Щоб створити щось варте уваги, слід почати із себе самого.
Шкільний відмінник, який руйнує стереотип і йде навчатися в ПТУ на тракториста, і керівник, який перебудовує систему виробництва потужного агрохолдингу, — одна й та сама людина, директор ТОВ «Трайгон Фармінг Харків» Віктор Кухарчук, тільки із розривом у 20 років. Нижче — розмова з ним.
— Що передувало вашій роботі в «Трайгон-Фармінг»?
— У старших класах школи я вирішив піти в ПТУ навчатися на механізатора. Був відмінником, і в те, що зроблю саме так, ніхто не вірив. Закінчив дев’ятий клас і вступив у Кузьминецьке ПТУ–34 на спеціальність механізатор-тракторист. Одна з викладачів училища тоді сказала мені: «Ти навчатимешся в сільгоспінституті на інженера». У те не вірив уже я — мав свою стратегію й збирався іти в армію. Однак закінчив училище з червоним дипломом і таки вступив у Вінницький сільгоспінститут, на інженера-механіка. У магістратурі вже мріяв стати викладачем. І мене, тоді ще студента, запросили навчати студентів Іллінецького аграрного технікуму. Після півроку викладання запропонували посаду заступника директора з виробництва — на той час технікум мав 3,7 тис. га землі в обробітку, а я — мав сім’ю й мусив її утримувати. Працював так чотири роки. Мав дуже добрих наставників, від яких багато чого навчився. Паралельно брав участь у спільному українсько-швейцарському проекті, де на сертифікованих під біовиробництво землях вирощували екологічно чисту продукцію. Двотижнева поїздка до фермерів у Швейцарію все змінила — я дійшов висновку: потрібно змінюватися. Друзі допомогли оформити робочу візу в США, я швидко вивчив англійську й вирушив туди працювати комбайнером. У США те називають harvesting — коли бригада комбайнерів збирає врожай у кількох штатах, що сусідять. Фірм, що надають такі послуги, там багато — жнивуючи, техніка йде полями від штату до штату. Із тієї роботи почався новий відлік часу в моєму житті. Навіть більше — праця жниварем у США стала зразком для побудови усієї моєї подальшої діяльності.
У США я пропрацював 6 місяців і мусив вертатися додому. Загинув один із моїх товаришів, і щоб його підмінити, я мав стати заступником голови райради — був людиною партійною.
Депутатське життя тривало 8 місяців і було мукою. Я потрапив у систему, яка намагалася мене зламати. Я не сприймав людей при владі, вони — не сприймали мене. Настав критичний день, і я попросив, щоб мене звільнили.
Далі — працював комерційним директором компанії, що мала в Україні власну мережу елеваторів, унаслідок злиття її було приєднано до «Трайгон Фармінг Харків».
— Як працюють у США під час жнив?
— Таких бригад, як наша, там було дуже багато. Ми мали 3 комбайни, 5 вантажівок, бункер-накопичувач, по двоє джипів і трейлерів. Оклахома, Канзас, Небраска, Дакота Північна та Південна — ми рухалися «хвилею» і впродовж трьох місяців, на замовлення різних фермерів, збирали на полях урожай пшениці.
В ієрархії жниварів, комбайнер — то найнижчий щабель. Далі йде робота на бункері-накопичувачі, а найвище — водій вантажівки. Я спочатку був комбайнером. У сезон знайти працівника з правами на керування вантажівкою — велика проблема. Я там склав іспит, отримав посвідчення CDL і почав працювати водієм. Один працював аж на п’яти автівках: доки котрась стояла в черзі на розвантаження, переганяв до елеватора іншу. Працюючи, зрозумів, що то є ефективність праці. У тамтешніх жниварів результативною є праця не лише водія, а й комбайнера — техніка не робить жодного зайвого розвороту, майже не зупиняється і за зміну обмолочує 100 га пшениці. Пізніше ми в Україні встановили свій рекорд: 60,5 га обмолоченої пшениці за 13,5 годин із шириною жатки 7,6 м без автопілота на комбайні. Є в нашій компанії комбайни із жатками 9,15 м і автопілотом — цього року буде новий рекорд!
— Як ви організували роботу в «Трайгон Фармінг»?
— Коли я прийшов у компанію, на 1 га полів в українських підрозділах припадало 15 працівників. Нині — 4. Реорганізацію розпочали відразу. За модель узяли німецьку ферму, коли директор і власник бізнесу сам працює на полі й добре знає, що там відбувається — у попередні роки я кілька разів на рік відвідував такі господарства, потім возили туди спеціалістів, щоб вони перейнялися духом власника бізнесу. Там, якщо в один із днів механізатор витрачає на півлітра більше солярки, власник, замість підключити до розслідування службу безпеки підприємства й шукати «хто вкрав», сідає, аналізує процес, і шукає, як зробити так, щоб пального понад міру не витрачалося: що в господарстві не крадуть він упевнений і так. Керівник там не той, хто одягнув краватку, а той, хто добре знає всі тонкощі свого виробництва. Так ми зробили й собі. У нас кожен керівник підрозділу, кожен агроном уміє сіяти, обприскувати або молотити. Таку модель було досить важко втілити… Досвідчений агроном мусив сам собі сказати: «Все, що я робив раніше, — неправильне». На початку звільнили чимало працівників — непрофесіоналізм, безвідповідальність і брак порядності були тому основними причинами. Із молодими фахівцями було легше — ті приходили з інституту, і їх від самого початку виховувала наша система.
