14 грн за молоко ‒ це не ринок, а сигнал для держави

На початку 2026 року середня ціна молока на полиці супермаркету становить 60-65 грн/л. Закупівельна ціна молокозаводу ‒ 14-15 грн/кг, і, за прогнозами, очікується подальше зниження.

Цей розрив у чотири рази – не ознака ринкової ефективності. Це ‒ системний перекіс, який ставить під загрозу існування малих і середніх ферм.

Коли завод знижує закупівельну ціну, фермер не може зупинити виробництво. Корова не стає на паузу. Вона потребує кормів, електроенергії, людей, ветеринарії щодня. У період профіциту сировини переробник перекладає частину ризику на фермера. І якщо великий бізнес ще має запас міцності, малий фермер працює в нуль або в мінус.

Особливо вразливі одноосібники, які не завжди можуть стабільно виробляти молоко екстраґатунку через відсутність систем охолодження й лабораторного контролю. Вони змушені продавати сировину перекупникам по нижній межі ‒ 8-10 грн або й дешевше.

Молочний сектор сьогодні працює в умовах, коли:

• енергетичні тарифи зростають;
• світові ціни волатильні;
• внутрішній попит обмежений купівельною спроможністю;
• імпортний тиск посилюється.

Фермер платить більше за електроенергію, логістику й корми, а за продукт отримує менше. Це класичні економічні ножиці. Із такою моделлю довго не витримає жодне село.

Ми в «Сімейних молочних фермах» дійшли висновку: виживе не окрема ферма, а екосистема. Тому будуємо вертикальну модель: ферма ‒ переробка ‒ власний збут.

Власна мережа збуту дає живі гроші тут і зараз, без відстрочок, без диктату закупівельників. Це ‒ нелегкий шлях, але він веде до незалежності

Адже навіть маючи власну крафтову переробку і бренд, ми переробляємо близько 30% валу молока мережі. Решта 70% усе одно постачається на молокопереробні підприємства.

До того ж власний ритейл – складний B2C-бізнес в умовах короткого терміну придатності й непростої логістики.

Це ‒ стратегія довгої дистанції, а не швидке вирішення проблеми низької закупівельної ціни.

Водночас є речі, які компанія сама не в силах змінити:

• цінова волатильність світових ринків;
• імпортний тиск;
• загальний профіцит сировини;
• тарифна політика енергоринку.

Тому виживання малого виробника має бути і питанням державної політики.

Якщо держава не втручається системно, ринок природно вичавлює найслабшого. А в нашому випадку, це – малий фермер.

Якою ж має бути роль держави?

1. Прогнозованість та стабільність правил гри
   Формульне ціноутворення, прозорість ринку, антимонопольний контроль, без цього переробка завжди матиме сильнішу позицію.
2. Підтримка кооперації
   Майбутнє – за об’єднанням, але кооперативи потребують доступного фінансування на охолоджувальне обладнання, лабораторії, енергомодернізацію.
3. Енергетична політика, що враховує інтереси виробника
   Коли тарифи для бізнесу різко зростають, агросектор має отримувати компенсаторні механізми. Інакше ми фінансуємо енергетичну безпеку країни з маржі села.
4. Боротьба з тіньовим ринком
   До 30% молочного ринку формується за рахунок фальсифікату чи «сірої» продукції. Доки «чорна каса» демпінгує, чесний виробник програє.
5. Стимулювання доданої вартості в Україні
   Держава має заохочувати глибшу переробку всередині країни, а не лише експорт сировини.

Проєкт «Сімейні молочні ферми» був створений для підтримки і розвитку молочного фермерства, і зараз ми маємо швидко реагувати на тиск зовнішнього ринку. Тому будуємо власну екосистему збуту, інвестуємо в переробку й кооперацію. Та навіть найсильніша вертикальна інтеграція не здатна компенсувати системний дисбаланс.

Сьогодні питання звучить так: держава хоче мати живе українське село чи погоджується на його поступове згортання?

Бо 14 грн за нинішньої державної політики ‒ не тимчасова випадковість, а гучний сигнал. Ігнорувати його ‒ втратити молочну галузь.