Ми вважаємо, що наше господарство належить до середнього рівня. Маємо в обробітку близько 3 тис. гектарів ріллі, п’ятипільну сівозміну — вирощуємо пшеницю, ячмінь, ріпак, соняшник, горох. Намагаємося працювати максимально по-господарськи, підвищувати орендну плату і виплачувати її повністю, розраховуватися з державою, сплачувати податки.
Нині кожне господарство повинно будувати свою модель господарювання, враховуючи кліматичну зону, родючість ґрунту, рельєф тощо. Працюємо в зоні ризикованого землеробства, де випадає критично мало опадів, але намагаємося максимально витримувати технологію. Водночас зміна кліматичних умов і світова кон’юнктура на сільгосптовари спонукають нас постійно удосконалювати технологію. Так, ми поступово переходимо від класичної системи обробітку до мінімального, технології strip-till і no-till. Для цього за останні два роки оновили парк техніки, закупили вузькоспеціалізовані сівалки, бо універсальна сівалка в умовах зростання питомої ваги затрат на гектар не дає можливості отримати максимальної продуктивності. Натомість хочемо індивідуально по фазах розвитку дати рослині все й отримати максимальний результат. Тому в нас є сівалки з різним спектром робіт. Наприклад, Horsch, яка може працювати за мінімальною і за технологією strip-till. Аналогічна ситуація і з ґрунтообробною технікою.
Останнім часом ми перейшли від екстенсивного до інтенсивного землеробства — це вимога часу, продиктована світовими процесами. До війни економіка країни розвивалася. Оскільки ми були орієнтовані на світові товарні ринки, то перехід на інтенсивне землеробство було логічним кроком. Адже частка виробничих затрат зростала: наприклад, до війни на виробництво пшениці ми витрачали в середньому до 5 тис. грн/га, ріпаку — до 10 тис. грн/ га. За таких витрат треба мати прибуток, який не лише покривав би витрати, а й забезпечив подальший розвиток господарства. А цього можливо досягнути тільки за інтенсивної технології.
Сімдесят відсотків структури посівних площ у нашому господарстві відведено під зернові, зокрема, пшеницею засіяно 1700 га. Вирощуємо інтенсивні посухостійкі, з високим умістом білка та клітковини сорти, щоб гарантовано отримувати стабільний нижній рівень урожайності. Співпрацюємо з Одеським селекційно-генетичним інститутом. Щороку в них купуємо еліту, закладаємо ділянки з метою отримати якісне й оновлене насіння.
Минула посівна, як і для багатьох господарств, видалася складною. Війна в Миколаївській області дійшла до нашого райцентру Вознесенськ і відкотилася завдяки ЗСУ і нашій теробороні. Ми засіяли всі наші 3300 га, витримали повністю технологію, з останніх сил намагалися не знижувати темп посівної.
Мали проблеми хіба що з пальним, але постійно його купували — і по 36 грн, і по 44, і по 60 грн/л, не чекаючи, коли ціна впаде — щоб забезпечити запас для жнив. Бо зібрати 1700 га пшениці, хай навіть по 3 т/га, — це значить забезпечити зберігання понад 5 тис. тонн хліба.
Ми вносили добрива повною мірою, закупили якісне насіння, протруйники. Маємо відремонтовану техніку, бункер-перевантажувач, новий самохідний обприскувач, навантажувач та іншу техніку.
Цим ми завдячуємо банку «Аваль», клієнтами якого є 25 років і від якого отримали кредитну підтримку. У банку нас уважають відповідальним клієнтом — маючи кредит, ми регулярно виплачуємо борги. Один-єдиний раз цього року прострочили виплату, бо не змогли реалізувати зерно. Понад тисячу тонн нашої пшениці лежить у «Нібулоні», на наших складах — ще 2,5 тис. тонн пшениці, а також 500 т соняшнику. Адже ми наївно позиціонували себе як гравця на ринку — думали, що можемо вибирати ціну. Тож поклали зерно на зберігання — спершу ціна підвищилася, потім почала падати, а коли почалася війна, зерно взагалі не можна продати.
Так, я виявився недальновидним — не знав, що буде війна. Тож перед війною вирішив купити сівалку, заплатив 40% вартості, але мене поставили перед вибором: або розраховуєтеся повністю, або забираємо сівалку (повернемо після війни). З великою знижкою ми продали соняшник, викупили сівалку і… зосталися без обігових коштів.
Нині розпочалися жнива — молотимо ячмінь, пшеницю. Маємо що збирати. У нас є своє очищення зерна, налагоджена система бункера-перевантажувача, є два комбайни, машини з причепами — ми зберемо врожай. І навіть знайдемо, де його розмістити, хоч зі зберіганням нині проблема. Збудували два великі склади, розраховані на зберігання 5 тис. тонн, у нас також є старі переобладнані під зберігання тваринницькі приміщення.
