Овочі - Ягоди - Сад
Головне:
Овочі - Ягоди - Сад

Правила бізнесу

Плантатор
Джерело:
Плантатор
Поділитись:
Правила бізнесу

В агросфері життєздатними будуть лише ті бізнеси, де виробництво й прийняття рішень налагоджені на високому професійному рівні, бо конкуренція росте невпинно. 

Олег Вітенко

Селянсько-фермерське господарство Олега Вітенка розташоване у Кагарлицькому районі Київської області. У нього дві спеціалізації — вирощування моркви й смородини, одне й друге — під комбайновий збір. Смородини вирощують до 25 га, моркви — понад 25 га. Зберігання, доробку й доставку продукції до покупця виконують самостійно. Така модель бізнесу склалася не відразу. Наша розмова — із головою господарства Олегом Вітенком, її темою будуть метаморфози, яких зазнало підприємство, а разом із ним — й усе українське фермерство. 

Пане Олеже, як у вас виникла ідея стати фермером? 

— Наш фермерський бізнес — сімейний, ідеться про дві родини, мою і братову. Зайнятися сільським господарством вирішили більше ніж 20 років тому, наприкінці 1996-го. Я тоді працював учителем хімії-біології, мав дев’ять років педагогічного стажу, брат — інженером на одному із підприємств району. Нам було близько тридцяти років, й ми вже розуміли, чого насправді хочемо від життя. Це був гарний час для подібного вибору. 

Село Переселення, у якому ми виросли, відрізнялося від сусідніх — у районі воно було єдиним, у якому люди жили трохи заможніше. Чому? Бо усі городи були засаджені цибулею та часником. Основна торгівля вирощеним відбувалася через заготконтори, люди продавали по багато тонн продукції. На той час це був нормальний заробіток. Коли дозрівала цибуля, у село з’їжджалися машини з усієї України. Ми змалечку розуміли, що овочі — це те, чим варто займатися, що на цьому можна заробити. 

На середину 1990-х років овочівництво у колгоспах і радгоспах умерло, а фермери його ще не налагодили. Тоді був дефіцит овочів, фруктів і ягід, а я у школі заробляв дуже мало — хотілося і грошей більше, і якось себе реалізувати, замість відбувати час за мізерну плату. Ми паралельно з основною роботою вирощували на своїх городах овочі й продавали їх на базарах. Сидіти на двох стільцях не хотілося, й ми ризикнули — не маючи коштів, освіти і досвіду, узяли 25 га землі, — тоді це було нескладно, й почали фермерство. Дружини нас підтримали — вони були молодими й дивилися на життя так, як і ми з братом, а батько був категорично проти — він формувався у часи, коли усі ходили на роботу і про власний бізнес ніхто й мови не вів. 

Чи важко було починати? 

— На початку 1997 року ми зустріли на виставці у Києві молодого шотландського фермера Пітера Томсона. Він приїхав в Україну вести бізнес — продавати насіння, техніку і технології, вчити українців сучасному фермерству і овочівництву. Те, що він тоді пропонував, а також його погляди на сільське господарство, цілковито різнилися від того, що було в наших колгоспах. Поспілкувавшись із Пітером, ми вирішили, що наскільки це можливо, робитимемо усе так, як роблять фермери у Західній Європі. Зрозуміло, що ми не мали відповідної техніки, ми її навіть ніколи не бачили — на той час був справжній інформаційний голод і дуже важко було дістати реальну інформацію про те, як правильно вирощувати, доробляти та торгувати вирощеним. Доступ до грошей теж був важким. Але усі ці негаразди переважувало те, що попит на овочі був дуже гарним. І ціни, якщо порівняти їх із теперішніми, і то не тільки в Україні, а і по всьому світу, теж були дуже гарні.  

У перші роки користувалися вітчизняною технікою — на позичене придбали трактор, плуг і причіп, наймали обприскувач. 1997 року зайняли овочами усі 25 га. Посадили капусту, помідори, огірки, цибулю і буряк — майже весь борщовий набір. Капусти мали найбільше, і саме 1997-го сталося її перевиробництво, й ціни обвалилися ледь не удесятеро. Торгувати ми не вміли і не повернули навіть затрат. Але рук не опустили і наступного року більшу частину продукції продали самостійно, торгуючи день у день на базарах у Києві. Ще через рік почали возити вирощене у Київ по магазинах. За рік підключився «Верес» — для розташованого у Каневі, за 45 км від нас, консервного заводу ми посіяли 10 га огірків. Додали у вирощування кабачки і моркву, теж на консервацію. І лише тоді, коли почали возити вирощене магазинам у Києві та на консервний завод, почали заробляти реальні гроші. 

