Найбільша трудність — не високі податки, не корупція, а менталітет людей. Саме він не дає країні розвиватися
ТОВ «АГРО КМР», що в Павлоградському районі Дніпропетровщини, з’явилося на аграрному ринку України 2006 року. Заснували його п’ятеро французів-фермерів. Ось уже десять років їхнє життя триває у двох країнах — Франції й Україні: два тижні там, два тижні тут. Постійно в Троїцькому, де базується підприємство, живе керуючий Арно де Ля Салль, який опікується агрономією та механізацією, та Клеман Куссенс, що відповідає за логістику. З Арно ми зустрілися, щоб поговорити про те, як досягнути успіху в аграрному бізнесі, адже господарство — одне з найкращих в районі. Утім розмова вийшла за рамки агрономії та маркетингових рішень. Воно й зрозуміло — завжди цікаво порівнювати світосприйняття різних народів.
— Пане Арно, як французи відкрили для себе український Степ, чим він їх привабив?
— Наші інвестори — французькі фермери: брати Жан-Поль і Фредерік Кім, Алан і Флоран Ренар і Жан-Лу Мішель. На жаль, Фредеріка Кіма вже нема з нами… Це друзі, які знають одне одного понад 25 років. У них була мрія — створити спільне підприємство, і для цього в пошуках підхожої землі вони об’їздили Румунію, Угорщину, Польщу. Понад рік Жан-Поль придивлявся до українських полів. Побачив, що це справді ідеальна сільгоспкраїна: поля, клімат — усе влаштовує. Є гроші — можна інвестувати. Зупинили свій вибір на дніпропетровських чорноземах, створили бізнес-план і в лютому 2006-го заснували ТОВ «АГРО КМР» у с. Троїцьке Павлоградського району. На той час тут не було нічого — лише занедбані поля, адже фірма, що орендувала ці землі, була банкрутом, пайовики не отримували орендної плати протягом п’яти років. Із 2200 гектарів, із яких ми починали, оброблялося тільки 100. Ми владнали всі юридичні питання, щоб звільнитися від старого підприємства. Питаннями ліквідації попереднього товариства опікувалася ліквідаційна комісія, жодного майна ми не взяли, приміщення придбали на аукціоні. Тобто почали працювати з білого аркуша.
Перший раз вийшли в поле у травні 2006 року. Не сіяли — тільки провели культивацію, тричі вирівнювали площі. І лише восени посіяли пшеницю. А потім пішло й пішло — згодом уже орендували 3600 га. У 2012-му скористалися нагодою перекупити іншу фірму за 36 кілометрів звідси — понад 4000 гектарів. Так збільшили свій земельний банк до 7800 гектарів. Нині вирощуємо три основних культури: озимі пшеницю та ріпак, а також соняшник. Окрім того, сіємо тверду яру пшеницю.
 |
| Невдовзі земельний банк компанії може збільшитися |
— Як місцеві жителі поставилися до нових господарів? Як ви з ними налагоджували стосунки?
— Загалом нормально, адже, повторюю, тривалий час вони не отримували жодної платні за свої паї. І тут прийшли інвестори-іноземці. Ну, нехай будуть іноземці — таке було ставлення. У нашого попередника в штаті залишилося тільки три механізатори й чотири охоронці. Із цими трьома механізаторами ми й почали працювати. Нам із ними пощастило — вони хороші люди. Спочатку думали, що такої кількості працівників буде досить, плюс наймемо два механізатори в сезон. Однак згодом зрозуміли, що цього замало. Тож попросили їх допомогти нам найти ще людей — ми ж тут нікого не знали. Взяли на роботу тих, кому вони довіряли. До речі, нині в нас уже працюють і їхні діти — приходили в гараж допомагати батькам, а згодом закінчили технікум і повернулися вже повноправними працівниками. Тепер в нас у штаті 32 людини: 12 працюють в полях й 11 охоронців, які виконують тут, на базі, чимало різної роботи — працюють на складі, газони косять тощо. Адже нам не потрібні люди, які тільки охороняють базу. Решта штату — адміністрація: юристи, бухгалтери, два директори, адже маємо дві юридичних структури. Хтось із моїх інвесторів постійно присутній в Україні — працює тут по два тижні. Кожен має свою ділянку роботи — один відповідає за механіку, другий — за фінанси, третій — за агрономію. Проте плани обговорюємо й узгоджуємо всі разом. А виконуємо їх я та Клеман Куссенс. Тож, можна сказати, що я — місток між французькою й українською культурами.
— А як потрапили в Україну ви?
