Внесок українських агрохолдингів у розвиток економіки зайвий раз доводить: альтернативи розвитку сімейного фермерства немає.
Чи знаєте ви, шановний читачу, що засади економіки як науки Адам Сміт сформулював, вивчаючи дані щодо обсягів виробництва сільськогосподарської продукції та цін на неї? І що дотепер в підручниках з економіки в університетах більшість прикладів наведена з галузі сільського господарства? А це тому, що сільське господарство є галуззю, що найбільше наближена до моделі конкурентної ринкової економіки: багато виробників — багато покупців.
Український економічний феномен
Однак нинішнє українське сільське господарство яскраво демонструє дію інших законів економіки. По-перше, це закон економіки масштабу — зі зростанням розміру підприємства загальні витрати скорочуються: оптова закупівля ресурсів стає дешевшою, оптові партії виробленої продукції дорожчими тощо. Що ми й бачимо на прикладі виникнення в Україні агрохолдингів в сотні тисяч гектарів.
Хоча появі агрохолдингів сприяла ще й ціла купа національних особливостей. У 1998 для спрощення ведення бухгалтерського обліку дрібними фермерськими господарствами замість 19 різних податків був запроваджений єдиний фіксований податок, що замінював, зокрема, податок на прибуток юридичних осіб, прив’язаний до висмоктаної з пальця нормативної ціни на землю, незалежно від виду діяльності. І хоча фіксований податок запроваджувався тимчасово терміном на п’ять років, щоб дати зіп’ятися на ноги підприємцям-початківцям, він так сподобався своєю мізерністю власникам великих господарств, що вони тепер зчиняють ґвалт за найменшої спроби цей податок скасувати. Тому цей «тимчасовий податок» діє вже 18 років.
По друге, горезвісний указ Леоніда Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року розв’язав руки головам колгоспів у пограбуванні селян. Як заявив тодішній заступник голови Адміністрації Президента Павло Гайдуцький, «сприяти якраз і означає очолити». Отож голови й очолили «реформовані» колгоспи: використовували колгоспну техніку на власних новостворених підприємствах без сплати орендної плати за неї, а на отриманий прибуток купували нову техніку, яка вже ставала їхньою власністю.
Колишні працівники колгоспів, позбавлені техніки, змушені були за копійки здавати свою розпайовану землю новим «ефективним» власникам.
У цей же час країна пережила потужну економічну кризу 1998 року з девальвацією гривні у три рази. Промисловість впала в кому, кількість охочих працювати набагато перевищувала кількість вакансій, що, зрештою, призвело до стрімкого падіння заробітних плат. Здешевлення робочої сили, мізерна орендна плата, незнані у світі пільги сприяли подальшому скороченню витрат новостворених господарств.
За цих умов в аграрний сектор увірвалися нувориші (скоробагатьки), котрі «непосильною працею» на спекулюванні енергоносіями — нафтою та газом — заробили свій «перший мільйон». От лише кілька відомих імен з цієї обойми. Торгівля природним газом: Юрій Косюк («Миронівський хлібопродукт» — торгова марка «Наша Ряба»), Олег Бахматюк («Укрлендфармінг», «Авангард»), Євген Сігал («Агромарс» — торгова марка «Гаврилівські курчата»), Дмитро Фірташ (мінеральні добрива «Остхем»). Віктор Іванчик («Астарта») заробив свій першин мільйон на спекуляціях нафтопродуктами.
І на додаток до всього цього почалося стрімке створення монополій: Юрій Косюк і Євген Сігал є монополістами на ринку курятини, Олег Бахматюк — на ринку яєць. До монополії на ринку рослинної олії підкрався Андрій Веревський («Кернел»). Дмитро Фірташ є абсолютним монополістом на ринку мінеральних добрив. Ну, і куди бідному селянину податися?
Неприйнятний досвід
Проте чому сільське господарство в розвинених країнах не переймає український досвід створення великих холдингів? Ба більше, чому, незважаючи на економіку масштабу, фермери в розвинених країнах є ефективнішими за українські агрохолдинги? Так, певне укрупнення фермерських господарств відбувається, але повільно та поступово.
Що ж стримує перенесення прикладу українських агрохолдингів в сільське господарство Північної Америки та Європи? А стримує його ще один економічний закон під назвою «закон маржинального прибутку», котрий стверджує, що виробник збільшуватиме виробництво продукції доти, допоки маржинальний прибуток не стане нульовим (компанія нарощуватиме виробництво, доки витрати на випуск додаткової одиниці продукції є меншими за отримувану на цю одиницю товару ціну). А як сільськогосподарський виробник може нарощувати виробництво продукції? Розширенням площ (поголів’я тварин), збільшенням використовуваних ресурсів (добрив, пестицидів, техніки тощо), впровадженням новітніх технологій. Однак таке зростання виробництва тягне за собою й відповідне зростання витрат. І от настає момент, коли нарощування виробництва стає невигідним, усе збитковішим. Наприклад, подальше збільшення внесення мінеральних добрив не приноситиме адекватного підвищення врожайності, збільшення оброблюваних площ упреться в логістичні витрати на переміщення техніки та врожаю, нарощування виробництва цукрових буряків або молока обмежуватиметься наявними поблизу переробними заводами.