У перші роки брат не вилазив із трактора, а я із машини, возив товар. Ми тоді працювали, як зомбі, — од ночі до ночі, без вихідних, без відпусток, без нічого. Мети досягали не технологіями чи інвестиціями, усе робилося на дикому ентузіазмі. Якби його не було — не було б нічого. То вже згодом з’явилась якась нова техніка, напрацювання з вирощування і збуту. Найважливіше, що ми тоді були заряджені і на роботу, і на навчання — на те, щоб завтра робити краще, ніж учора. День у день, рік у рік. 

Як змінювалося ваше підприємство? 

— На початку 2000-х ми із братом потрапили в Данію — їздили господарствами, дивилися, як вони працюють, спілкувалися з людьми, що із малечку навчені виконувати свою роботу як слід. Після того у нас змінився світогляд, і прогрес підприємства був дуже гарним. 

Вплинуло й спілкування в Україні. Так, 2004 року наше господарство відвідав фахівець із насіннєвої фірми «Рік Цваан» — Крістіан Шпангенберг. Він подивився, як ми вирощуємо моркву, — а ми вже тоді зробили її ледь не основною культурою, нарівні з капустою, — які у нас врожаї і як ми їх збираємо, якою технікою працюємо, які наші підходи. Розпитав, роздивився усе, а тоді й каже: «Хлопці, вам можна лише позаздрити. Бо у Німеччині фермера, який посміхається, майже не зустрінеш». Фахівець свої слова пояснив. Від 1970-х років у Німеччині торгівля овочами почала переходити з оптових ринків і дрібних магазинів у мережі супермаркетів, й виникла потреба у великих партіях стандартної продукції, яку б постачали протягом усього року. На той час ціни були гарними — відчувався певний дефіцит продукції, і фермери швиденько набрали кредитів, накупляли техніки, набудували сховищ. І миттю наростили обсяг продукції. А потім, щоб продати вирощене, почали скидати ціну — так багато його стало. Торговим мережам було аби дешевше купити. Ціни почали сідати, й у 1990-х дійшло до того, що німецькі фермери засумнівалися у доцільності своєї роботи. Продати такий бізнес стало важко — навколо було безліч подібних невдах. За кілька років подібне повторилося у Польщі. 

На той час ми в Україні мали гарні ціни на овочі: вони хоч і стрибали по роках, але у цілому було добре. У всіх, хто ретельно працював, рентабельність овочівництва була високою й ліпшою, ніж у зерновому господарстві. Але я слухав розповідь німця і розумів, що якщо так було у Західній Європі і повторилося у Польщі, то ми будемо наступними. Ми почали змінювати господарство. Передусім — звузили спеціалізацію. Це було потрібно для того, щоб максимально використовувати техніку. Так, для моркви уся техніка, комбайн та інше, крім трактора — спеціалізована, для інших культур вона не підійде. Відповідно, чим більші площі культури — тим ефективніше використовується техніка. Якщо на початку ми вирощували усі овочі, то на 2011 рік — лише моркву й капусту. Спеціалізація корисна ще й тим, що господарство може пропонувати оптовикам великі обсяги однотипної продукції. Оскільки із року в рік забезпечення вологою у нашій місцевості погіршується, а можливості зрошення ми не маємо, ми відмовилися від вирощування капусти, яка є вологолюбною культурою. У один із років площа вирощування моркви сягнула 70–75 га. 

Ми побудували цех, де морква миється, сортується і фасується, — за кошти, які заробляли на моркві та капусті. Також побудували велике овочесховище й купили автомобілі-рефрижератори, щоб возити вирощене у Київ та інші міста. Ми перейшли на те, що майже уся наша овочева продукція почала продаватися через торговельні мережі. 

Ми замкнули на собі увесь цикл виробництва — від поля до рами розподільчого центру роздрібної мережі. Ми і вирощуємо, і зберігаємо, і доробляємо, і самі ж оптом продаємо і транспортуємо. У нас абсолютно нормальна чиста бухгалтерія, ми працюємо повністю легально, й так, як того вимагають нормальні торговельні мережі. У нас немає проміжних ланок — посередників, які ускладнюють нормальну роботу. Будь-яка зайва ланка у системі здорожує продукцію і збільшує кількість непорозумінь. Ми намагалися правильно побудувати увесь ланцюг і, головне, — приділяли особливу увагу вузьким місцям виробництва. 