— Випадково. У Франції я навчався в університеті на юридичному факультеті, хоч сам із фермерської сім’ї. У 18 років я не уявляв, що мені робити надалі у Франції. Зустрів одного африканця й він мені запропонував поїхати з ним працювати в Африку. Через два тижні я вже був на іншому континенті. На той час для мене у цьому не було жодних проблем: купив квиток, узяв сумку — й поїхав. Там було нелегко — інший клімат, хвороби, тож додому я повернувся хворим. Вдома були плани взяти в мого дідуся-пенсіонера землю, але за нормами Євросоюзу для цього потрібен відповідний диплом. Щоб його отримати, довелося закінчити кількамісячні курси. Вже отримавши диплом, підпрацьовував пару сезонів звичайним комбайнером. Одного разу прочитав в газеті оголошення: «Шукаю агронома для України». І подумав: «чому б ні»? Охочих поїхати в Україну виявилося 30 осіб, але з-поміж них цей роботодавець вибрав мене. Як потім пояснив мені, через Африку — мовляв, якщо я зміг протриматися в Африці, то зможу розкрутити господарство і в Україні, хоч я тоді не був компетентним в агрономії. Так, у 2000 році я опинився в Житомирській області.
— Якою вам видалася на той час Україна, як порівняти з Африкою та Францією?
— Як порівняти з Африкою, Україна розвинена країна. Кожен звик критикувати свою країну — й українці, і французи. Лжнак треба дивитися трохи далі — там ще гірше. Коли люди голодують, діти помирають від голоду… Я сам в Африці голодував, їв раз на три дні. Приїхавши додому, я важив 58 кілограмів. Це з моїм ростом 1,86 м. Тому майте совість. Африка змінила моє життя, я тепер думаю інакше. Звісно, тоді в Україні не було ні доріг, ні техніки. Після 10 днів роботи для мене запросили перекладача, адже я не знав жодного слова по-українськи. Після року роботи в Україні я зустрів дівчину, яка тепер моя дружина, мати моїх дітей. У 2004 році ми зустрілися з Жаном-Полем, який і запропонував мені працювати у нього. Так ми з дружиною переїхали на Дніпропетровщину. Тепер тут мій дім. Мені приємно працювати в Україні. Я фанат сільського господарства, живу енергією цих полів. Україна — чудова країна.
 |
|
Складські приміщення без дверей — це зручно Майбутній працівник «Агро КМР» |
— Про ваше господарство відгукуються як одне з найбільш передових в районі. Можливо, це завдяки вашим технологіям обробітку ґрунту?
— Ми починали з технології ноу-тілл і застосовуємо її вже 10 років. Утім на більшості полів тепер застосовуємо стрип-тілл, іноді проводимо легке дискування на 3–5 см, щоб вирівняти поля. Культивація чи оранка — це не для нас.
— У багатьох наших аграріїв нульова технологія не приживається: мовляв, урожайність нижча. У чому ваш секрет?
— Багато людей плутають поняття. Коли кажуть про ноу-тілл, думають, що це просто технологія без оранки, яка є більш економічно вигідною. Проте це не зовсім так. Ноу-тілл — це спосіб не порушувати структуру й життя ґрунту. Щоб працювати в ноу-тілл, потрібно бути дуже компетентним і реактивним. В одному разі треба вміти почекати, наприклад, перед сівбою, коли висока вологість ґрунту, а в іншому, наприклад, коли з’являються бур’яни, треба швиденько внести гербіцид, а не чекати три дні. Тобто тут є багато тонкощів, до яких треба мати чуття. Всі грамотні фермери вдаються в тонкощі, в них добра логістика, організація праці. І, головне, не потрібно створювати великих структур. На жаль, в Україні великі компанії з 8–10 тис. гектарів, у яких інвестори, що все вирішують, перебувають далеко, а на місцях — тільки керуючий і агроном. Він, хоч і розуміє, що треба негайно вносити препарати, але доки дасть інформацію керуючому, а той — засновнику, і команда дійде донизу — час втрачено.
Так само не всі розуміють стрип-тілл. Багато людей вважають, що стрип-тілл — це глибокий щілиноріз. Ні, це зовсім інший агрегат. Усі тести, що зроблені у Європі, Америці, Австралії, свідчать: на глибину понад 12–15 см не має сенсу нарізати ґрунт. Однак усе одно, внісши добриво на цю глибину, ми створюємо умови, щоб корінь соняшнику чи ріпаку тягнувся до нього, швидко розвивався, ріс углиб, щоб знайти своє живлення. Зокрема, й фосфор, який дуже повільно мігрує. Якщо ми фосфорне добриво вносимо у верхні шари, то воно буде доступним для коріння рослини на глибині 15 см років через 25. Завдяки цьому ми можемо трохи зменшувати норми внесення добрив. І другий момент: за стрип-тілл ми не порушуємо структуру ґрунту, зовсім не чіпаємо землю в міжряддях, вона буде менш забур’яненою.
