Анатолій Січкар, керівник «Кримської фруктової компанії», розповідає про нові умови господарювання на півострові Крим
— Унаслідок відособлення Криму правові норми, які регулюють ваше господарювання, змінилися. Чи дуже різняться українські та російські закони?
— Усіх особливостей російського господарського права ми ще не відчули. У Росії наше підприємство зареєстрували наприкінці вересня, однак до 1 січня 2015 року переважна частина нашої діяльності відбуватиметься за українським законодавством. По суті, ми й досі живемо за законодавствами України й тільки-тільки починаємо освоювати ази російських правових норм. У цей перехідний період діє навіть українська схема компенсації витрат на догляд і закладання насаджень. За посадку саду нам кошти ще не віддали, а от за недобір урожаю з причини відсутності води в каналі ми компенсацію вже отримали. Для нас це було дуже приємною несподіванкою. Транш був значний, хоч він і компенсував лише непродуктивні витрати. Наш підрозділ у Сакському районі має 300 га садів кісточкової групи (персик, черешня, нектарин, абрикос), і там був значний недобір урожаю. Ми дали інформацію про те, який урожай планували отримати та які витрати для того понесли. А також інформацію про фактично зібране. Не було жодної паперової тяганини, ніхто не вимагав хабарів. Транш компенсацій за недобір урожаю у двох інших підрозділах також очікуємо отримати.
Ми вже встигли зауважити що в Росії діє стара радянська бухгалтерська система, яка працює за принципом недовіри. Якщо тобі не довіряють, то ти повинен мати цілу купу паперів і довідок. Натомість українська система значною мірою побудована на довірі, і є більш прогресивною. У цьому Україна набагато випередила Росію. За оцінкою російських колег, в українській системі документообігу кожна дія потребує на 3–4 довідки менше.
— У Північно-Кримському каналі нема води від минулої зими. Як господарство дало раду своїм зрошуваним садам цього сезону?
— Навесні Північно-Кримський канал стояв порожнім, і нам довелося терміново бити свердловини. Пробили дев’ять, одна виявилася невдалою — поспішали, і залучали всіх, хто тільки міг виконати ті роботи. Фірма, що була знайдена першою, мала не надто потужну установку з глибиною буріння до 100 м. У нас прісна вода залягає на глибині 140–160 м, але місцями є й горизонти на глибині 100 м. Ми ризикнули і не вгадали. Вода в тій свердловині є, але вона солона. Ми змінили виконавця робіт, і решта вісім свердловин цілком нормальні. Потужність кожної — у межах 70–100 м³/год. Максимальною нормою (40 м³/добу/га та за роботи протягом 22 год/добу) одна свердловина може забезпечувати 55 га саду. Якщо зрошення працюватиме в режимі підтримки (на фоні дощів), то потужності однієї свердловини вистачить на 100 га саду. Кожна свердловина нам обійшлася у 500 тис. грн — це дещо дорожче, ніж в Україні, але в Росії така сама свердловина коштує на 25–50% більше від того, що нині заплатили ми. Вода зі свердловим є набагато дорожчою, ніж дніпрова. З подачею в сад вода з каналу торік нам коштувала 30–40 коп./м³. Вода ж із свердловині нам обходиться не менше ніж 1 грн/м³.
Ми запланували зробити ще дев’ять свердловин. Про те, що мусимо їх бити, не жалкуємо. Тут сталося, як у приказці — «Не було щастя так нещастя допомогло». Раніше, до проблем із дніпровою водою, я навіть мріяти не міг, що підприємству дозволять бити свердловини (усі стратегічні рішення ухвалює головний офіс МХП у Черкасах). Проте вода в канал завжди приходила не раніше за 10 травня. А наші сади її потребували вже з 10 квітня. Тепер ми зможемо закривати цей дефіцит свердловинами. А якщо вода каналом прийде знову, то буде взагалі чудово.
— Кримська фруктова компанія належить до агрохолдингу Миронівський хлібопродукт. Як від’єднання Криму вплинуло на ваші відносини з материнською компанією?
— Говорити, що ми тепер стали більш незалежними, то в нас ця незалежність і так була.
