Скільки зерна потрібно зберігати країні, щоб забезпечити продовольчу безпеку й бездефіцитне споживання?
Поточного року Україна збере врожай пшениці, який через складні погодно-кліматичні умови буде на 2–2,5 млн тонн менший за попередній. І незважаючи на те, що валовий збір головної зернової культури все одно очікується більшим за середній п’ятирічний показник, уже лунають занепокоєння деяких особливо вразливих споживачів, що пшениці може не вистачити, через що вони закликають ледве не з початку сезону обмежити експорт, щоб забезпечити продовольчу безпеку країни.
Звісно, занепокоєння головним чином стосуються саме продовольчої пшениці, про дефіцит пропозиції якої, а саме зерна високої якості, борошномели починають говорити інколи вже з другої половини сезону. З одного боку, останніми роками українські аграрії збирають пшениці втричі більше за внутрішні потреби харчового й фуражного споживання, а з іншого, заяви про недостатню пропозицію зернової на внутрішньому ринку вже від середини зими теж нерідко мають під собою підстави. Про загрозу голоду, звісно, не йдеться, але інколи необхідність підтягнути поясні ремені є досить імовірною.
Забезпечення Україною власної продовольчої, а говорячи ширше — харчової безпеки в умовах надлишкового виробництва зерна останнє десятиріччя полягає в тому, що кожного маркетингового року держава в особі аграрного міністерства, а нині — Міністерства розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства, укладає так званий меморандум з експортерами й громадськими об’єднаннями зерновиків щодо граничних обсягів продажу за кордон основних культур — пшениці, ячменю, кукурудзи, виходячи з поточного обсягу їх виробництва та розрахункової потреби внутрішнього споживання.
Це докорінно відрізняється від того, як забезпечувалась гарантована потреба в зерні у колишньому СРСР, а отже, і в радянській Україні, коли союзній державі доводилося не продавати, а закуповувати ту саму пшеницю за кордоном. Тоді створювався й підтримувався на певному рівні запас зерна, яким можна було б забезпечити потреби споживання протягом кількох місяців на випадок, якщо не було можливості б придбати необхідне на зовнішньому ринку.
Наразі в Україні функцію зберігання потрібних запасів на випадок непередбачуваних ситуацій виконує Державне агентство резерву, але обсяг зберігання тієї самої продовольчої пшениці в державному резерві мінімальне, й за нормального режиму споживання його вистачить ледве на місяць. Це допоможе пережити певний важкий час, але за звичайних коливань ринку збалансувати поточний попит і пропозицію, вплинути на ціни такий запас не здатний. А чи не варто державі мати необхідний запас зерна, щоб не перейматися з приводу його раптової нестачі протягом усього сезону, і чи можуть наявні потужності зберігання забезпечити таку можливість?
Місць зберігання вистачить
Власне, відповідь на це запитання складається з кількох частин. Перша з них — суто технічна. Внутрішні потреби зернових із розрахунку на один маркетинговий рік в Україні наразі становлять близько 19 млн тонн — це і продовольче споживання, і фуражне, і насіння для наступного врожаю, і звичайні втрати цього обсягу під час зберігання. Найбільша потреба в продовольчому зерні — по пшениці, становить майже 4,5 млн тонн, менше як 1 млн тонн по житу плюс круп’яні культури — до 1,5 млн тонн. В підсумку виходить близько 7 млн тонн.
Окрім зернових у країні є ще потреба і в олійних культурах, серед яких головною для нас є соняшник. Загалом для виготовлення харчових рослинних олій не для експорту, а для внутрішнього споживання — це 600–700 тис. тонн, потрібно ще 1,5–2 млн тонн олійного насіння і бобів.
Таким чином, щоб не розраховувати на зібраний урожай і не дивитися, скільки там залишилося в засіках, Батьківщині потрібно заготувати на рік і зберегти близько 10 млн тонн зернових і олійних, якщо йдеться про суто внутрішнє продовольче споживання, і 36 млн тонн — якщо турбуватимемося ще і про тварин, і про сівбу для майбутнього врожаю.
Зважаючи, що Україна наразі має сертифіковані зерносховища близько на 42 млн тонн одночасного зберігання, і загальна місткість усіх місць для зберігання збіжжя перевищує 75 млн тонн, обидва завдання — і зі створення річного запасу для продовольчого споживання, і використання для решти потреб — є цілком виконуваними.
Інший бік технічного аспекту створення такого запасу полягає в тому, чи зможемо ми зберегти такий обсяг зернових і олійних із прийнятним відсотком втрат, бажано не більше як 1–2%.
Загалом більшість культур дозволяють зберігати їх без втрати споживчої якості протягом від року й аж до 12–15 років за створення певних для цього умов.
Сільгоспкультури за своєю біологічною стійкістю діляться на кілька груп. До мікробіотиків — недовговічних із боку зберігання культур — належать жито, соняшник, соя, ріпак. Їх «строки придатності» варіюються від 3 до 5 років. Середня тривалість зберігання, а це 5–10 років, характерна для мезобіотиків, серед яких — ячмінь і кукурудза. Нарешті, «найдовговічнішими» видами є макробіотики, які можна зберігати 10–15 років — пшениця, горох, сорго й овес.