Тобто переваги цих технологій не у врожайності культур, а у повазі до природи. Урожайність у нас не більша, ніж за оранки: соняшник — 25 ц/га, озима пшениця — 47, яра пшениця — 32–35, ріпак — 26 ц/га. Наші інвестори — самі фермери, такі самі фанати своєї роботи, як і ми. Вони живуть своїм проектом. Вони не приїхали в Україну заробити грошей. Це для них задоволення. Це — історія між чотирма друзями. А якщо це ще й прибуткова справа — ще краще. Коли вони сюди прийшли, домовилися, що жодних дивідендів у Францію не повертатимуть — кошти спрямовуватимуть тільки на розширення виробництва. Вони ще не взяли собі жодної копійки з України.
— У що ви інвестуєте кошти?
— У техніку, в точне землеробство, до якого ми поступово йдемо. Уже два роки в нас є карта полів NDVI на основі десятилітніх даних, нині отримаємо метеорологічні показники за п’ять років — цього нам найбільше бракувало, бо на відстані 800 метрів може випадати різна кількість опадів. Бажано мати радар радіусом 50 кілометрів, який показує кількість опадів на кожних 9 гектарів, але він коштує величезні гроші, ми поки що не можемо собі цього дозволити. Це наша мрія — моя й Клемана. Маємо поки що дві метеостанції, але вже замовили 12, адже перепади в кількості опадів у нас величезні, особливо цього року. Завдяки супутниковій карті індексу NDVI кожних два тижні ми отримуємо дані розподілу вегетативної маси культури по полю. Два роки ми маємо карти врожайності на основі даних наших комбайнів. Можемо об’єднати ці карти — індексу NDVI та карту врожайності, але нам бракує основного — аналізу ґрунту. Цього року купили wintex 1000, щоб робити аналіз кожних 4 гектарів — на макро-, мікроелементи, вміст гумусу. Зразки відправлятимемо в лабораторію в Південну Африку — там цю роботу виконують набагато якісніше й дешевше, ніж у Європі, адже в Африці дуже розвинене точне землеробство. Якщо об’єднати ці три інформаційні компоненти, вони розкажуть усе про конкретну ділянку поля: врожайність, процеси вегетації тощо. Тоді ми можемо всі наші поля розподілити по зонах — з більшою та меншою врожайністю та відповідним чином вкладати туди кошти: дешевше насіння, менше добрив і хімії — і навпаки. У результаті мають збільшитися врожай і зменшитися наші витрати.
 |
|
До вибору техніки в господарстві ставляться прискіпливо |
— З якими труднощами ви стикнулися в Україні?
— Найбільша трудність — це менталітет людей. Усе змінюється, крім цього. Це стосується й влади — адміністрації, податкової, прокуратури. Мова навіть не про хабарі, про які тут усі кажуть, — у нас хабарів не вимагають. Ніхто не думає про майбутнє. Зокрема й своїх дітей. Наші люди — великі індивідуалісти, які хочуть швидко збагачуватися. От проводять опитування випускників шкіл — усі хочуть бути прокурором, суддею, міліціонером. А ви не хочете щось виробляти? Ні! Ось це не змінилося. Або візьмемо хоч би й такий приклад — спортивна асоціація. Сільрада нашого села платить маленьку зарплату тренеру з футболу. А хіба не може раз на тиждень тренувати дітей хтось із батьків, який є футбольним фанатом? А інші батьки не можуть відвезти машинами дітей на змагання? Адже це в межах одного району. Ніхто з батьків нічого не робить. Усі чекають від влади допомоги. А влада, тобто сільрада, йде до інвестора, тобто до мене. Я, звісно, допомагаю, але це ненормально. У нас у Франції це роблять батьки — безкоштовно. Таким чином людина віддає частину свого вільного часу суспільству. Так, останнім часом зміни потроху відбуваються — як це не сумно, через війну. І то, коли хтось береться організувати — тоді люди одразу відгукуються. Я кілька разів їздив в АТО, якось запропонував: може, хтось хоче щось передати — за три години упакував у машину понад тонну продуктів. Коли взимку було холодно, наші хлопці запропонували відвезти дров на фронт. Нема питань. І все одно український менталітет проявився: а можна в робочий час нарубати? Я кажу, давайте це зробимо у свій вільний час — усі якось знітилися. Я їм пояснив, чому це не можна робити за кошти компанії — бо це допомога від них особисто. І вони мене зрозуміли, пиляли в суботу. Це нюанси, але вони важливі.
— А як у вас взагалі побудовані стосунки в колективі?
