Скарб полонини

Розвиток вівчарства безпосередньо залежить від попиту на продукцію й розширення ринків збуту. 

Вівчарство розвивалось в Україні століттями. Проте отар як на полонинах, так і в степах стає дедалі менше. На початок 2026 року поголів’я овець налічувало близько 760 тис. голів — на 13% менше, ніж торік. У Мінекономіки пояснюють це збитковістю виробництва. Тож якщо керуватись тільки економікою, отари овець будуть тільки на картинах і в літературних творах. 

На щастя, в Україні є господарства, які попри всі труднощі, зберігають традиції й розвивають цю галузь. На переконання співзасновника ФГ «Селиська садиба», заснованого 2021 року, Олександра Драгуського, у кооперації господарства могли б не лише втримати вівчарство, а й вивести його на прибутковий рівень. 

— Пане Олександре, як розпочинався шлях вашого господарства до вівчарства? 

— Як сімейне хобі. Ми започаткували господарство для збереження традицій. У нашому регіоні з давніх-давен тримали овець. Узимку їх утримували в господарстві, а з 6 травня об’єднували тварин в одне стадо й усе літо випасали на полонині. І так із року в рік. 

Саме завдяки наполегливості та далекоглядності батька Василя Івановича Губаля ця традиція отримала нове життя. 2011 року він придбав на околиці села Нижнє Селище стару вівчарню. Багато хто бачив у ній тільки занедбану будівлю, а він — майбутнє сімейного господарства. Так, власне, з’явилася ідея створити невеличку ферму й вирощувати там свиней, корів та овечок, поступово перетворюючи сімейне захоплення на справу життя. 

Ми обрали нашу українську гірськокарпатську породу молочно-м’ясного напряму. Шукали якісних овечок по різних регіонах. Спочатку їх було близько десяти. Наразі ж поголів’я становить близько 500 овець. 

Без нашого вівчаря, який перейняв цю професію від батька та діда, такий розвиток був би неможливий. Він живе цією справою й кожну тваринку зі стада знає, як рідну дитину. Він буквально відчуває, що потрібно кожній з овечок. 

Тож із кожним роком у господарстві відбирали якісних баранів та овець, і згодом наше господарство отримало статус племінного. 

— Чому зробили ставку саме на українську гірськокарпатську породу? 

— Вона вирізняється адаптивністю до місцевих умов і високою витривалістю. Адже вівці фактично тільки взимку перебувають на фермі, а влітку багато ходять і по горах, і по схилах. На полонині вівчарі доять стадо й виготовляють три наших традиційних продукти: сир, вурду та бринзу. 

Наразі на рівні держави кажуть, щоб фермери переорієнтовувались на м’ясні породи, які є економічно рентабельнішими й мають великий попит у світі. Щоправда, там дещо інші умови утримання. Справді, як порівняти з м’ясними породами, українська гірськокарпатська менша. Проте історично склалося, що в нашому регіоні переважає саме ця порода. 

— Скільки вівчарів опікуються стадом на полонині? 

— Щоб утримувати поголів’я в літній період потрібно чотири людини. Це дуже важка робота, яка має певну специфіку. Адже потрібно не лише випасати овець, а вручну їх доїти, та й ще й сир варити. 

Проте, на відміну від вівчарів із високогір’я, які фактично ціле літо проводять поруч зі стадом у горах, у нас відстань до пасовищ невелика. 

— Ви орендуєте пасовища? 

— На щастя, ми маємо порозуміння з громадою. Тож випасаємо овець частково на нашій території, частково орендуємо комунальні землі. Також є домовленість із власниками ділянок, у яких немає зацікавленості обробляти землі. Адже площі, на яких не господарюють, дуже швидко заростають чагарниками. 

— Чи потрібні напередодні переміщення отари в літній табір якісь профілактичні заходи?  

— Наш ветлікар — дуже досвідчений. Тож він постійно оглядає отару й вакцинує тварин, згідно з регламентом. Також перед випасом робимо для наших овець стерильну ванну з препаратом Креолін. Він захищає тварин від комах і кліщів, а також є профілактичним засобом проти корости. Завдяки постійному контролю проблем зі здоров’ям поголів’я не маємо. 

Крім того, навесні перед випасом стрижемо овець, щоб вони не потерпали від спеки й хутро не чіплялося за чагарники. За хутром приїжджають переробники — переважно з Івано-Франківщини, які виготовляють ковдри, подушки тощо. 

— Ваше господарство має статус племрепродуктора. Чи є попит на молодняк? 

— Наше господарство чи не найпершим в області отримало статус племрепродуктора з розведення української гірськокарпатської породи. Наразі таких господарств у нашому регіоні вже кілька. 

У нашій області діє програма підтримання тваринництва, в межах якої фермери можуть отримати відшкодування до 80% вартості закуплених племінних тварин. І це дало певний поштовх розвитку тваринництва. 

Молодий підприємець із Синевиру закупив у нас за цією програмою вівцематки у два етапи. Його господарство розташовано поблизу озера Синевир. Тож він доволі грамотно налаштував роботу, розвиваючи вівчарство й водночас запровадивши екотуризм на фермі. 

Водночас не можу сказати, що є великий попит на племінних тварин. Бо з вівцями треба вміти працювати. Дефіцит кадрів відчувається в усіх галузях, і наша не є винятком. Тож навесні дедалі частіше приїжджають покупці з Києва й інших областей, щоб придбати ягнят на м’ясо з метою подальшого експорту. Цьогоріч платили по 120 грн/кг живої ваги. 

