Стежимо за трендами
Для ефективного господарювання фермерське господарство «Макосад», що в Чернівецькій області, гнучко змінює структуру саду залежно від вимог ринку та кліматичних особливостей регіону.
Сім’я Макаренків, яка має фермерське господарство «Макосад» у Чернівецькій області, пройшла всі етапи становлення промислового садівництва у цьому регіоні.
Прадід Владислава та Дмитра Макаренків, які сьогодні керують господарством разом із батьком — засновником ФГ Леонідом Макаренком, у 1960-х роках мав невеличкий сад на подвір’ї. Сімейні наділи були тут мізерні через історичне малоземелля. Навіть нині господарство «Макосад» лежить в архіпелазі півтора десятка сіл, які розділяють тільки дорожні таблички. На малій території не було сенсу провадити рільництво, тому краще розвивалося садівництво, благо що клімат між двох річок Прут і Дністер цьому сприяв. Саме тому за радянських часів тут закладали великі колгоспні сади та всіляко розвивали галузь, створювали дослідні станції.
Коли ж прийшов час приватного підприємництва, у місцевих жителів навіть не було сумнівів, куди рухатися далі. Підприємці брали в оренду занедбані сади й в інших областях країни, засаджували новими садами, зокрема землі з-під рільництва, — процес тривав із нульових до 2010-х років.
ФГ «Макосад» починав 2006-го — з оренди 1,5 га землі. Нині закладено близько 90 га садів, але знайти вільну землю під сад стає все проблематичніше. Треба йти в бік інтенсифікації, сучасних рішень і, головне — дивитись, чого сьогодні потребує ринок, уважає Владислав Макаренко, з яким «Садівництво по-українськи» у великому інтерв’ю обговорило майже всі теми та проблеми сучасного садівництва.
— Пане Владиславе, як сьогодні ваші плантації розподіляються за культурами?
— Приблизно 60 га яблуні, 15 — груші, 6 — черешні й 1 га сливи. І ще кілька гектарів у процесі освоєння — так чи інакше ми дійдемо до 100 га. Утім, склад насаджень постійно змінюється. Наприклад, ми мали нещодавно багато сливи — майже всю викорчували, на її місці посадили грушу, десь збільшили черешню. Тобто постійно підлаштовуємось під умови ринку. Сливу легко виростити, але важко продати; черешня, навпаки, дуже складна культура у вирощуванні, але на ній більше шансів заробити, бо доглядати її можуть далеко не всі. Найбільший досвід у нас — історично з яблука, потім — груша й слива. Черешню ми тільки освоюємо.
Сьогодні все менше сенсу збільшувати садівничі площі насамперед через перевиробництво фруктів. Проте, щоб тримати господарство на плаву й ефективно його розвивати, потрібна постійна реконструкція нинішніх насаджень. Наприклад, на тих 60 га яблук ми щорічно робимо сортозаміну — нерентабельних сортів на актуальніші.
— Як розвивається сад цього сезону, який стан яблуневих насаджень?
— Цей рік дуже типовий для нашої кліматичної зони — часто та рівномірно випадають дощі, приморозків майже не було. Тобто досить м’який врівноважений сезон за оптимальних температур. І надмірного зволоження не було. Єдина аномалія — на початку квітня випало пів метра снігу. З іншого боку, він добре зарядив землю водою. Донині сад дещо нетипово зелений для серпня — у минулі роки трава вже була висохла. Отже, урожай буде дуже непоганим. Щорічно більшу його частку ми експортуємо. Обсяги можуть бути менші за минулий рік, адже частину саду ми викорчували, а ще частина менше плодоносить.
— Що саме ви викорчували?
