Головне:
Інтерв'ю

Голова ТОВ «Мрія» Михайло Войтовик розповів, як йому вдається успішно працювати на 300 га землі

Михайло Войтовик
голова ТОВ «Мрія»

 

Нещодавно в ТОВ «Мрія», яке розташоване в селі Блощинці Білоцерківського району Київської області, для ознайомлення з фермерськими господарствами побувала делегація іноземних фахівців, які на замовлення українського уряду мали розробити концепцію реформування українського сільського господарства. Однак побачене так вразило закордонних гостей, що вони навіть засумнівалися: а чи взагалі потрібні нашому агробізнесу якісь реформи. Проте кандидат сільськогосподарських наук голова ТОВ «Мрія» Михайло Войтовик стверджує, що зміни таки потрібні й насамперед треба скоригувати курс, яким сьогодні рухається вітчизняний агробізнес. Про це та інше Михайло Вікторович розповів в інтерв’ю кореспонденту журнала The Ukrainian Farmer.

 

— Михайле Вікторовичу, то що так вразило іноземну делегацію під час перебування у вашому господарстві? 

 

— Справді, кілька місяців тому в наше господарство приїжджала делегація з Австрії та Польщі, яка мала скласти рекомендації щодо розвитку українського сільського господарства. Члени делегації походили територією, оглянули технічний парк (я маю найсучаснішу техніку — сівалку «Семеато», трактор «Джон Дір», комбайн «Клаас Лексіон», імпортний обприскувач) і запитують: де на все це брали кредити? Я відповів, що кредитів не беру взагалі (уявляєте — що таке 30–40% річних?!), усю техніку придбав із власного прибутку. Гості дуже здивувалися. Потім ознайомилися з технологію, за якою працюю, дізналися, яку отримую врожайність, похитали головами й кажуть: «Ми думали, що в Україні «забиті» села зі старими тракторами та плугами, а виходить, що за досвідом треба їхати не у Європу, а до вас».

А ще мене запрошували на зсідання круглого столу з питань реформування українського села, яке проходило за участю прем’єр-міністра Яценюка. Я скористався нагодою й хвилин із десять розповідав Арсенію Петровичу про своє бачення сільського господарства. Звісно, після цього мало що змінилося (за винятком питання перереєстрації договорів оренди, яке я порушив перед прем’єр-міністром. Структура Держземагентсва є такою корумпованою, що перереєстрація договорів там триває роками. Тож після засідання глава уряду дав вказівку, щоб договори оренди реєструвати в нотаріусів. Це вже — прорив). Однак, найбільшою не вирішеною проблемою є сам напрям, у якому рухається український агробізнес. На мою думку, влада взяла трохи не той курс — на розвиток агрохолдингів. Такий курс, переконаний, призведе до деградації українського села.

 

— Проте, як стверджують із високих трибун деякі посадовці, саме агрохолдинги сьогодні годують Україну… 

 

— Так, із трибун нам кажуть, агрохолдинги — це майбутнє України. Однак усі їхні активи чомусь зареєстровані за межами нашої держави, і своє збіжжя вони відправляють виключно за кордон. Тому я переконаний: Україну сьогодні годують дрібні та середні фермерські господарства, й тільки вони можуть перешкодити занепаду сільського господарства в Україні. Я працюю на рідній землі, тут працює мій син, який нещодавно вивчився на агронома; хочу, щоб і внуки пішли нашими слідами. Чим більше буде таких маленьких фермерських господарств, тим сильнішою стане Україна. Це — ніби зв’язаний докупи віник: зламати важко, хіба що тільки по прутику.

Побувавши у Європі (Австрії, Німеччині, Швейцарії), я переконався, що основа їхнього агробізнесу — невеликі приватні фермерські господарства. Агрохолдинги — шлях в нікуди, крім отримання прибутку їхнє керівництво нічого не цікавить, отож, це — занепад сіл (за роки незалежності в нас уже зникло 400 сіл, і ця тенденція триває). Чиновники завжди нас намагалися переконати: якщо ти — малий фермер, то не зможеш рухатися в ногу з часом, не зможеш купити сучасну техніку, працювати за передовими технологіями. Все це я спростовую на прикладі свого господарства. У мене лише 300 га землі, проте маю такий технічний парк, що можна було б обробляти тисячі гектарів. А ще мені дуже не подобається, коли деякі фермери скаржаться, що вони бідні й не мають за що господарювати. Людина, котра працює на землі, не може бути бідною.

