Доля численних фермерських господарств залежатиме від того, наскільки чесними будуть закони, що регулюють діяльність бізнесу.
Михайло Вареник, фермер з Одещини, цього року викорчує 8 із 18 гектарів свого, закладеного технічними сортами, винограднику: ціна, за якою заводи купують грона, ледь покриває витрати на їх вирощування, переробляти ж урожай самотужки не дозволяє держава. Наша розмова із фермером про те, чому так стається.
— За якою ціною купували виноград технічних сортів в одеських фермерів цієї осені? Чи всі сорти коштували однаково?
— У нас цієї осені виноград купували по 2,2–2,3 грн/кг. Сорт Каберне — по 1,6 грн/кг. На богарі, як майже скрізь в Одеській області, лоза дає близько 8 т/га ягід. Витрати на оплату праці з догляду одного гектара виноградника нам коштували 7000 гривен (разом із нарахуваннями). Ціни, за якими в нас купували вирощене, — мізерні. В Інституті Таїрова восени порахували: щоб було вигідно вирощувати виноград, урожай мають купувати по 6,3 грн/кг.
Низькі ціни мають низку причин. Ще за радянських часів, 1981 року, у нас видали переклад німецької книжки «Керівництво з виноградарства». Я маю її й досі. В одному з розділів там пишуть: «Садити виноградник ви можете лише тоді, якщо маєте договір із тим, хто купуватиме вирощене. У договорі має вказуватися, скільки та якого сорту у вас зобов’язуються купувати». А у нас як? Кожен садить, що захоче, отримується мішанина сортів, урожаю яких важко дати лад. Але аби лиш мішанина вадила! Виноробні підприємства не йдуть на укладання договорів, на те, щоб я (або інший фермер) садив те, що їм потрібно. Чому не йдуть? Бо не хочуть зобов’язань. Їм краще потім дешево купити, що забажають. Це несе загрозу не лише фермерам, а й самим заводам, адже вони можуть залишитися без сировинної бази. Власне, до того йде вже давно. У мене виноград почав давати врожай 1996 року. Із 1996-го по 2003 рік усі виноробні підприємства були в збитку — їм не вистачало сировини. І вони тоді волали: давай виноград, будь який, аби лиш побільше! А за тим вони почали робити низькоякісні вина на зразок Кадарки, Медвежої та Бичої крові. Червоні напівсолодкі вина — самі низькоякісні, а їхнє виготовлення є значно дешевшим, бо кілограм цукру у винограді та кілограм цукру з буряка дуже різняться за ціною. Переключилися заводи на ці червоні вина й перестали брати білий виноград. Так продовжувалося років із десять. Із 1996-го по 2004 рік брали все, а вже десь із 2004 року повністю перейшли на червоні сорти. Понасаджували тутешні фермери червоні сорти — Одеський чорний, Сапераві, Мерло. А цієї осені червоний виноград уже ніхто не хотів брати! Одні лише білі сорти сьогодні заводам подавай! Бо білі — то коньячні, то для шампанських вин сорти. Але ж виноград — не помідори! Він 40 років має на одному місці рости.
— Коли йдеться про інтенсивне вирощування яблук чи черешень, то рефреном звучить: слід користати новітні іноземні сорти. Імпортні саджанці — кращі за українські. А як із виноградом?
— Свого часу українське виноградарство мало гідну розсадницьку базу та виробляло добрі саджанці. У нас в Україні було все! Радгосп, у якому я починав, мав спеціальну бригаду яка займалася апробацією виноградників та визначала ті, з яких можна брати живцевий матеріал. Із плодоносного виноградника відбирали кращі кущі, брали з них живці, щепили їх, отримували поле, з якого знову відбирали кращі кущі, брали живцевий матеріал уже з них, садили, і врешті-решт обирали кущі, котрі Інститут Таїрова визнав елітними. Із них нам дозволяли виготовляти елітні саджанці. Так само одбирали матеріал для маточників підщеп. Усе це по всіх наших тодішніх сортах було зроблено.
Чи можемо ми зробити знову так само? Це коштуватиме нам грошей і часу! Однак воно того варте. Коли наші виноградарі купують саджанці за кордоном, десь у колишній Югославії абощо, то ті саджанці вирощено такими самими фермерами, як і ми. У кооператив звозять по 10–15 тис. саджанців із кожного господарства й продають нам під виглядом суперових. А ми приїжджаємо туди і плескаємо в долоні: «От, заграничні саджанці купили!» А потім деякі невдахи у жовтні телефонують в інститут Таїрова й у науковців запитують: «А чого у нас сорт Шардоне ще й досі не достиг?!» А відповідь одна: бо під виглядом Шардоне їм продали якийсь дуже віддалений клон, зовсім відмінний за якостями, зате — імпортний!