— Насамперед ми довіряємо людям. Від початку заснування фірми нікого не вигнали. Ми пояснили людям, що робимо. Завжди цікавимося їхньою думкою, коли, наприклад, купуємо якусь техніку — врешті-решт це їм із нею працювати. Навіть коли за новими агрегатами їдемо на виставку в Німеччину, беремо із собою механізаторів. Про якість проблеми на полі я насамперед дізнаюся від механізаторів. Тобто до чого я веду: ми постійно спілкуємося з нашими людьми, намагаємося бути як одна родина — від охоронника до інвесторів. Після роботи можемо зібратися, щоб відзначити якесь свято чи день народження. Однак, незважаючи на товариські стосунки, в робочий час у нас дисципліна: про те, щоб випивати або щось узяти без дозволу — і мови бути не може. Хоч у нас на базі все відкрито — техніка, насіннєвий склад. Першим ділом, коли ми сюди приїхали, познімали двері: це ж незручно — відчиняй, зачиняй. Звісно, щоб не брати, що погано лежить, працівники повинні мати нормальну зарплату. І вона в нашому господарстві — найвища по району. Проте ми ще повинні й поважати одне одного. Адже коли людина починає красти? Коли не відчуває поваги від своїх начальників і колег. Я бачу в деяких господарствах: іде директор і навіть не вітається зі своїми людьми. І нехай він навіть дасть робітнику 20 тис. зарплати, той буде «брати» все більше. А в мене таких проблем немає — без жодного контролю. Якщо комусь потрібно взяти солярки чи хімії для свого городу, або ж навантажувач, я ніколи не відмовляю. У принципі, це не завжди безкоштовно, а за їхні спільні кошти. У них є каса взаємодопомоги, але гроші в неї надходять не з власних кишень, а з фірми. Наприклад, приїздить хтось із сусіднього господарства зважитися на вагах або скористатися нашим навантажувачем — питаннями оплати веде мій охоронник, бо я не хочу обтяжувати цим свого бухгалтера. Гроші за цю роботу йдуть в їхню касу. Виручка від продажу брухту — також їм. Таким чином в рік набігає чимала сума. В результаті вони мене ніколи не мучать проханнями купити чай-каву чи інші необхідні в побуті речі. Все з каси. З каси можна взяти гроші, коли треба швидко оплатити роботу крана чи купити запчастину. На лікування чи весілля теж можна брати — і потім потроху повертати гроші. Ми й у відпустку відправляємо своїх людей у Францію, колективом уже двічі відпочивали взимку в Буковелі. Звісно, це коштує чималих грошей, але натомість ми маємо результат — усі одне одному довіряють. Тому це не витрати, а інвестиції.
— Яку б пораду ви могли дати нашим аграріям, як вдало вести бізнес? Хоч, звісно, у вас вигідніші позиції, адже маєте іноземних інвесторів.
— Чекайте, інвестори нам дали лише стартовий капітал 10 років тому й більше нічого. У мене теж є кредитна лінія на 25% річних в українському банку. Тобто, коли в мене немає грошей, я у Францію не телефоную — давайте. Я сам розкрутився. Повторюю: річ в менталітеті.
— Однак наші аграрії постійно скаржаться на високі податки, відсотки за кредитами та загрозу скасування ПДВ…
— У вас мізерні податки. Люди ще не знають, яке щастя — жити в Україні. І скасування ПДВ — це добре. Це цивілізований метод. В Україні всі мені розказують про євродотації. А у вас хіба немає дотації — держава вам повертає 20% ПДВ? Проте вже досить балувати. Починали повертати ПДВ за Кучми, мовляв, для того, щоб розвинути сільгоспвиробництво. А хіба нині воно вже не розвинене? В Україні немає гектара вільної землі. Все, тепер потрібно працювати, як скрізь у світі. За нормальної системи держава не має мені повертати ПДВ, але вертає ПДВ за експорт, а експортери просто піднімуть мою ціну на 20%. І якби всі нормально грали в одну гру, ніхто б не відчував це ПДВ. Натомість починаються балачки про збільшення чорного ринку, бо ніхто не хоче платити ПДВ державі. От всі обурюються — чому держава не ремонтує доріг? А що ти зробив, щоб відремонтували дорогу? Ти заплатив податок? У нас в Україні немає податків. У Франції податок 35%, мінімальний — 33%. Фізособі дають дивіденди, й саме фізособа платить ще раз по 35, 45 і 48%. У результаті виходить майже 75%. Тобто зі 100 грн прибутку 75 я віддаю державі. А в нас податок становить 23, а раніше взагалі копійки. Нема податків в Україні.
— Проте ж кредити у Франції ви берете під 3,5%, а в нас — під 25%. Як розвиватися?
— Так, як я розвивався за кредит під 25% річних. Я починав з нуля. Не так, як директор колгоспу, який усе майно приватизував і почав розвиватися. Я купив перші авторучки, перший ключ, перший комп’ютер, техніку, адже тут нічого не було. Я можу розвиватися, а вони — ні? Повторюю — вся справа в менталітеті.
Розмовляла Людмила Морозова
журнал “The Ukrainian Farmer”, серпень 2016 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».