Мій секрет такий: хліб потрібно вирощувати з любов’ю. Тоді навіть на невеликій площі землі будуть добрі врожаї та добрі прибутки.

 

— Розкажіть, як виникло ваше підприємство, і що воно являє собою сьогодні? 

 

— ТОВ «Мрія» засноване на базі колишнього колгоспу, який я очолював починаючи з 1994 року (до того тут працював агрономом). Тоді в нашому КСП було 1200 га землі, 800 голів ВРХ, 2000 свиней, 600 га овочів. Однак у 90-ті колгосп ледве жеврів, оскільки тваринництво та овочівництво були збитковими напрямами. Згодом в українському сільському господарстві розпочалися реформи, пішов процес розпаювання колективних господарств. Ми одні з перших пішли таким шляхом. І пішли, скажу, вдало. Адже внаслідок реформування в нас утворилося 2 товариства (ТОВ), 6 фермерських господарств, 12 приватних підприємців і 14 одноосібників. Так от, 1990 року в колгоспі працювало 220 працівників, а після правильного проведення реорганізації на тих самих землях трудяться понад 300 осіб. Сьогодні до нас їдуть на роботу з навколишніх міст — Узина, Білої Церкви.

Спочатку співзасновників ТОВ «Мрія» було кілька. Згодом вони відділилися й створили ТОВ «Зодіак», а я тепер працюю один. Починаючи з 2006 року господарюю на 300 га землі. З 2008 року працюю за технологією ноу-тілл. До цього 8 років обробляв поля дискуванням, ще раніше була оранка. Тому є із чим порівнювати.

 

— Що було поштовхом для переходу на «нуль»?

 

— Мене завжди цікавило питання відтворення родючості ґрунту. На базі нашого господарства я спростував думку вчених, які доводили, що немає технології, яка відтворює родючість. За п’ять років нам удалося вміст гумусу збільшити на 0,47% — це дуже великий показник. Також ноу-тілл дозволяє добре зберігати вологу, адже ґрунт завжди закритий — немає ні вітрової, ні водної ерозії.

Якось до мене приїхала ще одна делегація — науковці із семи країн Європи. Вони вивчали біорізноманіття в Україні, брали проби ґрунту, щоб визначити, скільки на квадратному метрі павуків, дощових черв’яків. Потім мені надіслали результати. Так от, вони брали проби землі у восьми господарствах Київської області. Для порівняння: Карапиші — 4 черв’яки на квадратному метрі, Матюші — 8, Яблунівка — 12, Блощинці, тобто наше господарство, — 167. Часто в мене запитують: чому після дощів немає «блюдець» на полі. А які ж можуть бути «блюдця», якщо 167 дірочок на квадратному метрі?

Щоб відтворювати гумус, потрібні дуже прості речі — щоб розмножувалися та розвивалися макро- та мікроорганізми, які живуть в матінці-землі. Я завжди наводжу приклад: коли ви стоїте на полі, то стоїте на даху іншого світу, який в 5, 6 або 7 разів більше, ніж надземний. Уявляєте, які там складні процеси відбуваються! А якщо ми врожай зібрали, стерню спалили — мікроорганізми лишилися без їжі. Як вони розмножуватимуться? Ось і вся філософія розвитку.

Перейти на ноу-тілл я вирішив після одного випадку. Якось восени 2007 року в господарстві, у якому практикували пряму сівбу, на узбіччі, де розверталася сівалка, побачив чудові сходи ячменю. Мене це вразило. Подумав: навіщо орати, якщо можна отримати такі сходи! Відтоді вже дев’ятий рік мої поля не бачать плуга, культиватора, борони. Тепер в мене ніколи не буває чорного поля.

 

— Що економічно вигідніше — традиційний обробіток ґрунту чи ноу-тілл?

