Переробка під питанням
В Україні останнім часом активно мусується тема нарощування переробної промисловості. З одного боку, це правильно, адже агровиробники вироблятимуть продукцію з високою доданою вартістю. Проте складається враження, що детального прорахунку й розуміння, куди власне збувати цю продукцію, немає навіть на загальному рівні.
Наприклад, можна переробляти пшеницю на борошно. А хто його купить? Та ж Туреччина побудувала усі свої млини ще 20 років тому з орієнтацією на азійський ринок, коли Індонезія не мала жодного млина й імпортувала лише борошно. 10 років тому там відбулися зміни й Індонезія почала імпортувати пшеницю, прорахувавши, що для неї економічно вигідніше переробляти зерно на місці. Своєю чергою Туреччина опинилася в ситуації, що вона не може завантажити свою велику кількість переробних потужностей, хоча за 10 років роботи вони вже амортизували свої переробні можливості й тому Анкара може поставити навіть дешевшу ціну на переробку.
Для того, щоб зробити гарне борошно, потрібно розуміти, хто в тебе буде його купувати. Адже з нього роблять український батон, французький багет, грузинський лаваш, італійську чіабату. Але під кожен продукт – свій склад борошна, який купажується з декількох видів пшениці, яка не зростає на території України. Це – відокремлена стратегія з поглинання ринку переробки.
Україна до повномасштабної війни переробляла близько 3,5 млн тонн на борошно на рік. А загалом ми виробляли близько 30 млн тонн пшениці. І куди його експортувати?
Я неодноразово був на італійських борошномельних підприємствах, які імпортують пшеницю з 15-и країн, щоб задовольнити попит покупців. Тобто під кожен вид хлібобулочної продукції використовується певний вид борошна. Тому наразі лозунги щодо масової переробки більш схожі на популізм.
Те ж стосується й кукурудзи. Нам часто кажуть про досвід США, які є лідером з переробки кукурудзи, але ж там виробляють близько 350 млн тонн цієї зернової на рік! В Америці 350 млн населення й вони можуть використовувати доволі великий обсяг кукурудзи для виробництва біоетанолу. Якщо ж ми будемо використовувати етанол за американськими стандартами, розбавляючи ним бензин на рівні 20%, ми імпортуємо 4 млн тонн бензину на рік й нам потрібно буде туди додати 800 тис. тонн етанолу, який виробляється з 2 млн тонн кукурудзи. А в нас навіть в умовах війни очікується урожай зернової на рівні 28 – 29 млн тонн.
До того ж новий модернізований завод з виробництва біоетанолу коштує 500 млн доларів. Хто здатен в Україні під час війни інвестувати такі кошти? Які банки нададуть такі кредити? Питання риторичне…
Задля забезпечення сталого експорту торговельні компанії щороку сумарно беруть кредитів на 12 млрд доларів для того, щоб ці гроші завести в Україну. І навіть під час війни там, де ризики, брати й оплачувати гроші, які вони отримали від європейських банків під свої гарантії. Вони привозять в Україну ці гроші, купують тут зерно, забезпечуючи таким чином експорт. Якщо вони не візьмуть ці кредити в банках, хто буде оплачувати це зерно? Чи зможуть українські компанії оплатити ці 12 млрд доларів? Навряд чи. А чи багато є компаній, здатних купувати 50 тис. тонн кукурудзи – це понад 10 млн доларів? Тому міжнародний бізнес працює там, де є стабільна сировинна база й ми вже дійшли до належного рівня. За останні 10 років у нас спостерігається збільшення виробництва агропродукції, тому ми інвестиційно привабливі для того, щоб тут щось будувати. Проте під час війни навряд чи переробка буде побудована.