Великому кораблю — велику корабельну аварію
Отже, з нарощуванням виробництва зростають витрати: на ресурси (техніку, пально-мастильні матеріали, пестициди / ветеринарні заходи тощо) та робочу силу. Причому зростання витрат на робочу силу стає все більш викривленим: питома вага робітників, зайнятих безпосередньо у виробництві, скорочується, а натомість зростає питома вага «баласту». І тут виникає новий вид витрат: крадіжки та зловживання.
Ось цікавий приклад, наведений генеральним директором «Індустріальної молочної компанії» Олексієм Лисицею (відомішим в Україні як Алекс Ліссітса):
«Європейці не попадаються на крадіжках, відкатах. Бо це ще одна проблема нашого сільського господарства, про яку треба відверто говорити. Великі зарплати не рятують. Отримують 20 тисяч гривень, а одна каністра засобу захисту рослин коштує 150 тисяч. І часто виникає бажання десь продати на стороні цю каністру. Це трапляється в кожній компанії.
Коли починаєш розказувати, що у тебе працює 500 чоловік, із них — 100 охоронців, то керівники закордонних компаній просто не розуміють цього. Кількість охоронців на гектар землі в Україні найбільша в світі».
Gazeta.ua, 22.06.2016
Однак, як свідчать джерела з господарств, охоронці часто якщо не в частці, то в курсі обов’язково. Нічого нового під сонцем: ще у стародавньому Римі сатирик Ювенал запитував: «а хто встереже саму охорону?», або в романі «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта Луї XI каже Квентіну: «Хіба тут допоможе охорона, дурний хлопець! Хто є порукою того, що мені не зрадить моя власна сторожа, якій я довірив охорону?»
Зауважте, мова йде лише про охоронців. Проте ж розростаються відділи кадрів, бухгалтерія, кількість комірників, начальників. І, зрештою, наші агрохолдинги демонструють ще один економічний принцип, відомий як принцип Парето: всю корисну роботу в компанії виконують лише 20% працівників. Натомість «баласт» стає все витратнішим. Наприклад, зростання компанії потребує запровадження потужних комп’ютерів для ведення таких методів обліку, для яких потрібно все дорожче програмне забезпечення. Постійні зміни в законодавстві вимагають постійного внесення змін у програмне забезпечення, якими опікуються високооплачувані фахівці.
Зростання крадіжок потребує залучення все дорожчої техніки контролю: відеокамер, усіляких датчиків витрат пального, цифрових ваг, датчиків GPS для контролю за рухом і використанням техніки, комп’ютерів і програмного забезпечення для контролю за рухом і використанням товарно-матеріальних цінностей.
І тут в компаніях з’являється система так званого «внутрішнього аудиту», котра перевіряє роботу всіх служб компанії на наявність зловживань. А витрати на цих внутрішніх аудиторів є чималі: не поставиш же на цю справу жовторотих юнаків і дівчат — лише досвідчених фахівців, що собаку з’їли на цьому й зарплата яких також є чималою.
І що цікаво, навіть після усунення у якійсь ланці виробництва крадіжок або зловживань, витрати на контроль не зменшуються: датчики, системи відеоспостереження тощо залишаються, їх треба супроводжувати й ремонтувати. І не зникають охорона, внутрішній аудит тощо.
А масштаб цих самих крадіжок і зловживань має тенденцію до зростання з просуванням вгору по ієрархічних щаблях. На нижніх ланках крадуть «натурою»: пальне, запчастини, пестициди, насіння, корми, продукцію, маніпулюють із ваговим обладнанням. Крадуть прямо зі складів, елеваторів, навіть на полях. Обробляють власні й сусідні ділянки та поля технікою компанії всі — від простого механізатора до вищого керівництва.
На щаблі обліку роблять приписки, спотворюють бухгалтерську звітність, фальсифікують дані лабораторних аналізів продукції, вносять до реєстрів бухгалтерського обліку операції, яких не існує.
А вже на найвищому рівні крадуть грошима, і що вищі посади, то більшими сумами: «відкати» в закупівлі ресурсів і продажі продукції, незаслужені бонуси (привласнення собі бонусів, призначених усій компанії, різноманітні «подяки» від постачальників і покупців тощо). Нечисті на руку менеджери вже навчилися обходити всілякі тендерні процедури купівлі/продажу. І навіть широко розрекламована система електронних тендерних закупівель Prozorro вже не є гарантією укладання чесних угод.