Стосовно нових сортів. Відкрийте будь-яку книжку з виноградарства й побачите, скільки нових сортів виведено нашими інститутами. Чому ж тоді цих нових сортів немає у виробництві? Бо їх клоновою селекцією (відбором найкращих кущів) ніхто не займався. Новий сорт — це сорт, що показав свої можливості, але генетично він ще не відбувся, у ньому ще є різноманітні відхилення, це природний процес. А якщо відбору немає, то чим гірший кущ — тим кращу лозу (а значить і більше живців) він дає, і замість поліпшення отримується погіршення сорту. І в підсумку, без відбору рослин ми всі нові сорти звели нанівець. От вам і відповідь — чому сьогодні немає нових сортів у виробництві. А такий відбір клонів треба робити! І це треба робити на місці, в Україні, а не сподіватися на когось.
Налагодити виробництво садивного матеріалу заново ми можемо — для цього, так само як і для подолання корупції, потрібна політична воля.
— Якої підтримки від держави потребують виноградарі?
— Коли ми починали бізнес, то були «голі, босі й підперезані». Чи було нам дуже важко? Не легко. Підніматися завжди важко. На щастя, тоді до таких, як ми, влада ставилася поблажливо: ні міліція, ні податкова нас особливо не зачіпали. А далі ставало гірше й гірше. Та хіба тільки нам? До фермерів у нас ставляться не гірше ніж до інших підприємців. Є система «ДАЙ», і цим все сказано.
У садівників і виноградарів має бути доступ до грошей, але не до компенсацій, які отримуватиме кожен, хто лише примудриться увіткнути рядок патичків у ріллю. Перед закладанням винограднику кошти слід видавати як кредит із невеликими відсотками. Через чотири роки насадження має перевірити компетентна комісія. Приїхати й зафіксувати: «Виноградник — ось-де, зрідженість — 2%, урожай — є, шпалера на місці». Перевірити відповідно до проекту й видати фермеру довідку. І лише тоді з господарства слід списати кредит. Це примусить садівників ефективно використовувати гроші — кожен фермер тричі подумає, чи варто йому брати кредит, чи зможе він щось путнє з тими грошима зробити. Бо як не зможе, то компенсації йому не бачити.
Останніми роками багато розмов за кооперативи. Модна тема. Але не вірте жодному представнику влади, який кричить, що «треба створювати кооперативи». Допоки кооперативи створюватимуть чиновники, кооперативів у нас не буде. Будуть розкрадені гроші, будуть відкати, показуха, а іншого — нічого.
А щоб фермери самі робили кооперативи, держава не хоче. Кооперативам, щоб працювати в сільському господарстві, потрібна спеціальна законодавча база, а найголовніше — неприбутковий статус. Кооператив обов’язково має бути неприбутковим! Нині цього нема.
Ми були створили два кооперативи. Зареєструвати неприбутковими їх не змогли. Зголосилися до податкової. Там кажуть: «Податок на додану вартість і податок на прибуток слід сплатити вже за перший місць існування кооперативу». Відповідаємо: «Зараз весна, ми ще нічого не заробили, лише гуртом купили трохи хімії». У відповідь чуємо: «Як продажів і прибутків нема — пишіть фіктивні й сплатіть із них податки, хоч би й із власної кишені!»
Обидві спілки ми ліквідували, коли їм не минуло й трьох місяців.
Так, фермери можуть об’єднуватися неформально. Ми це робимо. У якомусь одному місці разом складуємо засоби захисту, виконуємо якісь роботи, виходимо на ринок з однією, спільною партією товару.
Проте офіційне оформлення стосунків дає поштовх їх розвитку. Якщо ж усе неформально, то ми працюємо тільки на довірі. Ми не можемо разом придбати машину для перевезення винограду — вона є або в когось одного, або в нас її немає зовсім. Навіть домовитися з покупцем сировини ми як слід не можемо. Немає офіційного кооперативу — немає загального договору на партію продукції.
Що таке кооператив? Найперше — це виробничий підрозділ. І там відразу з’являється людина, що зацікавлена в його роботі. Найманий це працівник, чи ні, але він зацікавлений у розвитку кооперативу. Він шукає і збут, і прибутки якісь. А ми в нинішніх умовах цього не можемо. Якби ми це могли!
— Закупні ціни на виноград технічних сортів — відверто занижені. Може, фермерам варто збудувати свій, фермерський, винзавод? Чи щоб держава його збудувала? Який вихід із ситуації?
Усі країни, які ми лічимо такими, що виробляють найякісніші виноматеріли, — та сама Франція, вином якої захоплюємося, — мають розвинене гаражне виноробство. Це коли фермер вирощує виноград, переробляє його вдома, розливає у пляшечку, сплачує державі податки й продає. Це якщо фермер хоче виробляти й продавати вино. Не хоче — здає вирощене на переробні підприємства. Тобто у фермера є вибір.
В Україні ми не маємо права виробляти вино, бо вино — підакцизний товар. У нас, щоб виробляти вино, потрібно мати спеціальну ліцензію. Ще одна перепона — сертифікація виноробного обладнання. Щоб переробляти виноград на вино треба отримати сертифікат на прес, на виноградну дробарку, на ємності для виноматеріалу. Якщо на ринку якась сільська господиня продає вам сир та сметану, з неї не питають сертифікат на каструлю і газову плиту.
