. Смішно! Нині перейшли на триполку — пшениця, соняшник, пар.

 

— Якщо на Одещині працюєте в «нуль», то, можливо, варто залишити ці землі?

 

— Ми не з тих, хто зупиняється на півдороги. Адже чимало господарств успішно працюють і в посушливіших регіонах. Тому треба відшукати ту саму «золоту середину». Для мене це як виклик, як іспит, до якого належить підготуватися й скласти. Тим більше, що спека поступово наближається й до середньої смуги України. Отож потрібно навчатися господарювати в таких умовах. У цьому разі Одещина для нас — як полігон для навчання.

 

— За розмірами ваша корпорація вважається агрохолдингом. Якими, на вашу думку, є плюси й мінуси великих господарств?

 

— Вважаю, в нинішніх умовах ведення агробізнесу нормально функціонувати можуть підприємства із земельним банком понад 10 000 га. Головний плюс агрохолдингів — диверсифікація форс-мажорних ситуацій. Адже якщо ти маєш лише 1000 гектарів, то на них можеш отримати або великі прибутки, або великі збитки через погодні чинники.

Інший плюс — оптимізація роботи техніки. Обробляючи 100 га, дорогі комбайни чи трактори купувати невигідно, оскільки вони працюватимуть лише кілька днів на рік, а інший час простоюватимуть. Коли ж таку техніку купує холдинг, то вона працює на повну потужність.

Також великим аграрним підприємствам легше взяти кредити, їм охоче надають знижки, відстрочки за умови закупівель великими партіями добрив, паливно-мастильних матеріалів і т. ін.

Також ми можемо утримувати повноцінну юридичну службу, службу безпеки тощо.

Є й «мінуси», хоча їх небагато. Один із них стосується швидкості ухвалення рішень. Так, дрібний фермер їх ухвалює сам, в нас же потрібно пройти процедуру узгодження. Тому не завжди вдається швидко зреагувати на несподівані проблеми та відшукати правильне рішення.

 

— Доводилося чути, що однією з проблем агрохолдингів є крадіжки. Як вдалося зламати колгоспний принцип: «Все навколо колгоспне, все навколо — моє»?

 

— Ми дійшли висновку, що навіть найдорожча охорона не виключає крадіжок. Тому користуємося іншими методами. Наприклад, складаємо зерно централізовано (не в кожному господарстві), а потім через ваги відвантажуємо господарствам партії, які потрібно віддати за паї, залишити на посівний матеріал, на кормову базу. Така система дає добрі результати. Пам’ятаю, першого року, коли ми тільки прийшли та звозили врожай в кожне господарство, із зібраних 400 тонн насіння соняшнику не дорахувалися 150. Після цього зробили відповідні висновки.

Застосування найманої сільгосптехніки теж дещо розв’язує проблему крадіжок, адже насамперед — це перевірені часом партнерські відносини.

 

— Сільськогосподарської техніки у вас немає зовсім?

 

— Зазвичай, ми послуговуємося найманою технікою разом з робочим персоналом, обліковцями, GPS-навігацією. Це зручно й вигідно: замовили посівний комплекс — він приїхав, швидко обробив поля та й відправився на інше місце. Повторюся ще раз: украсти ніхто нічого не встиг. Не використовуємо також АЗС: під’їжджає бензовоз і заправляє техніку. Результат цих ротацій відчутний: в перші роки роботи витрати «дизеля» були 130 л/га, нині — 30–35 л.

Проте останніми роками почали закуповувати й власну техніку: наявний на сьогодні земельний банк потребує розраховувати на власні сили.

 

— Як пережили останніх два роки — складний період для будь-якого бізнесу, зокрема аграрного?

 

— Надто критичних ситуацій в нас не виникало. Працювали, як завжди. Ба більше, у 2014 році, коли в Україні панувала політична нестабільність, у Рокитному ми відкрили елеватор потужністю 40 000 т, вклавши у його будівництво близько 80 млн гривень. Тобто ми не тримаємо зароблені кошти на рахунках закордонних банків (як дехто вважає), а спрямовуємо їх на розвиток корпорації. Ті часи, коли ми жили без прибутків, уже минули.