— Наприклад, старший клон Фуджі — Кіку 8. Яблуко їстівне, смачне, але у нього став поганий колір для експорту. Нині на світовому ринку з’явились нові клони цього сорту — з інтенсивнішим забарвленням, червоніші, і наш Кіку 8 уже не міг з ними конкурувати. На його місці будемо вирощувати сучасніші клони. Ми щороку вивчаємо ринок, коливання попиту і розраховуємо, скільки та якого сорту можемо продати у той чи інший сезон. Так само гнучко підходимо і до плантації — буває, викорчовуємо здоровий продуктивний сад, який міг би плодоносити ще й 10 років, але втратив актуальність на світовому ринку. Орієнтуватись на внутрішній перенасичений ринок — далеко не вихід. Виробництво яблук в Україні останні часи йшло тільки в плюс, і тільки два роки ми бачимо, що господарства багато викорчовують.
— Цього року навіть виник дефіцит запасів яблук урожаю минулого року…
— Я не буду хвалитися, що прогнозував це ще минулої осені, але ми бачили дуже багато маркерів такого ринкового перекосу. Перший маркер — це тривожні очікування виробників, пов’язані з другим чи третім поспіль роком, коли вони не змогли реалізувати весь свій урожай. Наприклад, у 2020, 2021 та 2022 роки багато хто здавав яблука на сік зі сховища весною або влітку — не змогли реалізувати інакше, перетримали у холодильниках, переоцінили можливості споживання. Погана ціна була тоді і весною, і літом. Відповідно, восени 2022 року взяла гору інша тактика: вигідніше продати урожай відразу після збирання за менші гроші або взагалі здати на сік, ніж тратити ресурси на зберігання, а в багатьох випадках ще більше — за оренду холодильників. Другий чинник — це, звичайно, війна — ракетні обстріли, відсутність електроенергії. Багато виробників зійшли з дистанції посеред сезону, коли почався блекаут, до якого вони не були технічно готові. Тому в січні-лютому здавали яблука на сік цілими камерами. Суттєву роль зіграв також чинник Польщі, і його ми теж передбачали. Адже було відомо, що ситуація у Європі буде взимку напруженою через ціну на електроенергію. Тож ті самі поляки й італійці почали масово експортувати яблуко ще в першій половині сезону, щоб не заходити у дороге зберігання. Відповідно, і в них менше лишилося яблук, і десь із березня поляки ледве не кожний тиждень підвищували ціну, тим самим вплинувши й на нашу цінову політику. Цього року вийшла така парадоксальна ситуація. Наприклад, яблуко нашого господарства — універсальне: ми можемо продавати його як на експорт, так і всередині країни, але воно за якістю першого класу. Поляки ж почали завозити до нас яблука другого класу, бо ціна першого класу (понад 50 грн/кг) не проходила на наш ринок. Відповідно, ми на внутрішньому ринку були конкурентоздатними. І все ж чинник Польщі вплинув на значне підвищення ціни на українському ринку.
— Коли ми були у вас останнього разу на початку червня, у ваших сховищах ще лишалося 200 т яблук…
— Ми продали всі яблука до 1 липня.
— Тож які були підсумки вашого маркетингового року?
— Звичайно, що останні два-три місяці ми вирівняли ситуацію всього року. Адже ціна весь час була критично низькою, і вона протрималася до лютого. Якби так було й далі, то сезон загалом був би для нас дуже важким. Особливо враховуючи, що значно збільшилася собівартість яблука. Сьогодні вона вже знову знизилася, але навесні була на піку, тому що мінялася ціна і на добрива, і на ЗЗР, і на дизпаливо…
— Тобто ви витримали цей марафон, дотримали яблуко і таким чином опинилися у виграші?
— Тут треба сказати, що таких, як ми, було небагато. Більшість або не мала наміру зберігати, або не змогла цього зробити через вимкнення світла, або намагалась якнайшвидше продати. І тут чинник війни — вторинний. Коли ти три роки поспіль у червні висипаєш всі свої запаси урожаю на сік, четвертий рік це вже не хочеться робити — ти починаєш продавати дешевше. До речі, на наступний рік виробники можуть повестися зовсім навпаки — закласти у сховища яблук більше, ніж потрібно навесні. Тому й ціна може бути весною нижчою, ніж навіть цього вересня.
— А яку стратегію вибере ваше господарство?
— Найправильніша стратегія, якої ми щорічно дотримуємось, — продавати кожного місяця. За будь-яких розкладів ми маємо максимально довго бути присутніми на ринку, і якщо у якийсь місяць із певних причин пробуксували, то наступного надолужуємо. Але в серпні, а поготів у вересні, бажано вже не бути з яблуком, тому що є літні сорти, які дозрівають із кожним місяцем усе кращі. Перший — Ерлі Женева. Яблуко не дуже високої смакової якості. Далі — смачніші Пірос, Селеста і все кращі й кращі. У двадцятих числах серпня починається топова Гала.
Ваші контрагенти з експорту теж чекають від вас стабільної планомірної роботи, тому неможливо тримати врожай до якогось певного числа, а потім усе продати. Утім, можна зловити різні цінові рамки: наприклад, восени продати дорожче, ніж узимку, а навесні — ніж улітку. Але, якщо ми постійно граємо у цю гру, то й вирівнюємо ризики. Все ставити на щось одне — дуже ризиковано. До того ж, якщо ми зменшуємо обсяг урожаю, то й менше ризикуємо. Крім того, треба ув’язувати маркетингову тактику з вашою господарською діяльністю — має бути постійний колообіг фінансів, щоб завжди були надходження для закуповування агрохімії, оплати електроенергії тощо.
— Безперебійний ритм відвантаження на експорт вам забезпечують постійні контракти та постійні клієнти?
— Як кажуть, у світі немає ніякої константи. Кожен рік — індивідуальний, і кон’юнктура інша. Ми не можемо сказати, що завтра продамо всі яблука в Арабські Емірати. Ми можемо це тільки планувати. Наприклад, як цього року в нас лишились саме ті сорти, про які ми були впевнені, що за якістю продамо їх на Близький Схід. Проте кон’юнктура ринку різко змінилася: простіше та за кращою ціною ми їх продали на внутрішньому ринку.
— На що ви спираєтесь, щоб заздалегідь прораховувати можливі ринкові зміни?
— Якщо Роял Гала коштує 60 долар-центів за кілограм, то я не зможу її продати за 65, а тільки за 62 або за 58. Тобто битва йде за 2–3 центи. Якщо все відбувається у такому вузькому діапазоні, то й не треба прогнозувати великої розбіжності ціни. Та й набір сортів, що котируються на світовому ринку, доволі вузький — Роял Гала, Фуджі, Голден, Ред Делішес і Грені Сміт, всі інші — більш нішеві. Плюс якщо ти постійно спілкуєшся з клієнтами, партнерами, колегами, то динаміку ціни відчуваєш кожен день.
— Що відбувається у вашому саду нині (перша декада серпня)?
— Збирали літню грушу Улюбленицю Клаппу, сливу, зробили кілька обприскувань яблуні для захисту від хвороб на зберігання, два-три ще зробимо. Далі — літнє обрізування, щоб покращити забарвлення яблук. У нас є пневматична машина для видалення листя у сортів, що важко забарвлюються, виробництва OLMI (Італія). Внесення добрив ми вже практично припинили — давали тільки азот у формі кальцієвої селітри до початку серпня. Потім усе припиняємо, бо добрива у другій половині літа вже трошки негативно починають впливати на підготовку дерев до зими — додатковий ріст у цей час уже не бажаний. Словом, готуємось до збирання Гали, потім — Голден, у кінці — Ред Делішес.
— На які сорти яблук ви робите найбільшу ставку цього сезону?
— Взагалі — на клони Гали. Найбільше ми вирощуємо найпопулярнішої у світі Роял Гали, є також і Гала Шніга Шніко Ред. Нещодавно заклали новий ранній клон Гали — RKD (збирається на два тижні раніше від основного сорту, щоб розтягнути збирання). Загалом Гали в нас 50% насаджень. На другому місці — Фуджі (30%). Його можна вважати номером один у світі за вирощуванням через Китай, де виробляють більшу частину яблук світового обсягу, і серед них 90% Фуджі. Китайці привчили до цього сорту Східну Азію, тому ми туди його і експортуємо.
Найпрактичніший для експорту сорт — Гала. Яблуко тверде, добре пасує для бушеля, тож з ним менше проблем у дорозі — відповідно, менше рекламацій. Тобто сорт дуже технологічний, і врожайність у нього стабільна з року в рік. Для порівняння: класичний сорт Голден, який ніби всі знають і хочуть, але, я вважаю, в експорті він важчий: це яблуко трохи зам’яке для транспортування, його треба делікатніше сортувати. Та й відсоток його у загальних продажах значно нижчий. У наших продажах це 10%.
— Чи добре у вас забарвлюється Фуджі для експорту?
— Не кожен рік, але нові клони Фуджі із серії Кінг (King Fuji® VW, King Fuji Grofn, Fuji SAN-civ®) уже виведено з 90% забарвлення. Цього року ми експортували їх у Малайзію, і клієнти задоволені, мають бажання працювати далі й нарощувати обсяги. А взагалі це дуже важкий сорт, який не у всіх наших широтах буде давати потрібне забарвлення. Наприклад, уже на Вінниччині, у Закарпатті та на Півдні Фуджі достатньо важко забарвити: сума активних температур може й достатня, але немає контрасту температур. У нас передгір’я відіграє роль: удень може бути +30, а вночі +8. А на Київщині та Харківщині Фуджі забракне навіть суми активних температур.
— Спеціалісти кажуть, що забарвлювати Фуджі в Україні заважає не так клімат, як неякісні саджанці…
— Частка правди у цьому є. Це називається регресією: сорт вироджується й втрачає свою енергетичну формулу. Але переважно вирішує зона вирощування. Наприклад, у нас було велике турне по садах Італії. І якщо спостерігати, наприклад, сорт Пінк Леді, то в районі Верони на смак він кращий, але за кольором — просто жах: наполовину — білий! Ближче до гір Тіролю у Пінк Леді менше кислоти, менше цукру, але дуже інтенсивний червоний колір. Там перепад температур ще більший за наш.
— Останні 10% вашої сортової структури — це Ред Делішес. Що про нього скажете?
— Його відсоток у нашому саду напряму залежить від того, як тісно ми будемо торгувати з Індією та Пакистаном, де це — сорт номер один. Адже на Близькому Сході, куди ми переважно експортуємо, Ред Делішес беруть точково, більше для асортименту. Крім того, багато цього яблука можна експортувати в Ірак, причому навіть другого класу. Головні сорти у цій країні — Голден і Ред Делішес. Тобто якщо завтра щось зміниться у міжнародних відносинах, наприклад, буде укладено якісь угоди про співпрацю з цими країнами, цей сорт може значно активізуватися в попиті. Нині найбільше Ред Делішес у світі виробляють США. Це також тверде та легке в транспортуванні яблуко.
— Лишається ще один сорт зі світової п’ятірки — Грені Сміт. Однак ви його не вирощуєте. Чому?
— Якщо для Фуджі в нас — одна з найкращих зон через контрастність температур, то для Грені Сміт з тієї самої причини вона — одна з найгірших. Він червоніє до того моменту, як його треба збирати. Не просто червоніє, а стає як світлофор — червоно-жовто-зелений. А коли він за кольором, як треба, зелений, це яблуко ще нестигле — дрібне та на смак трава-травою. Наприклад, сьогодні в нас була температура +20…+22, а до того три дні поспіль — +34…+35, вночі буде +12. Тому Фуджі в нашій місцевості — вже напівчервоний, Гала — червона, та й, відповідно, Грені Сміт уже червоний (сміється).
— Що можете сказати про врожай груші цього сезону?
— З розмов із колегами — загалом буде непоганий, більший, ніж торік, коли склався дефіцит груші. Ми зібрали минулого сезону близько 60 т, а цього року буде, може, 40 т. Тим часом, якщо взяти свіжу європейську статистику, то в Італії нині дуже поганий урожай груші. Та й загалом по Європі — нижчий за той рік. Проте грушу ми не експортуємо.
— Чому так складається, та чи можливий експорт української груші у майбутньому?
— Були деякі роки, коли ми мали можливість експортувати в країни Європи й далі. А до війни експортували в Білорусь. Але якщо дивитись на світовий ринок, шанси України щодо експорту цієї культури — такі собі. Головна причина — сортовий склад. На внутрішньому ринку в нас продають сорти, які далеко не всім відомі на зовнішньому. На світовому ринку, як відомо, головні актуальні сорти — Аббат Фетель, Конференція та Деканка дю Коміс.
— Здається, з цих трьох у нас уже доволі поширена Конференція?
— Але в нас не вдається ця груша — вона вимагає дуже підвищеної вологості повітря, тому найбільше їй пристають Голландія, Бельгія та північ Німеччини. В наших умовах у Конференції висихає листя — у Чернівецькій області їй занадто спекотно.
— Які ж сорти мають шанс бути вирощеними в Україні з прицілом на експорт?
— Аббат Феттель у нас може бути, але ця груша досить важко плодоносить — навіть в Італії проблеми з нею. За бажання можна підібрати сорти й умови для них, але розумієте, в чому проблема: навіть якщо ми виростимо ту саму Конференцію, продати її в Україні дуже важко. Не сприймає її поки що споживач: він візьме Конференцію, якщо немає іншої груші на прилавку. Сьогодні цей сорт може лежати в супермаркетах тільки через загальний дефіцит груші.
Наприклад, АТБ, з якими ми постійно працюємо, розповідали, що замовляють Конференцію від безвиході. В Україні склався доволі стійкий споживчий смак: скоро очікують літній Вільямс, який уже всі знають, далі також добре відомий Рікс, пізніше — Ноябрьська, Яблунівська…
— До речі, що можна сказати про експортний потенціал Ноябрьскої, яку вирощують голландці під назвою Ксена?
— У нас вона дуже популярна, але у світі її мало знають. І голландці вирощують її переважно для українського ринку. До речі, ми нині досягли такого рівня, що голландська Ксена в Україні продається гірше, ніж наша Яблунівська, яку ми вирощуємо та пакуємо на експортному рівні. До нашої Яблунівської покупець повертається щоразу, а до Ксени повернеться далеко не кожний. Проте я чув, що хтось минулого чи позаминулого року хотів відправити Яблунівську у Францію, але… Це не той сорт, який можна експортувати.
— А які грушеві тренди назрівають на внутрішньому ринку?
— Найближчими роками може статись великий перекіс пропозиції до попиту, тому що грушу стали активно насаджувати, а її не споживають у таких обсягах. Історія має властивість повторюватись — таке вже було 12 років тому, коли груша коштувала дешевше від яблука. Після цього грушу добряче підкосили міцні морози, та й масово її викорчовували в ті роки. Це припало на період, коли й наше господарство вирощувало саджанці груші, та жодного не змогли продати. А потім Україна почала імпортувати грушу, це знову викликало інтерес до неї, і цю культуру почали знову насаджувати. Проте нині споживання її в разів десять менше, ніж яблук, та й яблуко експортується, на відміну від груші. Тому два-три роки буде перенасичення нею ринку.
— Поговоримо про черешню. Ви вирощуєте її за певною технологією, зокрема формуєте крони за схемою UFO. Як ви обирали конструкцію саду?
— Ми тільки вчимося та випробуємо щось робити з черешнею. Спочатку спиралися на італійський досвід, почали працювати з розсадником Battistini Vivai — відповідно, вони почали лобіювати свої сорти, саджанці, своє бачення вирощування. Пізніше ознайомились із німецьким підходом — він трохи інший, інший сортовий склад.
Аби набути досвіду з черешні, ми з братом багато часу провели в Німеччині, відвідали з десяток господарств, які розташовано на шляху від Франкфурта до Дрездена, пройшли досить потужний семінар. Ті зони, які ми проїхали, досить суттєво відрізнялись за умовами та методами вирощування черешні, сортовим складом, формами крони. На південному заході Німеччини сума опадів — 300–400 мм, як у нас у зоні Мелітополя. Тамтешні фермери вирощують черешню без накриття, можуть використовувати сорти, не стійкі до розтріскування, бо немає зайвих опадів. А на сході, ближче до Дрездена, рідкий сад буває без накриття — по широті це наша Вінниччина. Кельн — це Чернівці, але в них менше опадів, ніж у нас. Яких висновків ми дійшли? Форму крони німці підбирають під конструкцію саду: якщо немає опадів і не потрібно укриття, вони формують звичайне веретено та взагалі не заморочуються складною конструкцією, бо основний чинник у німців — вартість вирощування. Робоча сила у них така дорога, що формувати складні конструкції не вигідно.
Сьогодні ми дещо на роздоріжжі — до недавніх пір підтримували італійську школу, а тепер хочемо більше втілювати німецьку. Так чи інакше, основне, з чого ми виходимо, — черешня якого сорту та класу дає більший прибуток. Наприклад, німці не сприймають плоди не чорного кольору, червоні чи світлі в них не продаються. В Італії та США, навпаки, двокольорову черешню можна продати дорого. Українці все ж ближче до німців — споживач віддає перевагу дуже темним сортам. Другий вирішальний чинник — самоплідний чи не самоплідний сорт. Наприклад, німці самоплідні навіть не садять, тому що ті походять із Канади та США і мають коротший хвіст і не такі темні плоди. Але у цих сортів немає проблем з урожайністю. Тобто це нескінченна тема для аналізу.
— Ви розповідали, що найкраще себе показує у вас сорт Роял Хелен…
— Так. Ми його обрали через те, що він має дуже високий брікс. Хоча колір у неї не найтемніший, але на смак вона найкраща за інші. Ми другий рік продаємо черешню на ринку, і бачимо, що Роял Хелен — на першому місці у споживачів. Хоча вважається, що людина спочатку купує очима, але потім, коли знову повертається на ринок за тим товаром, вирішальне значення має смак.
— Як показали себе інші сорти?
— Скіна, самоплідний сорт, мав найкращу врожайність серед інших — близько 16 т/га, але на смак він трохи гірший — черешнево-вишневий, кисленький. Грей Стар — велика черешня, але період її дозрівання припадає на пік продажів черешні, і її важче продати. Утім, у Грей Стар висока товарність: має менше втрат, бо краще схована від птахів, стійка до моніліозів. Тобто кожний сорт має свої плюси та мінуси, але головне — має бути конвеєр збирання. Не можна саджати один суперкласний сорт, бо вам одномоментно буде потрібно 500 людей на збирання. Звідки їх взяти? Краще мати п’ять сортів і 100 людей і збирати п’ять тижнів. Але треба розуміти, що дуже затягувати цей період теж не треба. Наприклад, вирощували сорт Стоккато, який збирають на початку серпня. Ми спостерігаємо, що у цей період черешня вже не потрібна — як це не банально, споживач її вже наївся, та й на ринку з’явились інші фрукти: почав заходити виноград, лохина, кавуни в розпалі. У ранньої черешні такої конкуренції немає — там паралельно є тільки полуниці.
— Від яких сортів ви відмовились?
— Бурлат — з півднем ми по ньому не можемо конкурувати. Класична Кордія виявилася слабенькою для нас: невисока врожайність (5–8 т/га), багато хворіє. Як і Крупноплідна, Валерій Чкалов — дуже тріскаються. Та й вони вже морально застаріли. Свідомо садити сьогодні старе — прирікати себе на поразку.
— Скільки черешні ви зібрали цього літа та як збували?
— Небагато — тонн тридцять. Забрав її в основному місцевий ринок, трохи — супермаркет. Ми ще не готові до великих партій, бо для цього має бути сортувальна лінія. А економічний зміст для цього буде, якщо мати хоча б 15 га насаджень. Сучасні оптичні сортувальні лінії виявляють пошкодження не тільки зовнішні, а й всередині плодів. Тоді можна вже подумати й про експорт. Ми дивились, якими лініями облаштовано господарства в Німеччині. До речі, коли ми там були, черешня в Україні коштувала 1 євро/кг, а в Німеччині — 7 євро/кг. Тож вони дуже дивувалися, навіщо нам ця тема, якщо черешня така дешева. Хоча, звісно, у них собівартість вирощування значно вища.
— Чи відчуваєте нині брак робочої сили на збиранні та як його вирішуєте?
— Трохи відчували, але загалом людей вистачає. Ми потрохи й зарплатню підвищуємо, щоб якось стимулювати людей до якіснішого збирання.
— На чомусь заощаджуєте у виробництві?
— На технологіях небажано заощаджувати. Ми оптимізувались завдяки викорчуванню, зменшили площі насаджень десь на 20%. Постійно вручну проріджуємо зав’язь — максимально видаляємо яблуко низької якості із саду, щоб його потім не збирати й не зберігати, що тягне за собою додаткові витрати.
— Чи не дивились ви в бік інших садових культур?
— З персиком й абрикосою у нас був невеликий досвід, але наша кліматична зона дещо надважка для цих культур. Насамперед тут висока вологість, часті дощі, через які сади дуже хворіють, особливо абрикоса. Є багато випадів, на 5–6-й рік половину саду забирають хвороби, дерева усихають. Також для абрикоси надто важкі наші ґрунти, після дощів на спілих плодах можуть бути розтріскування, та й весняні приморозки для рано квітучої культури ніхто не скасовував. Подібна ситуація і з персиком. Але абрикосу принаймні збирати легше (двічі за сезон та у стадії технічної стиглості), а персика 5–6 видів, які нерівномірно поспівають. Його треба віддавати тільки на свіжий ринок, а якщо ті сорти розтягнути в часі, то не скласти промислову партію — мікрообсяги ніхто не хоче купляти.
— Які технології й обладнання ви вводили у виробництво останнім часом, що планували вводити у виробництво?
— Садову техніку ми періодично оновлюємо, а нове будівництво давненько не робили. Плануємо збільшити площі складських приміщень, бо останні роки туди вже не поміщається весь урожай. Почали практикувати сортування прямо в саду та відправляли на експорт — це така формула «Роттердам мінус», щоб додатково не платити за зберігання. Також вже потрібно подумати про додаткові сортувальні лінії — для груші, черешні.
— На ваш погляд, які теми з технологій, виробництва, маркетингу садівничої продукції є найактуальнішими нині?
— В основному всі наші виробники наражаються на одну-єдину проблему — вони навчились вирощувати якісну продукцію, але не можуть її ефективно реалізувати. Це вдається одиницям. Важлива тема — створення логістичних центрів, як у Польщі або в Італії, відпрацювання механізмів збуту, організації виробників. Бо в нас кожний вирощує, як йому заманеться, часто не погоджуючись із ринком. Порівняйте з Італією, де це відбувається більш централізовано: кожен розуміє, що потрібно вирощувати в певний час і куди збувати продукцію. Тому виробник може більше часу приділяти саме технологіям вирощування, догляду, а не шукати канали збуту. А український садівник — такий собі універсальний солдат, який має знати і як вирощувати, і як продавати. Плюс ринок у нас ще дуже стихійний. Тому у цьому ланцюгу бракує додаткового кластера, щоб з’єднати трейдерів із виробником. Щоб виробники мали уявлення, що їм вирощувати, для кого і за які гроші вони це зможуть продати. А в нас усе це ще дуже ситуативно, діє принцип: щоб хтось виграв — хтось має програти.