Але сьогодні набагато більше нас хвилює інша проблема — неможливість реалізувати зерно торішнього врожаю і, відповідно, брак обігових коштів на проведення посівної. Навіть якщо сьогодні за безцінь реалізувати зерно, це означає мати проблеми з розрахунками за паї (пайовики також не отримають грошей), із забезпеченістю добривами та іншими ресурсами. Цього року ми якось посіємо і щось виростимо, але що буде наступного року, якщо землі не додати добрива чи не захистити посіви? Це значить, що треба красти в майбутнього.
Сьогодні продавати зерно за формою 2 зі знижкою, тобто по 3–4 тис. грн/т пшеницю чи по 1,5 тис. грн/т ячмінь — для нас це означає лишитися зі збитковими балансами. Адже реалізації за формою 1, з ПДВ, сьогодні немає. Натомість свого часу доведеться відповідати за свої дії. Податкова запитає: де твій ПДВ? чому не заплатив? А ми не маємо можливості продати з ПДВ — ніхто не купує. Господарства ризикують, продають за формою 2, з дисконтом, самі шукають, як вивезти товар за кордон. Але для нас це неприйнятно, бо розуміємо, що треба працювати не лише сьогодні, а й заради майбутнього. Тому без підтримки держави нам буде дуже скрутно.
Яйця по різних кошиках
Нині багато хто на Півдні постає перед вибором: сіяти чи не сіяти. Ми не знаємо, як далі розвиватиметься ситуація на фронті, які будуть кліматичні умови, але хто посіяв, той має шанс зібрати. Тому сіяти треба. Багато хто вибирає економваріант. Нас теж обставини змушують шукати, як зменшити собівартість продукції, не зменшуючи її якості та якості робіт. Я вважаю недопустимим погіршувати технологію, міняти структуру посівних площ. Це як забирати щось у майбутнього. Тому ми й не міняли технологію цієї весни, не маємо наміру міняти й у новому сезоні.
Нині кажуть про переорієнтацію виробництва на внутрішній ринок, на нішеві культури. Так, вони також мають право на життя, але вони все одно орієнтовані на зовнішній ринок. Гречка — культура для певних зон, доволі примхлива. У нас її можна вирощувати хіба що як страхові посіви. Раніше ми вирощували розторопшу, нут, але вони не дають гарантованого врожаю і, відповідно, прибутку. Льон — чудова культура, але трейдери кажуть: його треба очистити, а після очищення лишається половина врожаю. Така сама історія з нутом. Можливо, тверді пшениці будуть мати попит — сьогодні вперше з’явився попит. Але їх сіють навесні й усе одно експортують.
Тому ми працюємо за так званим американським принципом диверсифікації — розкладати яйця по різних кошиках. У нас є п’ятипільна сівозміна — це розумна ротація культур, яка дає змогу знижувати затрати й стабільно отримувати нижню межу врожайності. Ми будемо застосовувати різну технологію обробітку ґрунту: частину соняшнику посіємо за strip-till, пшеницю, горох і ще частину соняшнику — по «нулю». Все залежатиме від вологи. Частину площ усе-таки виоремо — щоб не ризикувати. Тобто знову діятимемо за принципом американських економістів.
Маємо власне насіння пшениці, гороху. Але треба купити на наступний рік еліту для оновлення. Треба купити гібриди соняшнику. А на це треба кошти і ще раз кошти.
На чому економити
Нині всі намагаються зекономити. Ми не скорочували працівників, сплачуємо податки повною мірою — вважаю, це також підтримка держави й ЗСУ.
Кажуть, один зі способів економії — перейти на продукцію вітчизняного виробника. Але ми й так здебільшого орієнтовані на вітчизняного виробника насіння.
В умовах війни, де могли, зекономили. Але як довго можна економити? От не застосуй протруйники — це мінус 10% врожаю, без фунгіцидної обробки — ще мінус 20%. А якщо розвинуться хвороби, можемо втратити до 50%.
Ми цього року постаралися зменшити собівартість зерна, не погіршуючи якість. Але різко погіршувати технологію ми не можемо. Бо коли все нормалізується, в нас буде обвал урожайності, дохідності. Ми нині повинні понести затрати, щоб витримати рівень господарювання.
Так, ми цього року наперед закупили насіння соняшнику на наступний рік, маємо своє насіння пшениці, 80 т добрив… Ми протримаємося рік. Але ж не хочеться впасти низько, бо через рік буде різке падіння врожаю.
Я категоричний противник підходу «не потрібно сіяти, ми не знаємо, що буде завтра». Треба вірити, що завтра все буде добре. Тому ми запустили весь цикл робіт. Ми повинні сіяти, бо ми селяни, кому збирати — покаже час.
Але нам не можна зупинятися, переривати процес. Нам треба готуватися до нової посівної. Тому покладаємо надію тільки на державу: або допоможіть із реалізацією зерна, або з обіговими коштами, щоб якісно провести посівну. Іншого виходу в нас немає.
The Ukrainian Farmer