 

— Нині я витрачаю до 20 літрів пального на гектар. Підраховуйте: під час сівби — 5–6 літрів, потім 2–3 обприскування — до 1 літра на гектар, і під час обмолоту — 9–11 літрів. От і все. Різниця відчувається, адже за традиційної технології було 80. Тому на прикладі свого господарства я підтверджую, що з технологією ноу-тілл можна отримувати набагато кращі фінансові результати. Скажу більше: добробут прийшов до мене разом із ноу-тілл. Часто підходжу до трактора та сівалки й кажу: «Дякую, вам, “коні”, які вивезли мене в люди».

 

— Які основні культури вирощуєте, яку маєте врожайність?

 

— У мене три поля: два — сої й одне — пшениці. А там, де пшениця, висіваємо проміжну культуру — гречку. Вона другим урожаєм у нас виходить. Таким чином, збагачуємо поле, де росла пшениця, соломою гречки для більшого органічного насичення сівозміни.

Останні п’ять років наше господарство не вибуває з десятки районних лідерів по урожайності пшениці. В середньому вона тримається на рівні 60 ц з гектара (на деяких полях і по 76 ц).

Як уже сказав, дві третини сівозміни піж соєю. Адже для того, щоб відроджувати родючість ґрунту, потрібно насичувати сівозміну бобовими культурами. Органічна маса бобових має співвідношення вуглецю до азоту приблизно таке саме, як ґрунтовий комплекс, швидко розщеплюється.

Сою сіємо з міжряддями 35 см, маємо врожайність 25–35 ц з гектара — залежно від сорту. Перед масовим засіванням полів кожен сорт випробовуємо. Якщо дав менше ніж 12 ц, більше його не сіємо. Наприклад, канадський сорт Медісон завжди, скільки його вирощую, дає чудовий урожай. Сорт Ная (теж канадський) дає багато органічної маси (що для мене важливо) та непоганий урожай.

 

— Ви казали, що другим урожаєм вирощуєте гречку. Що вам це дає?

 

— Якось вичитав у літературі, що гречка — чудовий сидерат. Вона швидко росте й стрімко набирає вегетативну масу. До того ж краще, ніж інші культури, засвоює з ґрунту поживні речовини (у двічі сильніше, ніж, наприклад, пшениця). Тому після озимої пшениці сіємо гречку, яку збираємо на початку жовтня. Норму висіву налаштовуємо 2 млн на гектар, міжряддя — 35 см. За сприятливих погодних умов удається намолочувати по 10–12 ц/га.

Також гречка дуже корисна для ґрунту — після неї земля стає наче пух. Однак маємо досвід сівби на сидерат і гірчиці. Виростала вона з мій зріст. Усі запитували, що з нею робитиму, адже ми не оремо. Тоді я зробив спеціальний коток, яким її прикочував. За зиму вона перетрухала. Навесні сівалка «Семеато» пройшла, перетерла її, тож на поверхні ґрунту залишався тонкий шар. І наче все було добре. Проте згодом я зрозумів, що після гірчиці ґрунт жорсткий. Навіть не знаю, із чим це пов’язано. Тому нині більше схиляюся до гречки. Проте минулого року, на жаль, із гречкою не пощастило: у вересні трапилися заморозки й урожаю ми не зібрали, зате отримали добрий сидерат.

 

— Як збираєте гречку?

 

— Споконвіку гречку косили у валки, а потім молотили. Проте в мене гречка — пізня. Якщо її скосити у валок наприкінці жовтня, то коли він може висохнути, той валок? Тому молотимо відразу.

Можна, якщо є потреба, обробити десикантом. Однак в ідеалі існує природний десикант — перший заморозок, і гречка моментально зів’яла. Чекаємо тиждень і молотимо. Це — ідеальний варіант, тим більше без хімії. На нашій гречці фактично немає ні мінеральних добрив, ні пестицидів: посіяли і — все. Тобто вирощуємо дієтичний продукт.

А ще ми отримуємо три тонни гречаної соломи, яка відрізняється від пшеничної своїм складом, тобто набором мікро- та макроелементів. Якщо врожайність зерна пшениці 60 ц з гектара, то соломи відповідно 6 або 7 т. Разом із гречаною виходить 9 т соломи на гектарі. Одна тонна соломи прирівнюється до 3–4 т перегною: 9 множимо на 4 — це буде 36 т рівномірно внесеного перегною. Без витрат на внесення!