 

Відкриття елеваторного комплексу ТОВ «Елеватор «Успіх Рокитне»

— Робите ставку на високу врожайність?

 

— Наша робота — це насамперед бізнес, а не конкурс урожайності. Звісно, на Київщині є чимало господарств, котрі отримують рекордні врожаї. У нас по-іншому. Ми ніколи не ставили за мету здивувати когось великою врожайністю. Ба більше, вона в нас завжди нижча, ніж в господарств-передовиків. Адже головне завдання холдингу — отримувати прибуток за будь-якої врожайності. До того ж визначається поріг беззбитковості — наприклад, 40 ц/га (нижче не можна, оскільки матимемо збитки). Минулого року врожайність ранніх зернових в середньому становила 46 ц/га, ріпаку — 26, сої — 14, соняшнику — 25, кукурудзи — 72 ц/га. Незважаючи на такі показники, отримали позитивні фінансові результати.

 

—  Якщо не завдяки врожайності, то завдяки чому маєте прибуток?

 

— Завдяки оптимізації виробничих процесів: вигідних закупівель, застосування найманої техніки тощо. Скажу відверто, коли ми розпочинали, то поряд працювали господарства, у яких урожайність була вищою, ніж у нас. Однак, незважаючи на це, оцінивши наш підхід до роботи й до людей, вони висловили бажання приєднатися до нас, і нині ми є одною командою. Раніше, коли бракувало коштів, ми купували дешеві гербіциди, але потім дійшли висновку, що втрачаємо більше. Тому 95% засобів захисту рослин в нас оригінальні. Добрива, пестициди, насіння, пально-мастильні матеріали мають бути вищої якості.

 

— Чи й далі розширюватимете земельний банк?

 

— Якщо раніше я вважав, що ефективне капіловкладення — в розширення земельного банку, то сьогодні ситуація змінилася. Ціни на добрива, засоби захисту значно випередили ріст цін на нашу продукцію. Тому треба думати не про збільшення земельного банку, а рости, так би мовити, в глибину. Тобто збільшувати рентабельність наявних площ.

 

— Яка культура у вас є найбільш прибутковою?

 

— Найбільш рентабельна та проста у вирощуванні соя. На мою думку, агробізнес треба розпочинати саме з неї. Потім ідуть складніші культури — кукурудза, соняшник, пшениця, ріпак. Найскладніша — цукрові буряки. Їх ми вирощували на площі 500 га й здавали на Кагарлицький цукровий завод. Однак два роки тому завод збанкрутів. Тепер буряки ми не вирощуємо. Загалом, вважаю, на культури, що споживає лише внутрішній ринок — ті самі цукрові буряки, гречку тощо — не треба робити великі ставки. Адже вони бувають прибутковими один рік, а потім 2–3 роки — мегазбитковими, бо немає ринку збуту.

 

— Аграрним підприємствам, котрі реалізують продукцію на експорт, цього року залишили відшкодування ПДВ. Вам це «світить»?

 

— Нам ПДВ відшкодовувати будуть, оскільки експортуємо кукурудзу. Прямих контрактів немає, але постачаємо продукцію в порти й реалізуємо за валюту. Такі операції вважаються експортом.

 

— Нині в суспільстві відбувається бурхливе обговорення нового податкового кодексу. Чи постраждає ваше підприємство від змін в оподаткуванні?

 

— Останні п’ять років агробізнес був прибутковий, та ще й користувався пільговим оподаткуванням. Вважаю це несправедливим щодо інших видів бізнесу. Переконаний, нові податки подолаємо та сплатимо.

Раніше податкове навантаження на гектар угідь в наших господарствах становило 700–800 грн; з поточного року збільшення, звісно, буде, але яке саме — стане відомо наприкінці року.

 

— Чи часто доводиться ризикувати?

