Фінансовий моніторинг — це система заходів, яку здійснюють банки й інші установи для перевірки легальності фінансових операцій, запобігання відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму.
Фінансовий моніторинг передбачає аналіз походження коштів і призначення платежів. Обов’язковому контролю підлягають операції від 400 тис. грн.
Суб’єктами фінансового моніторингу є:
• Держава: Державна служба фінансового моніторингу України, НБУ, Мінцифри;
• Суб’єкти первинного фінансового моніторингу: банки, фінансові компанії, нотаріуси, страховики, спеціально призначені суб’єкти первинного фінансового моніторингу (аудитори, бухгалтери, юристи, консультанти та ін.).
Загальні правила здійснення фінансового моніторингу визнають норми Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 06.12.2019 №361-IX (далі — Закон №361).
Отже, суб’єктами первинного фінансового моніторингу, серед інших, є банки (ч.2 ст.6 Закону №361-IX). НБУ встановлює до банків вимоги щодо протидії відмиванню незаконно отриманих доходів і перевіряє їх дотримання. Здійснюючи фінансовий моніторинг, банки перевіряють клієнтів й аналізують їхні фінансові операції. У разі виявлення підозрілих операцій банки інформують Державну службу фінансового моніторингу та правоохоронні органи України.
Правила провадження фінансового моніторингу банками
У межах загальних правил, визначених НБУ, кожен банк самостійно у внутрішніх документах визначає:
• Критерії ризикових клієнтів та операцій. Ураховуються критерії ризиків, установлених у додатку 19 до Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою НБУ від 19.05.2020 №65 (далі — Положення №65), типологічних досліджень, результатів національної оцінки ризиків, а також рекомендацій НБУ;
• Пріоритетність / значущість розроблених критеріїв ризику, враховуючи можливі наслідки / вплив таких ризиків, і встановлює їм відповідну питому вагу для здійснення подальшої оцінки рівня ризику (п.45, 46 розд. IV Положення №65);
• Види необхідних до вжиття банком заходів та обсяг необхідної додаткової інформації для здійснення заходів належної перевірки (п.5 дод. 6 до Положення №65);
• Порядок дій стосовно відмови банку від установлення (підтримання) ділових відносин / відкриття рахунка (обслуговування), зокрема шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунку / відмови від проведення фінансової операції у випадках, передбачених Законом №361 (пп.8 п.26 розд. ІІІ Положення №65);
• Порядок відмови в передбачених Законом №361 випадках від встановлення (підтримання) ділових відносин (зокрема шляхом розірвання договірних відносин) або проведення фінансової операції (п.8 дод. 12 Положення НБУ №65);
• Складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини Закону №361 у кожному випадку (пп.3 п.8 дод. 12 Положення НБУ №65);
• Порядок інформування клієнта про відмову в установленні (підтриманні) із ним ділових відносин з обов’язковим зазначенням дати відмови та відповідних підстав відмови, визначених ст.15 Закону №361 (пп.5 п.8 дод. 12 Положення НБУ №65).
Клієнтів банку не ознайомлюють із внутрішніми документами банку з питань фінансового моніторингу — вони є документами з обмеженим доступом. Тому часто підприємства не розуміють обставин, що слугували підставою для закриття / блокування рахунків.
Аналізом діючої судової практики можна визначити такі найтиповіші критерії ризику:
• негативна інформація про клієнта, зокрема якщо цей банк або інший (в рамках обміну інформацією між банками) раніше відмовив у встановленні (підтриманні) ділових відносин;
• тривалий час спостерігається невідповідність обсягу дебетових та кредитових фінансових щоденних операцій за рахунком клієнта (незвично швидке проходження коштів через рахунок, тобто незначне сальдо на початок та кінець дня та великі щоденні обороти коштів за рахунком);
• фінансова операція / сукупність пов’язаних між собою фінансових операцій не є характерною / характерними для звичайної діяльності клієнта, а надані пояснення не є аргументованими;
• регулярні перекази коштів з рахунку клієнта — юридичної особи на особистий(і) рахунок(и) працівника(ів) або осіб, пов’язаних із працівником(ами), і навпаки (крім переказів, пов’язаних із виплатою заробітної плати, соціальних виплат та інших обов’язкових платежів);
• проведення клієнтом фінансових операцій у великому обсязі з готівкою, що не пов’язані з основним видом діяльності клієнта, та/або проведення значної кількості операцій з використанням карткових рахунків.