А у виноградарів усе обладнання чомусь мусить бути сертифікованим. Хоча отруїти споживача неякісною молочною продукцією або м’ясною, яку він купує на ринку, — набагато простіше, ніж неякісним вином. Вино — це продукт, що самостерилізується. За бажання якість вина дуже легко перевірити: кілька лабораторних операцій, з якими справиться районний санітарний нагляд.
Обладнання та виробництво сертифікують, щоб збити з бізнесмена копійку. Прес, якщо його не сертифікований купити, давитиме виноград так само. Що таке сертифікувати виробництво? Найперше — перевірити його в Держстандарті. Сертифікація дерев’яної лінійки на 30 см вам там обійдеться в 120 гривень. За ці гроші на лінійку поставлять штамп, що вона правильна і що нею можна користуватися. Один із місцевих фермерів недавно ємність на 5 тонн сертифікував. Йому те обійшлося в 5700 гривень.
Ще виноробу потрібна лабораторія. Це складне обладнання, коштує воно недешево. Якщо хочеш зробити добре вино, потрібно контролювати параметри. Лабораторія — це не проблема. Можна укласти угоду з лабораторією на якомусь із заводів поряд.
Чи є в нас нині люди, які усе це: ліцензування, сертифікацію та створення лабораторії — пройшли? Є. Недалеко від нас є одна фермерська виноробка, яка всі ці кола пройшла. Це голова асоціації фермерів сусідньої області. Йому це обійшлося: син-юрист і два роки синової праці, плюс чимало витратив на подачки. Без грошей — не зробили б.
Чи вистачить у фермера грошей, щоб створити переробку вина? Купити преси та інше? Вистачить! У мене все це обладнання вже є, я купив. На сьогодні у своєму господарстві я легко можу виготовляти вино… Якщо мені дозволять.
Ми вже прикидали, скільки можемо виробляти вина. Фермери, які мають виноградники, здатні виготовити не більше ніж 1% загальної маси вина, що є на ринку України. Ну може 1,5–2%. Це не зможе суттєво впливати на ринок. Що ж відбувається? Хоч обсяги фермерського виробництва були б і невеликими, нам, тим не менш, не дають це робити. Ставлять усі можливі перепони.
Маємо в районі спілку аматорів-виноробів. Створили її, щоб популяризувати ідею домашнього вина. Брали нею навіть участь у виставках і дегустаційних конкурсах. Позаминулого року на базі Інституту Таїрова асоціація виноградарів України організувала зустріч виноградарів, на яку запросила завідувача відділу багаторічних насаджень із Мінагрополітики та радника посольства Франції із сільського господарства. Хотіли, щоб француз розповів нам про стандарти виноградарства та щоб те все послухав представник нашого аграрного міністерства. Звичайно, що з міністерства ніхто не приїхав — прислали якогось клерка, який нічого не вирішує, він нам так і сказав: «Хлопці, я цих питань не знаю». Із посольства Франції приїхало два чоловіки: щоб приїхати, радник питав дозволу в посла. У результаті приїхав і посол Франції та пив із нами, виноробами-аматорами, келих вина, був задоволений тим, яке ми вино робимо в домашніх умовах. А з міністерства нікого не було — ми міністерству не потрібні. Раднику з посольства ми поставили запитання: «Які дозволи потрібні в вашій країні, щоб створити гаражне виноробство?» Він п’ять хвилин не міг зрозуміти, про які дозволи йдеться! Потім каже: «Та ви що? Які дозволи? Людина виростила виноград — вона з ним робить, що хоче! Держава перевірить якість продукції — вина. І все! Фермер лише сплачує податки — за виноград один податок, зробив вино — інший податок. Усе. Це його продукція, він нею сам розпоряджається».
Про фермера
У садівництво та виноградарство був залюбленим ще Михайлів батько: мав на обійсті не один сорт яблунь, груш і винограду. Син зробив плодівництво своїм фахом: закінчив Одеський сільськогосподарський інститут і кільканадцять років (пройшов шлях до головного агронома) працював у радгоспі, що належав до науково-виробничої мережі Інституту виноградарства і виноробства імені Таїрова. Свого часу господарство було одним із найкращих на Одещині: під пильним оком науки там щорік вирощували 4 млн виноградних саджанців і вправлялися з 800-гектарним виноградником і 100-гектарим садом.
1992 року, коли фермерам почали виділяти землю, Михайло Вареник вирішив господарювати самостійно. У Старокозачому Білгород-Дністровського району, своєму рідному селі, узяв три гектари ріллі. Одразу заклав персиковий сад. За кілька років завдяки державній програмі розвитку фермерства отримав ще 15 гектарів, пізніше, коли розпаювали землю колгоспів, додалися паї родичів. Сьогодні в обробітку господарства 71 гектар. Мають 29 га виноградників, столових і технічних сортів і 20 га саду кісточкових культур (персик, черешня, слива), решта — рілля. Бізнес сімейний. Працюють дві родини: Михайло з дружиною та їхня молодша дочка з чоловіком.
Інтерв’ю було надруковано у журналі “Садівництво по-українськи”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».