 

— Багатьох технологія ноу-тілл лякає саме бур’янами. Як із ними боротися?

 

— Я категорично заперечую, що за ноу-тілл треба застосовувати більше гербіцидів, ніж за традиційного обробітку ґрунту. Є дві-три хвилі бур’янів, з якими треба боротися за будь-якої технології. Я обприскую поля 2–3 рази — не більше. А якщо поле чисте, то між збиранням сої та сівбою пшениці не обробляю взагалі.

  

— У вашому господарстві працює дорога імпортна техніка. Проте ж вітчизняні заводи останнім часом пропагують свою техніку як таку, що не поступається імпортній, але в рази дешевша. Чому не підтримуєте українського виробника?

 

— Як я вже розповідав, для роботи за технологією ноу-тілл ми придбали сівалку «Семеато». Кошти — 90 тис. доларів — зібрали на неї з трудом. Для господарства з невеликою кількістю землі така сума є значною. Так от, куплену сівалку я приладнав до трактора Т-150 — був у мене тоді такий в господарстві. Потужність трактора — 150 коней, для сівалки потрібно 110: теоретично він її не має навіть відчувати. Але… Посіяв 10 гектарів, і застукав двигун. Я подумав: можливо, тракторист щось не те зробив, або трактор не зовсім справний. Тоді позичив такого самого в сусіда. Сусідський посіяв 12 га — застукав двигун. Тому я зрозумів, що моя наступна покупка — трактор. Трактор марки «Джон Дір» на 150 коней тоді коштував 75 тис. євро (тобто весь річний прибуток треба було віддати, ще й бракувало грошей). Однак я пішов на це й 2008 року його купив. Із цієї пари (трактор і сівалка) розпочалося зростання мого господарства. Це тому, що я витрачаю лише 5–6 л дизпалива на гектарі (Т-150 із цією сівалкою брав 12–14 л). А ще цій техніці вже 8 років, але крім заміни оливи та фільтрів, я з нею більше нічого не робив. І тракторист каже, що працювати на ній — одне задоволення. Звісно, я — патріот України, але — сільгоспвиробник. Тому за розумне витрачання зароблених коштів.

Тож техніка в мене стовідсотково імпортна, пестициди — стовідсотково імпортні, насіння — імпортне на 70 відсотків. І в мене є запитання: де ж та вітчизняна наука й вітчизняне виробництво?

 

— Однак в Україні є чимало науковців. Що ж вони тоді роблять?

 

— Сьогодні наука відстала від виробництва років на тридцять. Мій син нещодавно закінчив аграрний університет. Часто розповідав про те, що вони вивчають. Наприклад, плуг ПМЯ, якого вже й на брухті ніде немає. Або трактор Т-74, який, можливо, у когось зберігся виключно як музейний екземпляр. Звісно, син працює зі мною в господарстві, тому сучасних технологій навчиться на практиці. Проте ж інші студенти…

Нещодавно я побував на одній конференції, де виступав професор із Голландії, який читав лекцію про точне землеробство. Так і сказав: «У мене є 8 га землі, тому перед тим, як студентам розповідати про якусь технологію, я завжди випробовую її в себе. Так воно й має бути. У нас же науковці пишуть цілі книги, але «перелопачують» одне й те саме, яке нікому не потрібне. Наприклад, про мою технологію, за якою працюю понад 8 років, українські науковці фактично не знають нічого. Я готовий дискутувати, навіть слухати критику, але немає з ким. І, як наслідок, у нас дуже багато академіків, професорів, і сільське господарство на 70% залежить від імпорту, а не від своєї науки.

  

— Тепер трохи про політику. Чи стало легше працювати після реформ, які відбувалися протягом останніх двох років?