У нашу виробничу діяльність ніхто не втручався. Хіба в продаж зернових, але зернові в нашому обороті становили 5%.
На відміну від численних зернових, тваринницьких і птахівницьких господарств ми — єдине садівниче господарство в структурі МХП. Вирішення всіх важливих і нагальних питань садівничого господарства й раніше було покладено на наші плечі.
Ба більше: належність до структури великого та прогресивного холдингу раніше давала нам цілу низку переваг. Найперше — централізована закупівля засобів захисту рослин, добрив і палива. Завдяки великим обсягам (площа угідь, що їх МХП обробляє в Україні, — понад 360 тис. га) холдинг отримував добрі знижки, ними користувалась і Кримська фруктова компанія. Ще один плюс — менеджери з головного офісу рекрутували для нас фахівців з усієї України. Також наші працівники відвідували семінари, що їх організовував центральний офіс, це нам допомагало тримати руку на пульсі нових технологій.
Доки ми були в одній державі, дуже великим плюсом було й те, що центральний офіс нас підтримував фінансово. Садівництво — сезонна діяльність: гроші маємо аж коли зберемо врожай, вкладатися ж у вирощування потрібно постійно. І от нам дуже комфортно було, адже все вирішувалося шляхом фінансування в рамках затвердженого бюджету. Ми ці гроші потім заробляли і віддавали. Такий собі «кредит без відсотків».
Нині в нас централізованих закупок не стало. Усе маємо купувати самі, а що обсяги не такі великі, то про добрі знижки вже зовсім не йдеться.
Допомога у фінансуванні сьогодні також стає проблематичною. Тобто поки що із цього відходу підприємство отримало більше проблем, ніж вигоди.
— Протягом одного року ваше підприємство занурилося в реалії російського садівництва. Якими ви їх побачили?
— Те, що ми найбільше користаємо в технології виробництва садовини — добрива та засоби захисту рослин, у Російській Федерації є дорожчим, ніж в Україні. І дорожчим нелогічно. Якщо в Україні одна із світових компаній — виробників оригінальних ЗЗР продає певний препарат за 10 доларів, то в РФ той самий препарат коштує 15–20 доларів. Ми мали кілька розмов із російським представництвом цієї компанії. Вони не могли нам відповісти нічого, крім: «Нам потрібні кошти, і тому ми ставимо таку ціну».
Окрім високої ціни на засоби захисту в Росії існує ще й проблема з їх асортиментом — так, деякі сучасні препарати російським садівникам узагалі недоступні. Причина в тім, що там набагато важче, ніж в Україні, отримати ліцензію на продаж препарату. По-перше, це довго: атестація препарату триває п’ять років. По-друге — ліцензія є непомірно дорогою. Сучасні препарати, які стосуються малими нормами (грами на гектар) — дорогі, і їх зазвичай купують лише професіонали. У Росії садівників-професіоналів поки що мало, лише 5–10% від загальної маси садівничих господарств, і обсягів препарату, який вони могли би придбати, бракує для окупності витрат на оформлення ліцензії.
Якщо порівняти із зареєстрованим в Україні переліком діючих речовин, то російські прогалини є не такими й великими — до 5% із українського списку. Однак то — нові та ключові засоби, яких треба стосувати мало і які мало хто стосує. То такі собі «родзинки», які дозволяють зменшити пестицидний прес на довкілля та вирощувати продукцію високої якості. Ми цей рік допрацьовуємо в українських реаліях на придбаних раніше препаратах. А наступного року шукатимемо для них альтернативу. Уже зрозуміли, що там, де ми раніше робили одну обробку, нам доведеться робити дві або три. Організація таких обприскувань обійдеться дорожче, але іншого виходу нема.
Приєднання до Росії змусило нас підняти заробітну плату. Сталося так, що один із найбідніших регіонів Росії, Крим, який тільки-но зайшов у федерацію, межує з одним із найбагатших — Краснодаром.
Краснодар у Росії лічать найбільш розвинутим — і за сільським господарством, і загалом. І нам одразу стало важко конкурувати на ринку праці.