Реальний строк зберігання збіжжя зі збереженням (даруйте за тавтологію) його біологічних якостей критично залежить від елеваторних технологій. Насамперед перед закладанням на зберігання зерно, звісно, потрібно добре почистити й висушити та надалі підтримувати прийнятний рівень вологості, аби надмірна волога не провокувала в ньому процесів росту й ураження грибними хворобами. Зазвичай це досягається регулярним активним вентилюванням зернових ворохів, що не дає зерну злежуватися й дозволяє дихати. Звісно, також потрібно постійно контролювати зернові запаси на недопущення в них появи шкідників, а якщо вони вже туди потрапили, то якомога оперативніше й ретельніше їх знищувати.
Жодне з цих завдань не є для сучасного технологічного підприємства зберігання невиконуваним. Проте крім технічного аспекту створення запасу зерна для забезпечення споживання на тривалий період слід ще розглянути його економічну можливість і реальну потребу.
Великий запас не по кишені
Отже, економічна можливість. Треба розуміти, що для створення запасу навіть у десяток, не кажучи вже кілька десятків, мільйонів тонн потрібно витратити мільярди, причому не гривень. Якщо говорити, що такий запас має створити держава, то й гроші на це мають бути державні, тобто бюджетні, а державний бюджет і без того з року в рік у нас зводиться з дефіцитом. Тобто вільних коштів на це немає.
Командно-адміністративними методами такий запас теж не створиш. По-перше, Україна вже давно відійшла від таких методів ведення справ, по-друге, організувати нині «продрозкладку», тобто створити запас за кошти виробників — означало б лишити їх без обігових коштів, і тим самим загубити сільське господарство країни.
Однак головне, що в Україні нема потреби у створенні мільйонотонного запасу зерна. Можна розглядати крайні варіанти неврожаїв, але уявити, що наше сільське господарство, яке вивело країну в провідні світові зернові експортери, зоставить без зерна її саму, досить важно, якщо не сказати, неможливо. Більш-менш реальною можливістю може бути короткочасний дефіцит пропозиції тієї чи іншої зернової культури, механізми боротьби з яким загалом уже напрацьовані.
Для прикладу, минулого сезону в Україні найбільше відчувалася недостатня пропозиція продовольчого жита й гречки, яка була компенсована імпортом цих культур, що, зрозуміло, не могло не позначитися на цінах. Але це цілком ринкове явище. Утім, держава може убезпечити споживання від можливих «гримас ринку» шляхом створення не довгострокових, а оперативних запасів зерна, для чого не потрібно накопичувати його десятками мільйонів тонн і зберігати тривалий період.
Пошкребти по фондах
У цьому плані досить показовий приклад Росії. Хоча через агресію цієї країни приводити її як взірець для наслідування зовсім не хотілося б, але створений у РФ інструмент інтервенційного фонду, однак, досить дієвий, щоб до нього придивитися.
Власне, цей зерновий фонд отримав назву не фонду «національного добробуту» чи «гарантованого споживання», а саме інтервенційного, тому що через нього сусідня держава виходить на свій зерновий ринок із короткочасними інтервенціями, зміст яких полягає в збалансуванні поточного попиту й пропозиції для стабілізації цін на ринку. В період збирання врожаю й найбільшої пропозиції зерна виробниками держава через інтервенційний фонд виходить на ринок із закупівлями, що збільшує попит і стримує ціни від різкого просідання, а в міжсезоння, коли ціни на ринку ростуть, реалізує раніше закуплене зерно, тим самим збільшуючи пропозицію і стримуючи цінове зростання.
Щоправда, накопичений досвід свідчить, що цим інструментом треба користуватися доволі обережно. Ще не стерся з пам’яті великий зерновий затор у Сибіру 2018/19 МР, коли держава протягом кількох років доверху заповнила інтервенційною пшеницею всі місцеві елеватори, а потім не змогла її продати через збільшення врожаїв. У результаті місцевим виробникам нікуди було везти на зберігання зерно нового врожаю, а вивезти наявну на елеваторах пшеницю на експорт через чорноморські порти не дозволяла ані достатня пропускна здатність залізниці, ані економіка питання, бо з урахуванням логістичних витрат ціна такої пшениці на експортних базисах була абсолютно неконкурентною. Частково розвантажити сибірські елеватори вдалося тільки тоді, коли влада субсидувала залізничні перевезення зерна до портів.
Власне кажучи, Україна має свою Державну продовольчо-зернову корпорацію, державний Аграрний фонд, які, своєю чергою, мають власні потужності зберігання зерна і могли б справитися з уникненням дефіциту й коливаннями цін на ринку, принаймні, в секторі внутрішнього споживання. Однак і функції цих компаній дещо відрізняються від цілей забезпечення стабільності ринку, і керування ними з боку держави таке неефективне, що постійно повстає питання про доцільність їх перебування саме в державній власності. Нехай там як, із початком цьогорічної коронакризи й стрімким стрибком попиту саме ДПЗКУ і Аграрний фонд спрямували на забезпечення внутрішнього споживання додаткові обсяги зерна, зокрема, продовольчої пшениці, що дозволило збити ажіотаж на ринку.
Водночас щодо нішевих культур, то через невеликий обсяг їх споживання — для прикладу, тієї соціально надважливої гречки українцям потрібно всього 150–170 тис. тонн на рік — цілком реально і по коштах, і по технічних можливостях створити справді стратегічний запас, щоби в разі виникнення дефіциту не побиратися по інших країнах. Однак ще краще створити ефективну державну політику регулювання виробництва цих культур, щоб про сам дефіцит не було й мови. Адже все ж соромно, що Україна, колишня житниця Європи, тепер сама закуповує жито для власних потреб за кордоном.
Марк Бєлявцев
журнал The Ukrainian Farmer, липень 2020 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет–сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/ належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