Блокування банком рахунку клієнта
Банк як суб’єкт первинного фінансового моніторингу зобов’язаний відмовитися від установлення (підтримання) ділових відносин / відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), зокрема шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка / відмовитися від проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей (ч.1 ст.15 Закону №361).
Неприйнятно високий ризик — це максимально високий ризик, що не може бути прийнятий банком відповідно до внутрішніх документів із питань фінансового моніторингу (п.39 ч.1 ст.1 Закону №361).
Банк зобов’язаний установити неприйнятно високий ризик ділових відносин стосовно клієнтів у разі (ч.6 ст.7 Закону №361):
• неможливості виконувати визначені Законом №361 обов’язки з фінмоніторингу такого клієнта або неможливості мінімізувати виявлені ризики, пов’язані з таким клієнтом або фінансовою операцією певного клієнта;
• наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.
Банк має право витребувати, а клієнт зобов’язаний подати інформацію (офіційні документи), необхідну для здійснення належної перевірки, а також для виконання банком інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії (ч.7 ст.11 Закону №361).
Вичерпного переліку питань, які може ставити банк, не існує. Тому він має право запитувати фактично будь-яку інформацію, яку вважає за потрібне, для перевірки операцій клієнта.
За результатами оцінки:
• банк повинен припинити фінансові операції певних своїх клієнтів;
• у таких клієнтів є право поцікавитись, що сталося, і спробувати розблокувати свій рахунок без звернення до суду;
• але банк не зобов’язаний звертатися до клієнта з запитом щодо витребування документів і відомостей для уточнення інформації, підтвердження чи спростування підстав припинення договірних відносин, оскільки таке звернення є правом, а не обов’язком банку.
Якщо банківський рахунок заблоковано
У разі блокування рахунку клієнт має проаналізувати ситуацію, за потреби звернутися у відділення банку (якщо він не надіслав запит), на гарячу лінію банку тощо. Оскільки першочергово треба вияснити причину блокування (фінмоніторинг, дії виконавця тощо).
Якщо дізнатися причину блокування не вдалося (банк не надає пояснень), слід звернутися із письмовим запитом.
Зазвичай у такому разі потрібно підтвердити суть і легальність транзакцій. Для цього треба надати договори, рахунки-фактури, акти виконаних робіт або приймання-передачі товару, документи, що підтверджують джерело походження коштів тощо. Надаючи пояснення по суті, варто акцентувати на економічній доцільності операцій, які здійснюються за таким рахунком.
Протягом семи днів із моменту блокування банк має ухвалити рішення — розблокувати рахунок або подовжити блокування ще на 30 днів. У цей період клієнт може додатково надати документи й пояснення для розгляду комісією банку щодо заблокованого рахунку, платежу або платіжного доручення. Після закінчення цього строку банк має ухвалити остаточне рішення: розблокувати рахунок або відмовити в обслуговуванні надалі (розірвати договір із клієнтом).
Якщо банком буде розірвано договір банківського рахунку або відмовлено в здійсненні фінансових операцій із підстав установлення клієнту неприйнятно високого ризику, клієнт може оскаржити такі дії до суду. Така судова практика на сьогодні є достатньо поширеною.
Узагальнюючи наведене вище, можна дійти таких висновків:
• банк має право відмовитися від ділових відносин із клієнтом з підстав установлення клієнту неприйнятно високого ризику;
• банк наділено правом, однак не обов’язком, витребувати у клієнта інформацію, потрібну для здійснення належної перевірки;
• банк уповноважений самостійно у внутрішніх документах визначати критерії ризиків, види необхідних заходів та обсяг додаткової інформації для здійснення заходів належної перевірки, а також порядок дій стосовно відмови банку від встановлення (підтримання) ділових відносин, вимоги до рішення про розірвання ділових відносин.
The Ukrainian Farmer