Ми змінили систему оплати праці механізаторів: у нас немає плати за гектар обприскування, сівби чи оранки — уся оплата погодинна. Персонал привчити до того теж було непросто. Адже сівалка та обприскувач можуть працювати зі швидкістю і 5, і 25 км/год. Традиційна мотивація механізатора «якщо я посію більше, то кожен із нас: і я, і власник — заробимо більше» — програшна для компанії, бо робітник має працювати не швидко чи повільно, а правильно. На кожний вид робіт ми встановили граничне обмеження швидкості руху техніки, контролюємо те за допомогою системи GPS-позиціонування. Нині мова про якісь порушення не йде взагалі. Зарплатня персоналу є постійною впродовж року, наші працівники можуть планувати свої видатки.
Загалом же основним нашим прагненням було вдосконалити технологію виробництва та знизити точку беззбитковості, і тим — перекрити всі ризики від настання критичних погодних умов.
— А яких змін зазнали технологія та організація виробництва?
— Найперше — ми удосконалили систему збирання. Підрахували: на типовому полі комбайн намолочує бункер за 22 хвилини, щоб вивантажитися витрачає 7 хвилин, на розвороти — ще стільки ж. Щоб комбайни вивантажували намолочене не зупиняючись, ми придбали бункери-накопичувачі. Щоб уникнути розворотів, змінили маршрут руху, як у США: під час обмолоту техніка рухається колами. Тепер витрачаємо менше грошей на оренду комбайнів (ті, що належать нам, розраховано на збирання сої, соняшнику й кукурудзи), і замість колишніх 20, торік і позаторік у нас їх працювало лише 12, а цього року — 8. Денний обмолот поки що становить 45–50 га. Повної тотожності з американськими стандартами досягти важко — в Україні вищі врожаї пшениці, і комбайн усе одно мусить частіше вивантажуватися.
Щоб зменшити витрати на вирощування, вирішили перейти на ноу-тілл. Першими кроками стало запровадження ефективної сівозміни та групування полів у масиви. Ноу-тілл потребує сівозміни, у якій 50% культур із мичкуватою кореневою системою і 50% — зі стрижневою. На Харківщині ми обрали пшеницю, сою, ріпак і соняшник і відмовилися від кукурудзи: окрім того, що її виїдали кабани з навколишніх заповідників, у роки з літньою посухою вона ще й давала низький урожай. Через брак вологи також перестали вирощувати сою в Миколаївських підрозділах. Обидві примхливі культури перевели в підрозділи на Кіровоградщині.
Щоб об’єднати поля в масиви 600–700 га з однією культурою, у перші два роки подекуди сіяли пшеницю по пшениці, а сою — по сої. Через ризик виникнення хвороб за такими посівами мусили дуже ретельно доглядати. На те пішло два роки, але тепер зайві переїзди техніки й агрономів між полями зведено до мінімуму.
У наших підрозділах на Харківщині пшениця виступає попередником у сівозміні тричі — для озимого ріпаку, для сої та соняшнику, і є основною культурою. Насіння пшениці ми вирощуємо самі. Щоб сіяти 250-300 кг/га пшениці (тобто 5-6 млн. насінин) навіть власний посівний матеріал слід виростити, доробити, протруїти, доставити на поле та завантажити у сівалку. Витрати можна скоротити, якщо зменшити норму висіву. Одним з аргументів на користь скорочення норми висіву є зменшення внутрішньовидової конкуренції у посіві пшениці. Завдяки подовженню термінів сівби можна обходитися меншою кількістю сівалок (підрозділ площею 9 тис. га нині має лише 2 сівалки із шириною захвату10,67 м, і в сезон вони встигають засіяти 4,5 тис. га озимої пшениці і 2,5 тис. га ріпаку). Саме таким шляхом ми й пішли. Однак наш підхід не був примітивним: поле, засіяне зменшеною кількістю насінин, потребує більшого часу, щоб пшениця почала кущитися, тому ми почали зміщувати терміни сівби. Рання сівба — мала норма висіву, що ближче до осені — норма збільшується. Із 10 серпня ми починаємо сіяти з нормою 1,5 млн насінин, 15 жовтня сівбу закінчуємо з нормою 4,6 млн. Із 250 кг/га насіння ми перейшли на середню норму висіву 170 кг/га, тобто досягли 30% економії всіх витрат на сівбу. І за таким принципом ми вчинили на кожній культурі. Традиційна норма висіву соняшнику — 60–70 тис. насінин на гектар, ми висіваємо 50 тис. Оскільки врожай культури залежить від того, на яку із фаз її розвитку припав спекотний період, то, щоб зменшити ризики, ми розтягуємо період сівби. Експериментуємо у цьому напрямі і з кукурудзою: ділянки, засіяні з нормою 40–50–60–70–80 тис. насінин на гектар, дали майже однакову врожайність, однак догляд, що його потребували рослини, різнився. Ще вивчаємо цей прийом.