Колись наші «реформатори», обґрунтовуючи приватизацію, казали: «Хіба власник буде красти сам в себе?» І якщо це є правильним щодо фермерів, то в разі агрохолдингів — уже з’явилися винятки. Наприклад, у відомому агрохолдингу «Мрія» попередні власники виводили активи на інші компанії, зрештою залишивши «Мрію» з боргом у 1,3 млрд доларів за її ринкової вартості десь у мільйонів двісті!
Аудит компанії «Мрія» здійснювала аудиторська фірма «Ернст енд Янг», яка після цього скандалу, аби не нести відповідальності за свій «одобрямс» зловживанням на «Мрії», тихесенько перейменувалася в компанію «EY»: я не я, і хата не моя. І «Мрію» ніяк не дають довести до банкрутства, оскільки дуже багатьом чиновникам міжнародних фінансових організацій — кредиторів «Мрії» — Міжнародної фінансової корпорації, Європейського банку реконструкції та розвитку і т. д. — доведеться нести жорстку відповідальність за свою некомпетентність.
Можливо, певне світло на те, що діялося в «Мрії», могла би пролити колишня заступниця міністра аграрної політики Владислава Рутицька, яка працювала у цьому холдингу заступником генерального директора — начальником відділу кадрів. Але й до цього часу вона так і не відповіла на просте запитання: як людина, котра все життя після закінчення університету працювала начальником відділу кадрів різних компаній, несподівано опинилася в кріслі заступника міністра аграрної політики, відповідального за євроінтеграцію?
Борг у півтора мільярда доларів уже накопичив агрохолдинг «Укрлендфармінг» Олега Бахматюка. І якщо порахувати борги, багато з яких є проблемними, всіх наших агрохолдингів, то цифра сягатиме десятків мільярдів доларів. І вже не викликає здивування інформація про те, що вкотре якийсь агрохолдинг просить кредиторів реструктуризувати його заборгованість перед ними, що фактично означає дефолт. Якщо десь 5–10 років тому інвестиції у вітчизняний агросектор пливли безмежною річкою, то нині нашим аграрним керманичам доводиться христарадничати по світу, розхвалюючи «інвестиційну привабливість аграрного сектора України».
Ліпше менше, та краще
А тепер звернімо увагу на фермерів. Однак спочатку визначимось із самим поняттям «фермер» (бо в нас є «фермери», які обробляють десятки тисяч гектарів землі й, зрозуміло, стикаються з усіма тими проблемами, що й агрохолдинги).
В розвинених країнах під фермером розуміють члена сімейного фермерського господарства, котрий практично всі операції виконує самостійно, іноді залучаючи до цього сезонних найманих працівників. Усе сам: ремонт техніки, польові операції, збирання врожаю, зберігання врожаю на власному елеваторі та постачання врожаю з нього покупцю, годівля та доїння тварин, перевезення продукції переробнику тощо. Часто дружина фермера-чоловіка веде бухгалтерський облік. Та й мешкає фермер поруч зі своїм господарством.
І за такої схеми господарювання фермер, справді, сам в себе красти не буде. А мінімальна кількість сезонних найманих працівників зводить до нуля крадіжки ними. Спрощений облік дозволяє фермерським господарствам вести його самостійно.
І звідси природним шляхом визначається оптимальний розмір господарства: зростання є доцільним доти, допоки є можливість ефективно самостійно діяти й повністю контролювати все довкола.
А як же бути з дією закону економіки масштабу у разі фермерів? А тут цей закон виступає в ролі стимулу до створення фермерських кооперативів: виробничих, обслуговуючих й ін.
Чи можливі крадіжки за фермерського господарювання? Можливі — подивіться американські вестерни, де злодії крали у фермерів худобу. Проте, насправді, це були поодинокі випадки: фермерами часто ставали відставні військові, котрі добре вправлялися зі зброєю. Та й спійманих грабіжників безжально вішали на шибеницях (подивіться хоча б фільм «Повісь його високо» (Hang him high) з Клінтом Іствудом у головній ролі).
Унесок України в сучасну економічну науку у вигляді появи агрохолдингів і переваги сімейних ферм над агрохолдингами можна передати словами фельдкурата Отто Каца з «Пригод бравого вояка Швейка»: «понавигадують люди усілякої гидоти, а потім її п’ють». Або народним прислів’ям: не мала баба клопоту, купила порося.
Переведіть агрохолдинги на загальну систему оподаткування, і вони зникнуть протягом кількох місяців.
Юрій Михайлов
журнал “The Ukrainian Farmer”, вересень 2016 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