 
Сховище і автомобілі-рефрижератори

А якими є вузькі місця в овочівництві? Або у фермерстві загалом? 

— Це кваліфіковані й відповідальні кадри, ресурсне забезпечення — техніка, обладнання й обігові кошти. Щодо коштів, то згадуваний Пітер Томсон зі ще одним англійцем написали книжку «Поради фермерам». Один із її постулатів засів мені у голову: «Більшість бізнесів будь-де і будь-коли помирали не від голоду, а від переїдання. У роки, коли заробіток був добрий, людям здавалося: ”Якщо зараз гарно, то далі буде ще краще”, і вони дуже нераціонально витрачали зароблені гроші — купували техніку, без якої можна обійтися, або просто купували більше, ніж потрібно». 

Ретельно міркувати над витрачанням коштів нас змушувало життя. Звісно, ми робили помилки. Так, помилкою було викопати ставок для поливу: рівень ґрунтових вод у місцевості понизився, водойми почали висихати, й ми, витративши чимало коштів, усе одно залишилися без води. Але той, хто чимось займається, обов’язково робить помилки. І їх треба тверезо, без емоцій, оцінити й зробити висновки. 

Про роль кадрів. Той, хто вклав гроші, зароблені у інших сферах, у такий бізнес, як наш — овочі, картоплю чи сад, як правило, банкрутує. По-перше, калькулятор, на якому розраховують мільйонні прибутки з гектара, показує хибні результати. По-друге, помилкою є й ідея заробити гроші чужими руками і чужою відповідальністю. Ідеться про найманого керівника: той, хто здатен сам гарно вести бізнес, сам його й веде, а найняти виходить лише того, у кого не виходить щось зробити самостійно. Якби були гроші, то я б зробив — лише відмовка. Насправді, люди, які дійсно можуть зробити щось гарне і як слід, гроші знаходять. 

Саме власник бізнесу повинен щодня приймати адекватні до ситуації рішення, часто вони дріб’язкові, але у сумі дають потрібний результат. Сила дрібниць у тому, що їх дуже багато, й із них складається життя. Також рішення треба міняти, — бо погода змінилася, щось зламалося тощо. Описаний в індійських ведах мудрець Васіштха на питання «Що у світі має найбільшу силу?» відповідає: «Немає сили більшої, ніж правильні дії в потрібний час». І, чи то дрібний, чи — великий бізнес, найкраще вони розвиваються там, де той, хто має ідеї, ці ідеї й утілює в життя, беручи на себе всю відповідальність. Наперед зрозуміти, яке рішення правильне, важко. У якийсь момент будь-яке з альтернативних рішень видається правильним. Але якщо дальші обставини складуться по-одному, найкращим є рішення №1, а якщо по-другому, то потрібне рішення №2. Це ризик, і зазвичай найнята людина таких ризикових рішень боїться як чорт ладану. Бо якщо все добре — то це «ми зробили», а якщо щось не так — то винен той, хто взяв на себе відповідальність. 

Дуже добре, що усі відповідальні рішення ми із братом приймаємо разом, дискутуючи й виступаючи один до одного опонентом. Він у моїх словах і думках шукає небезпеки й недоліки, я — у його. Але це працює не лише для дискусій, а й щоб підтримати одне одного, допомогти та замінити. А ще у нас ніколи не було так, що господарство зостається без керівника. Я десь їду — він лишається на місці, й навпаки — робота завжди під наглядом. Загалом же обов’язки розподілені. Я відповідаю за усі агрономічні питання, брат — за усі технічні й продажі. Хоча ми й легко один одного замінюємо. 

 

— Зараз у вашому господарстві вирощується ще й смородина. Як постала ідея закласти ягідники? 

— Коли ми звузили спеціалізацію до самої лише моркви, виявилося, що від весни й до середини літа колектив працює упівсили. Ми вирішили доповнити виробництво ягідними культурами. Першою посадили малину на десертну продукцію, це було вісім років тому. Три роки назад ми її викорчували — стало зрозуміло, що на малині очікується перевиробництво. Смородиною почали займатися шість років тому. Заклали маточник, виростили саджанці й створили товарну плантацію. Смородина — дуже технологічна культура й не потребує ручної праці, за допомогою техніки можна вирощувати нормальні обсяги продукції і збирати урожай комбайном. Догляд нескладний — обрізування, косіння, обприскування. Коли закладали плантацію смородини, вже знали, що будемо збирати плоди комбайном. Загалом перш ніж закладати ягідники, чимало поїздили Польщею, господарствами, які на малині та смородині спеціалізувалися. Обирали сорти, визначали, якою має бути площа насаджень. Із смородиною допоміг і досвід садівника Юрія Качуня із Тернопільщини. 