Застосування техніки також оптимізували. Увесь парк підключено до однієї із спеціалізованих систем GPS-позиціонування. Для всіх оброблюваних угідь складено електронну карту полів. Керівник компанії, керівник підрозділу, агроном можуть у режимі реального часу бачити, де саме перебуває кожна одиниця техніки, на якій швидкості та яку з операцій вона виконує. Усе, що протягом зміни виконує механізатор, можна детально проаналізувати. На сьогодні ми працюємо за системою списання ТМЦ. Прагнемо зробити роботу простішою. Керівники й агрономи повинні бути позбавлені зайвої паперової тяганини зі списанням хімзасобів і добрив: усе затребуване та використане агроном відмічає у своєму комп’ютері-планшеті, і все в режимі реального часу буде списуватися зі складу.
— Які технологічні прийоми удосконалюєте нині?
— Кілька сезонів поспіль ми експериментували із сівбою пшениці за допомогою розкидача міндобрив. То були невеликі ділянки, які показували прийнятну врожайність. Минулого року в період сівби озимих кілька тижнів ішли дощі — зайти в поле із сівалкою було проблематично. Ми спочатку чекали, коли розпогодиться, а як стало зрозуміло, що того не буде, посіяли розкидачем і задискували (а подекуди — і ні) засіяне поле. Оскільки робили те в пізні строки, то норму висіву ставили 5 млн нас./га. Цього року ці ділянки дали добрий урожай, 48-90 ц/га.
Із сівбою в необроблений ґрунт ідемо й далі: придбали в Англії насадку на зернову жатку (недорогу вживану), і під час збирання озимої пшениці сіятимемо нею озимий ріпак. Раніше в нас на одному краї пшеничного поля працював комбайн, на другому — сівалка, тепер же розрив у часі між комбайнуванням і сівбою стане мінімальний. Якщо результати будуть хороші, за кілька років поширимо те на всі поля для пари озима пшениця — озимий ріпак.
Я мрію навіть про те, щоб налаштувати розкидач так, щоб ним сіяти озимий ріпак перед збиранням озимої пшениці.
Одне з актуальних завдань — адаптувати до умов Харківщини пшеницю європейської селекції. Тутешні аграрії нарікають на її вимерзання, однак ця пшениця має високий потенціал і тому нам цікава. 2013 року посіяли 4 сорти (порівну чеські та німецькі), перелік плануємо розширювати, досліджуватимемо різні норми та глибини сівби.
Вважаю, що ми правильно обрали напрям для удосконалення технології. Про правильність свідчить хоча б те, що нас копіюють у навколишніх господарствах. Купують таку саму техніку, так само зменшують норму висіву пшениці та користуються технологічними коліями. Доходить до кумедного: коли під час сівби ми повертаємо на машинний двір несправний трактор, то сусіди миттєво припиняють сівбу на своїх полях і вичікують, що ми робитимемо далі.
— Вам подобається те, що ви робите?
— Час, коли я відмовився від, нехай, і районного, але управління, і пішов працювати комерційним директором елеватора, був одним із найщасливіших.
Я добре знав агровиробництво і міг не лише переконати керівників господарств здавати зерно на наш елеватор, а й допомогти їм слушною порадою — адже був такий самий, як і вони.
Від моєї домівки до елеватора було 18 км. Як ішла заготівля зерна, то я по три дні не міг приїхати додому — так багато ми тоді працювали. І недарма — наш по-простому обладнаний елеватор (якщо чесно, то він був більше схожим на комору) того року у Вінницькій області прийняв найбільше ріпаку на сушіння та зберігання.
То був рік будівельного буму: усі, хто мав права на водіння вантажівок, ринулися в Київ на будівництво. Елеватору стало важко шукати собі водіїв, і коли не було «комерційної» роботи, я сідав на ГАЗона і возив зерно сам. Припав такий день, що в одного з наших КамАЗів зламався причіп, а зварювальника на роботі не було. Я перевдягнувся в робу, надяг маску та рукавиці й заходився варити — у ПТУ мене навчили й цього. Приїхав мій товариш, директор одного з підприємств. Ходить, роззирається, питає у робітників, де мене знайти. Ті показують, а він — дивиться й не пізнає: ще вчора бачив, як я в костюмі та краватці підписи на документах ставив, а тут… Коли побачив, у чому справа, то сказав: «Я тебе ніколи не зрозумію. От ЩО потрібно було зробити людині, щоб вона поміняла костюм на робу зварювальника?»
Чи змінив я свої уподобання? Ні. Найбільше люблю налаштовувати комбайн і навчати людей правильно ним молотити. Вершина насолоди — коли сам збираю зерно.
Інтерв’ю було надруковано у журналі The Ukrainian Farmer. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».