 

— Фактично щодня. Успішні люди завжди привертають чиюсь увагу. У 90-ті це були бандити, рекет. Сьогодні навколо агробізнесу розвелося чимало різноманітних шахраїв. «Кинути» можуть будь-кого, навіть незалежно від його досвіду. Тому, щоб убезпечити себе, працюємо з перевіреними партнерами, не спокушаємося на якусь 2–3%-ву вигоду від випадкових пропозицій. Хоча трапляється всякого: наприклад, будували елеватор — нам не поставили оплачений метал. Або разом із банком зникли 200 тисяч доларів (був такий «Південкомбанк», який збанкрутів у 2014 році).

 

— Як пережили таку втрату? Взагалі, як ставитеся до невдач?

 

— Невдачі, помилки — об’єктивний хід розвитку бізнесу. Як кажуть, упав, встав, обтрусився та пішов далі.

  

— Яким бачите майбутнє українського агробізнесу?

 

— Агробізнес в Україні реалізує 30–40% свого потенціалу. Щоб розвинути можливості повністю, мало підвищити врожайність, треба нарощувати потужності — будувати дороги, порти, елеватори. Все має бути у відповідності: за нинішніх логістичних і промислових потужностей, якщо Україна виростить навіть 100 млн тонн зерна, то навряд вдасться його освоїти й переробити. Тому потрібно заробляти гроші, платити податки, щоб зростала інфраструктура.

 

— Часто виникають дискусії: хто ж годує нашу країну — агрохолдинги чи дрібні фермерські господарства?

 

— Не думаю, що агрохолдинги створені, щоб когось годувати. Правильніше це — бізнес-моделі для заробляння грошей. Агробізнес, зокрема агрохолдинги, сьогодні локомотив української економіки. Це стосується надходження податків, валюти, розвитку технологій тощо.

 

— Власники дрібних і середніх фермерських господарств часто скаржаться на те, що їх «душать» агрохолдинги. Мирно співіснуєте із сусідами?

 

— Київська область у цьому плані специфічна. Тут виходить так, що не агрохолдинги «душать» дрібні фермерські господарства, а — навпаки. Розпочинається з того, що фермери стають на ноги й намагаються розширити земельний банк. Тоді з’являються брати й свати орендодавців, які законним і незаконним шляхом намагаються негайно розірвати договір і забрати землю. Тоді як у нас складено бізнес-плани, все враховано виходячи з кількості гектарів.

У такому разі ми стаємо на шлях мирних переговорів і пробуємо дійти компромісу, але інколи виникають ситуації, коли змушені звернутися до суду. Трапляється, з’ясування відносин розтягується на роки.

 

— Що, на вашу думку, є найголовнішим в бізнесі?

 

— Щоб стати музикантом, треба мати слух, художником — уміти малювати. Це те, що дає природа. Так і бізнесменом треба народитися. Адже якби мені навіть давали великі гроші, я не зміг би намалювати картину, так і не кожен художник зможе бути бізнесменом. Та здібності нічого не варті, якщо їх не розвивати.

 

— Хтось вважає, що криза вбиває бізнес, інші переконані, що загартовує. Якою є ваша думка із цього приводу?

 

— Перша криза для нас настала у 1998 році й «убила» років на шість. Саме такий період я відпрацьовував борги. А це тому, що кризу зустрів непідготовленим. Тоді мені було 26 років, я керував великою фірмою «Агрополіс». Ми надавали аграріям послуги в п’яти областях України. Мали багато техніки — комбайни, обприскувачі, великий офіс в Києві, працювали із закордонними партнерами. Були взяті величезні валютні кредити. Проте так сталося, що пшениця в період збирання врожаю коштувала 150–170 доларів, а під час масової реалізації ціна впала до 30–50 доларів. Отож, після її продажу коштів вистачило, щоб погасити лише 20% боргів. Довелося реалізовувати техніку, щоб хоч якось розраховуватися з боргами та відпрацьовувати їх протягом 5 років.

А от у 2008 році, під час другої кризи, я розширив свій бізнес утричі. Це тому, що мав досвід. Висновок: якщо ти першу кризу пережив і вижив, то всі інші вже не страшні. Після таких потрясінь приходять мудрі рішення. На мою думку, неможливо досягнути успіху, не пройшовши труднощів. 

 

Розмову вела Інна Бірюкова

^{Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».}