 

— Щоб відповісти на це запитання, звернімося до цифр. У 2011 році валовий прибуток в нашому господарстві був приблизно 1000 дол. з гектара, у кризовому 2008-му — 460 дол., у 2015 році — 440 дол. Тобто реформи, зміни, різке падіння курсу гривні, зростання цін — усе це різко скоротило прибуток аграріїв. Я витримаю такі «стрибки», оскільки в мене є сучасна техніка, напрацьовані технології. А іншим аграріям дуже тяжко. Якщо проаналізувати проведені владою реформи — жодного позитивного кроку. Хоча самі високопосадовці успішно «розвиваються», примножують свій капітал. Однак для народу нічого не роблять. Запитали хоча б одного керівника фермерського господарства чи бухгалтера: що потрібно зробити, щоб полегшити життя аграріїв? Я казав Арсенію Яценюку: якщо ви об’єднали п’ять податків в один, то невже думаєте, що навантаження зменшилося? Нічого не спростилося, нічого не зменшилося.

На мою думку, потрібно лише ввести єдиний податок на гектар землі. Наприклад, маєш 10 гектарів, повинен заплатити протягом року 1000 гривень за гектар, маєш понад 100 га — 1200 гривень, понад 1000 га — 1500. А скільки ти заробиш із цих гектарів, то твоя справа. Тоді натиснув би прем’єр-міністр на потрібну кнопку комп’ютера: ага, в Україні є 30 млн га землі, отож має надійти 30 млрд грн податку до державного бюджету. Все просто, і жодних корупційних схем. 

 

— Як ставитися до продажу землі?

 

— Позитивно. Вважаю, землю продавати потрібно, але тим українцям, які живуть в селі та на ній працюють, і не більше 100 га на людину (це стільки, скільки одна людина зможе обробити).

 

— Нині триває підготовка до укрупнення територій сільрад. Як ви вважаєте, чи буде це на користь селянам?

 

— Не можу зрозуміти, навіщо воно потрібно! Сьогодні в нас є одна сільська рада на два села. Сільський голова в тому селі, де не проживає, практично не буває. А що тоді станеться, коли буде один голова на 10–12 сіл? Хіба він приїде в наше село, щоб щось корисне для нього зробити? Впевнений, якщо він житиме, приміром, в Узині, то й тягтиме свою «ковдру» на Узин. Чому би не зробити простіше. Припустимо, в нас, у Блошинцях, є 18 підприємств, разом платимо 1 млн гривень податків. Чому би 50% цих коштів не віддавати державі, а 50% — на рідне село? Села процвітали б. Та й ми самі контролювали б, куди йдуть зароблені нами кошти.

 

— Що, на вашу думку, чекає сільське господарство після скасування спецрежиму ПДВ? Чи постраждає ваше підприємство?

 

— Сьогодні єдиний локомотив, який тягне українську економіку — сільське господарство. Хоча б нині його не чіпали! За великим рахунком, нам не треба допомагати. Після скасування спецрежиму ПДВ підприємці розпочнуть кудись ховатися, і державі це тільки зашкодить. Ще було би нічого, якби ПДВ, який в нас збираються відібрати, пішов на розвиток сільських територій. А так, як завжди, — заберуть і розкрадуть.

  

— Останнє запитання. Так би мовити, філософське. В Україні чудові чорноземи, працьовитий, патріотичний народ. То чого нам бракує, щоб жити заможно?

 

— В українців є велика проблема: коли сусіду погано, то вони готові зняти останню сорочку, щоб допомогти. А от коли той живе добре, людей це дуже дратує. Тобто існує негативна національна риса — заздрість. Якщо людина працює, отримує добрий прибуток, живе заможно, то за неї навряд чи хто порадіє, навпаки, думають, як би нашкодити, обійти.

Вважаю, в нашій країні на першому місці має бути духовність, яка повинна розпочинатися із сім’ї. Адже передусім треба навчитися шанувати батька й матір, поважати людей і любити свою землю. Потім таких духовно вихованих людей потрібно обирати до влади. І тоді в нас буде заможна держава. Сьогодні ж, на жаль, до влади приходять люди не для того, щоб щось поліпшити, а для того, щоб щось вкрасти.

Для селянина найголовніше — стабільність. Я вірив у себе і тому купував дорогу техніку. Однак ж землю можуть і забрати. Тому багато аграріїв не хочуть робити великих вкладень у виробництво. Більшість працюють так: посіяв, зібрав, отримав прибуток. Які вже там думки про збереження землі, якщо вона не його… 

 

 

Розмову вела Інна Бірюкова

Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

 

Журнали