З продажами ягід було легше, ніж із овочами: уже і ми, і покупці на повну користувалися Інтернетом. Якщо пропонувати нормальні обсяги якісної продукції, — покупця знайти можна. Наша смородина призначена для свіжого ринку й продається в Україні. Конкурувати із польською сировиною для заморозки вона не може — в Україні смородина завжди була, є і буде набагато дорожчою, ніж у Польщі. Наші переробники великих обсягів смородини не закупляли й не закуплятимуть. 

Ринок смородини у Польщі та Україні — цілковиті протилежності. Різняться не лише обсяги — 10:1, а й те, що в Польщі 98–99% смородини вирощують на переробку — її заморожують чи перетирають й заморожують, і все це споживає харчова промисловість. В Україні — навпаки. У нас майже уся смородина продається на свіжий ринок, бо у господинь є звичка робити запаси — перетирати ягоди з цукром, чи ще якось консервувати. Зрозуміло, що це відлуння ментальних особливостей радянської епохи, і кількість таких покупців щороку зменшується. Цей ринок звужуватиметься — смородини у нас продаватиметься з кожним роком усе менше. Господарство її вирощуватиме допоки це буде рентабельним й не знайдеться кращої альтернативи. 

Перевиробництво стає реальною загрозою у плодоовочевому секторі. Які господарства перетривають цю кризу? 

— Щоб залишитися на ринку і мати прибуток, добре робити свою роботу вже недостатньо. Виживе лише той, хто робитиме її дуже добре. 

Зараз ті, хто працювали більш-менш нормально, свою діяльність завершують. Це стосується підприємництва України загалом. Це наслідок конкуренції. В агросфері маржинальність будь-якого бізнесу зменшується і зменшуватиметься, бо ринок перенасичується. Як тільки десь можна заробити — туди відразу приходить чимало охочих, з грошима і без, і беруться працювати. 

Коли ми починали фермерство — бракувало техніки, знань, технологій. Зараз усе це можна купити, вибір шалений, продавці конкурують між собою, але зросла конкуренція і між фермерами. Надзвичайно збільшилася й затратна частина, і не лише через те, що зросли вимоги до якості продукції: нині усі ресурси подорожчали — пальне, добрива, засоби захисту рослин, оренда землі, податки, адже сільгоспвиробники тепер є платниками ПДВ… 

У Голландії чимало овочевих фермерів відмовилися від свого бізнесу, бо він малоприбутковий. Нам теж слід до цього готуватися. Основна проблема України — мала платоспроможність ринку. Бізнеси бідні, основна маса населення — дуже бідна. Ми не маємо надійних зовнішніх ринків збуту для ягідництва, садівництва й овочів. У нас зазвичай гірша якість, ніж у конкурентів, собівартість — вища, товарні партії — незначні, логістика — у дитячому стані, і їй рости й рости. Та й оформлення усіх супроводжувальних документів та дозволів на митниці — бюрократичне, й за складністю не порівнюване із тим, як це є у Європі. 

Нещодавно я на автомобілі мандрував Африкою. Був у Ефіопії, і дорогою з Аддис-Абеби до Кенії побачив цікаву картину: кілька годин обабіч траси тяглися теплиці з трояндами. Побудували їх голландці за своєю технологією. Умови для вирощування — ідеальні, опалення не потрібне, лише притінення, робоча сила дешева. Згодом уздовж дороги з’явилися неосяжні виноградники, їх посадили французи — майстри виноробства. Залучили потрібну кількість грошей і посадили сорти, які найкраще у тих умовах ростимуть. Повірте, там стільки сонця, що вино обов’язково буде дуже гарним. 

Світ відкритий, глобалізований, і ми не унікальні, є маса людей, які хочуть робити і заробляти. І у багатьох людей, і у багатьох країнах це виходить не гірше, ніж у нас. Маємо націлюватися на довгу, кваліфіковану і важку працю — лише тоді можна сподіватися на успіх. 

Леся Каделя

журнал “Плантатор”, березень 2019 року

   

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Плантатор” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 
 

Джерело:
Плантатор
Поділитись: