Фіксований податок - це єдина державна допомога, на яку може розраховувати український аграрій.
Однак, прямуючи до Європи, від фіксованого податку доведеться відмовитися, бо для європейців такі методи підтримки не зовсім зрозумілі та прийнятні.
Розмови щодо переведення сільгосппідприємств на загальну форму оподаткування точаться досить давно. Та попри всі невдоволення самих аграріїв було зрозумілим, що колись цей час мав-таки настати. Тому що на сьогодні, коли ми вже однією ногою практично у Європі, саме європейці диктують свої умови й вони не розуміють, для чого робити таку дірку в оподаткуванні, як сільське господарство. Вони не розуміють, що ми по-іншому просто не вміємо будувати сільське господарство, адже дотаційна система в нас не працює або працює виключно для обраних. Тож фіксований податок — це єдина державна допомога, на яку може розраховувати український аграрій.
Однак, коли сільське господарство було на нулі і в статі бюджету числилося шостим або сьомим по прибутковості, то така ситуація була більш-менш непомітна. Проте, коли ця галузь нині виходить ледве не першою статтею по надходженню грошей у державний бюджет, то стає зрозуміло, що 50% компаній отримують оподаткування по не за зовсім нормальною системою. І відповідно, це необхідно збалансувати й шукати інші механізми оподаткування сільгоспвиробників. Таким чином, українські чиновники уже разом з європейськими, хочуть навести порядок. Я вважаю, що все одно цей час повинен був би настати хоча б тільки тому, що сільське господарство — це єдиний «кабанчик», який є в Україні.
Однак державні мужі, що ухвалюють такі рішення, мають одразу чекати на свою адресу великої кількості негативних оцінок типу «нехай тоді й колеса на зерносушарці не відкручують». Пояснення такого вислову ґрунтується на тому, що аграрії звикли до постійних здирницьких бюрократичних рішень держави. Зокрема, імпортні пересувні зерносушильні комплекси на колесах доводиться робити стаціонарними через надвисокі податки. Наприклад, вартість такого обладнання коливається в межах 100 тис. умовних одиниць, а за різні дозвільні документи фермеру треба сплатити ще 200 тис.! Тому й відкручують колеса бюрократи, за що й отримують такі епітети. Без вирішення комплексу таких факторів протести аграріїв лише зростатимуть.
Невдалим для цих новацій є вибір року введення — 2014 року в багатьох господарств із центру та півдня країни кількість обігових коштів і так незначна. Пояснення ґрунтується на комплексі негативних факторів — низькі врожаї сільгоспкультур, відсутність кредитування, валютні коливання тощо. А отже, за кілька місяців після введення цих податкових новацій суттєво зросте кількість банкрутств і поглинань одних господарств іншими. І бажання отримувати якісь надходження зміниться на пошук тих, хто взагалі щось сплачуватиме.
Ще один фактор негативу від введення загального оподаткування для агробізнесу. Поспіх із визначенням параметрів підприємств, що підлягатимуть цій схемі оподаткування (від 3 тис. га ріллі та 20 млн грн річного обороту) свідчить, що у вітчизняних умовах інвестувати в агропромислові господарства буде менш вигідним. Бо за таких параметрів господарства не зможуть стабільно вести господарювання за хоча б мінімальної рентабельності.
Тому «зарізати» цього «кабанчика» можна й досить швидко. Однак, щоб потім знову не чухати потилицю та не казати про збитковість сільського господарства в Україні. Можливо, краще десять разів відміряти, а лише потім щось утнути…