Коли сад перестає бути мрією

У публічному просторі агробізнес часто виглядає як історія про розвиток, інвестиції й перспективи. Сади — як символ стабільності, далекої від міських криз. Але між цією картинкою і реальністю лежить прірва, про яку зазвичай не говорять.

На думку, що сад — це не лише гектари, технології й урожай, мене наштовхнула розмова офрекорд з вінницьким фермером, який відмовився давати інтерв’ю, тому що вважає свої бізнесові справи кепськими. 

«Сад – це постійна внутрішня напруга, — каже він. — Ти прокидаєшся з думкою, що сьогодні знову доведеться ухвалювати рішення без хороших варіантів. Не тому, що ти некомпетентний. А тому, що обставини давно вийшли за межі логіки».

Фермер у невеликому господарстві більше не планує розвиток. Він щодня зважує, чи вистачить у нього сил дотягнути ще один сезон. Не грошей — саме сил. Фізичних, емоційних, людських. Коли з господарства, за всім відомими причинами, зникають працівники, коли кожна помилка в екстремальних кліматичних умовах коштує занадто дорого, сад перестає бути про бізнес. Він стає про витривалість.

«Але найважче — не втрати від морозу чи негоди, — додає мій співрозмовник. — Найважче — відчуття, що ти залишився сам у системі, яка не чує дрібного виробника. Коли будь-яка допомога — або надто пізно, або не для тебе. Коли рішення ухвалюють ті, хто ніколи не стояв у саду навесні, дивлячись на дерева і рахуючи шанси».

У такі моменти сад для фермера перестає асоціюватись з майбутнім. Він стає зобов’язанням, яке ти не маєш морального права кинути. Бо це земля, люди, роки життя. І ти працюєш далі не тому, що віриш у прибуток, а тому, що інакше зрадив би самого себе.

Про це рідко пишуть у звітах і стратегіях. Але з цього також складається сьогоднішнє українське фермерство — з тих, хто мовчки тримається, навіть коли мрія давно перестала бути мрією.