На момент приєднання до Росії зарплата наших трактористів, за курсом 1:3 (гривня/рубль), становила 10–15 тис. рублів. Щоб вони від нас усі не повтікали, ми мусили підняти зарплату до 25 тис. рублів. Натомість зарплатня тракториста в Краснодарському краї — 50–75 тис. рублів, і деякі наші трактористи туди вже поїхали…
Єдина річ, яка в Росії коштує дешевше, то пальне — дизпаливо та бензин.
Загалом, після переходу в Російську Федерацію в господарства значно зросли витрати на вирощування садовини. Теоретично прибуткова частина мала зрости, однак поки що вона не зростає. І плюс до того що в нас нема води, і ми витратили додаткових 4 млн грнивень (якщо з трубами, то навіть 5 млн грн) на свердловини, є ще й недобір урожаю. На цьому фоні ми спрацювали не так, як планували, і не виконали запланованого.
— А якою є ціна на яблука в Росії? Чи важко там продавати вирощене? Ви вже пробували туди щось продавати?
— У листопаді російські господарства продавали яблука по 20–25 руб./кг (6,6–8,3 грн./кг). Це були або плоди популярних сортів із невеликими дефектами, або якісні плоди маловідомих сортів. Якісних яблук сорту Голден Делішес й інших, також коштовних сортів, там продавати не поспішали: чекали, коли зростуть ціни. Для Росії доброю ціною вважається 30–35 руб./кг, якщо ж ідеться про яблука ґатунку екстра, які запаковано по кілька штук, то їх ціна може сягати 40–50 руб./кг.
Магазинна ціна на яблука, що були куплені в господарствах за ціною 15 руб./кг, у Росії в листопаді становила 40–50 руб./кг.
Хоч відпускна ціна на яблука й інші фрукти в Росії є вищою, для нас спрацьовує фактор «острова». Через перешийок, територією України, в Росію нині нічого не вивезеш, а якщо везти поромом через Керч, то достатньо одного шторму, щоби все стало. Плюс — переїхати однією машиною через пором коштує 12–40 тис. рублів (4–13 тис. грн). У вантажівку вміщається до 18 тонн фасованих у тару яблук. Вантажівка лиш здолає дорогу Кримом і перетне переправу, а собівартість одного кілограма яблук уже зросте на одну гривню! На сьогодні нам поки що не вдається продавати яблука за такою ціною, як їх продають господарства в Росії. Нам довелося взагалі зупинити продаж фруктів. Яблука, що не підлягали зберіганню, ми продали раніше, а решту якісних, заклали у сховища й очікуємо, коли піднімуться закупівельні ціни.
Про те, щоб продавати в Україну, мова у нас взагалі не йде. Перше — через зростання витрат на вирощування нас уже не влаштовують українські ціни. Друге — продаж до України є зовнішньо-економічною діяльністю, оформлення якої (митні процедури) складне й витратне.
Щодо продажу вирощеного в російські супермаркети — то тут ми зробили для себе сумне відкриття: із супермаркетами в Росії значно важче працювати — усе неймовірно забюрократизовано та майже повсюдно спирається на «відкати». Якщо ти хочеш продати щось мережі, то менеджера із закупівлі цікавить не якість і вид твоєї продукції, а те, скільки він отримає, якщо погодиться у твого господарства щось купити.
Коли ми вийшли на російський ринок із пропозицією «купіть у нас яблука», то супермаркети поставили нам такі вимоги до якості, які ми просто не могли виконати.
У той же час на їхніх полицях лежали яблука, що ми у своєму господарстві здаємо на переробку. А там їх продавали по 30–40 рублів за кілограм.
Ми почали докопуватися: а як же тоді на полиці потрапляють плоди нікчемної якості? Виявилося, що список із жорсткими вимогами там виставляють лише тим, хто не дає «на лапу». По суті, там поки щось не даси — нікуди й не потрапиш. Коли ж ми працювали з мережами в Україні, то жодних бонусів, штрафів і відкатів не платили. Усе було прозоро, чітко й зрозуміло.