— Надаєте перевагу природному заплідненню? 

— Саме так. Восени овечки гуляють із баранчиками й узимку окочуються. Тож щороку маємо приплід. 

Наш чабан, Володимир Кострець, відбирає найкращих представників за певними критеріями, щоб покращувати генетику. Загалом продуктивність вівці становить близько семи років. 

— Як довго ягнята перебувають поруч із мамами? 

— Зазвичай окот починається напередодні Нового року й завершується наприкінці січня. У цей період отара вже перебуває в приміщенні ферми. Від народження ягнята біля своїх мам. А вже 6 травня розділяємо овець і малечу, тож випасаються вони окремо. У цей період починаємо доїти овець, щоб уникнути маститів. 

— Як годуєте овець у період, коли вони на фермі? 

— Улітку заготовляємо кормову базу: наймаємо людей і техніку, щоб сіна було вдосталь, адже воно є основою раціону. Якщо зима безсніжна, підпасаємо отару. 

Після окоту підгодовуємо овець кукурудзою, висівками, сумішшю борошна — адже тваринам потрібно набратися сил. 

— Ви згадували, що починали з кількох тварин. Чи довелося розширювати площі для утримання овець? 

— Ми трохи розширили площі й створили для отари комфортніші умови перебування. 

— Для вашого господарства вівчарство є прибутковим? 

— Для нас це, швидше, хобі й збереження традицій, витратність якого балансуємо коштом інших напрямів, зокрема за кошти державної програми підтримки. Протягом останніх двох років ми користуємося спеціальною бюджетною дотацією на утримання овець, яка дозволяє нам отримати по дві тисячі гривень на кожну голову. Це справді суттєва допомога, яка  підтримує вівчарство. Однак навіть із дотацією важко говорити про прибутковість цієї справи. 

На відміну від кози, яка дає до трьох літрів молока на день, надій з однієї вівці становить 200–500 г/день. Саме тому овечий сир є дуже дорогим і недооціненим. Відверто кажучи, поціновувачів цього продукту, які справді відрізняли б якісний овечий продукт, небагато. Тож коли ми перебували на ярмарках і бачили, що продають бринзу по 400 грн/кг, дивувались такій низькій ціні. Згодом продавці зізнавались, що розводять овече молоко з коров’ячим, що значно здешевлює продукт. 

Ми ж надаємо перевагу виготовленню якісної 100%-ї овечої продукції, яку виготовляємо з дотриманням усіх норм. Тож дуже хочемо, щоб і українці куштували справжній овечий сир, вурду та бринзу. 

— У господарстві «Селиська садиба» виготовляють сири за традиційними рецептами. Чи є у вас плани щодо виходу продукції до ширшого кола споживачів, ураховуючи, що овеча бринза отримала захищене географічне значення? 

— Продукцію реалізуємо у власних магазинах, де вона добре продається. Особливо чутлива вурда, яка не може зберігатися тривалий час. Її строк придатності — до п’яти днів за температури до 10 градусів. Смак вурди відрізняється залежно від того, на скільки вона вистояна. Проте її найменше. З обсягу молока, з якого виготовляють 15 кг сиру, вурди можна отримати максимум 2–3 кг. 

Сир будз дозріває залежно від погодних умов. Тут головне, щоб із нього вийшла вся волога. Цей сир зберігається довше за вурду. Бринзу ж фактично робимо з будзу, який перетираємо із сіллю та закладаємо в дерев’яні бочки, притиснувши важким камінням. Після дозрівання переміщаємо бринзу в морозильні камери, щоб припинити бродіння. Там вона може зберігатися дуже довго. 

Ми зазвичай фасуємо по 300 г сиру у вакуумне пакування. Саме така порція є оптимальною, щоб людина насолодилась продуктом. Адже після порушення цілісності пакування сир у холодильнику може зберігатись протягом тижня. Хоча є поціновувачі, які відразу купують по 10–20 кг сиру чи бринзи, роблячи собі запас на рік. 

Наразі ми завершуємо розроблення фірмового пакування й плануємо виходити на ринки й маркети на кшталт Goodwine. 

Звісно, у нас є клієнти, які обирають саме нашу продукцію з року в рік, але ми хотіли б, щоб людей, які оцінили б справжні овечі сири, було більше. 

— На вашу думку, чого бракує для підтримання галузі? 

— Як на мене, бракує згуртованості. Закарпаття — регіон, де вівчарство може розвиватися. Попри те, що в у нас є господарства, де є вівці, кожен сам по собі: сам пасе й сам робить сир. 

Утім, впливати на ціноутворення на ринку ми не здатні. Тож бувають періоди, що, попри умовну собівартість сиру в 500 грн/кг, люди змушені продавати його дешевше. Адже є певні витрати, які вимагають живих грошей. Аналогічна ситуація по м’ясу: навесні з’явились перекупи, і ціна не буде вищою. 

Наразі вівчарство у нас провадять ті, хто продовжує справу дідів-прадідів і просто люблять її. 

Якби господарства були більш об’єднаними, певні витрати вдалось би скоротити. А кілька локальних сироварень із якісним обладнанням, об’єктивними критеріями відбору та належним зберіганням сировини дадуть можливість робити класний продукт і навіть експортувати його. Можливо, тоді цю галузь можна було б назвати бізнесом.