Сьогодні ми шукаємо можливості для прозорої співпраці з російськими супермаркетами. Якщо з маленьким господарством мережі не рахуватимуться, то з нами вже муситимуть — ми маємо великі обсяги продукції, це буде вагомим аргументом. А поки ми цього не зробили, то вдовольнятимемося продажем яблук посередникам. Продаватимемо їм плоди дешевше, а вони вже хай якось викручуються, хоч і хабарі дають. Бо ми, відповідно своєї політики, поки що принципово не хочемо працювати за схемою, яка їх містить.
— А якого рівня розвитку досягло російське садівництво?
— Росія має садівничий потенціал. Є кілька регіонів, де можна вирощувати яблука — це Краснодарський та Ставропольський край, Ростовська та Воронезька області, Кабардино-Балкарська та Чеченська республіки. Краснодарський і кримський клімат схожі, різняться лише кількістю вологи (у Краснодарському вологи більше, яблуневі сади потребують додаткових обробок). Підщепа М9 там добре витримує зиму. У Кабардино-Балкарії та Чечні досить непогані умови для садівництва, але там обмежена площа земель, що є придатними для рослинництва, — лише10–15 тис. га. У Воронезькій області яблуневий сад на підщепі М9 взимку вимерзне, як підщепу там можна стосувати ММ106 і Парадизку Будаговського, а сорти обирати з раннім терміном достигання.
За своїм розвитком російське садівництво відстає від українського на сім років. Частка садів, що їх у Росії закладено за інтенсивною технологією, не перевищує 10%. Усе решта — або старі колгоспні сади, або хоч і молоді, але по-колгоспному закладені — застарілими сортами, зі старою конструкцією.
Однак найголовніша проблема російського садівництва — то шалена нестача кваліфікованих кадрів, перш за все агрономів. Як наслідок, російські садівничі господарства або манять до себе українських агрономів, або наймають висококваліфікованих польських чи навіть французьких.
Проте в Росії є й частка підприємств, які цілком рівняються українським, а в дечому, зокрема в інвестиціях, навіть випереджають Україну. Російський колега, який 2006 року приїздив до нас у господарство переймати досвід, нині має 500 гектарів інтенсивного яблуневого саду, який вкрито протиградовою сіткою. Наше ж господарство протиградової сітки в садах не має.
— Російська держава підтримує своїх садівників?
— У Росії раніше існувала програма компенсацій за створення багаторічних плодових насаджень. З’явилася вона там на 3–4 роки пізніше за українську. Компенсації були меншими — десь 30–40% від офіційних українських. Зважаючи на те, які суми реально потрапляли в розпорядження українських садівників, можна сказати, що російські компенсації рівнялися українським. У подальшому програму компенсацій у Росії було призупинено, а цього року її знову відновлюють. Це стимулюватиме розвиток російського садівництва.
— Які плани вашого господарства щодо роботи на російському ринку?
— Будемо продавати в Росію саджанці. Ми їх і раніше туди успішно продавали, але не всі. Тепер же наш розсадник цілком працюватиме для потреб Росії та Криму. А ще пробиватимемося в російські мережі. Продати нашу садовину в Криму — нереально, місцевий ринок має малу ємність. Навіть у попередні роки ми 80% вирощеного продавали за межі Криму, переважно на материкову Україну. Площу своїх садів поки що розширювати не будемо.
Довідка
Кримську фруктову компанію створено 2003 року на базі розпайованої агрофірми «Дружба Народів». Тоді підприємство мало 230 га старого яблуневого саду та 100 га винограднику. Нині площа яблуневих садів компанії сягає 1022 га. У господарстві також вирощують грушу (32 га), персик і нектарин (196 га), черешню (100 га), абрикос (54 га). Підприємство має власний плодовий розсадник потужністю 1 млн саджанців на рік. Кримська фруктова компанія входить до складу групи підприємств ПАТ «Миронівський хлібопродукт».
2013 року врожай яблук Кримської фруктової компанії становив 30,4 тис. тонн, це рівнялося 50% усіх вирощених у Криму яблук. 2014 року через відсутність води в Північно-Кримському каналі він знизився до 21,5 тис. тонн.
Інтерв’ю було надруковано у журналі Садівництво по-українськи. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі Садівництво по-українськи та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».