Пишаюся командою

Керівник ТОВ «Молоко Вітчизни» розповів, як компанія працювала в період окупації та як підвищує ефективність виробництва.

Війна — це випробування. На міцність, на вірність, на силу духу, на людяність. Півтора місяця в російській окупації для всього колективу ТОВ «Молоко Вітчизни», що на Сумщині, були надскладними. Однак усі випробування вони пройшли гідно, проявивши риси характеру, що десь там «дрімали» в мирний час. А ще війна змусила колектив перебудувати всю систему керування компанії — і вона також спрацювала. Тож про всі інновації воєнного та мирного часу розповів генеральний директор ТОВ «Молоко Вітчизни» Федір Рошка. 

— Пане Федоре, як би ви коротко схарактеризували період окупації? Що допомогло вистояти? 

— Це було точно непросто. Ми усвідомлювали всі ризики для нашого господарства з огляду на його розташування в безпосередній близькості до кордонів із росією. Дві наші ферми в селах Шпотівка та Тернівка розташовано приблизно за 30 кілометрів від Конотопа, ще одна — в селі Мар’ївка — це за 16 кілометрів від Сум. Тобто це трохи більше як 100 км до кордону. 

Стежачи за новинами, ми розуміли, що вторгнення цілком реальне. Тому ще до нього провели кілька підготовчих нарад, на яких напрацьовували плани дій на різні сценарії розвитку подій. Оскільки наш бізнес є плановим і ми не можемо не доїти, не годувати корів, не вичищати гній, то працювали за алгоритмом: дай, Боже, нічого не буде, але якщо щось трапиться (а ми не знали, що саме), то що ми можемо зробити у цій ситуації? Тож ми довели до наших працівників завдання на випадок нештатних ситуацій. І до 24 лютого вони вже мали певні інструкції. 

Звісно, не можна сказати, що 24 лютого нас не застало зненацька. Було дуже страшно, ми не знали, що буде далі. Забігаючи наперед, скажу: в результаті спрацювали дві речі. Насамперед — людські якості працівників. Це справжні українці, які люблять свою землю і ходять на роботу не тільки заробляти гроші — вони цінують те, що створювали разом. Війна це показала. 

Друга річ — розроблені інструкції. Ми повністю зламали систему керування фермами, яку практикували в мирний час. Раніше рішення, як і в багатьох компаніях, ухвалювало керівництво, тобто я і мої заступники, і доводило до керівників ферм. Потім був зворотний зв’язок. На час війни, коли ні мої зами, ні я фізично не могли швидко реагувати на події на місцях, усі повноваження — від фінансових до благодійних були віддані місцевим керівникам.  

До них є 100% довіри. Це нам дуже сильно допомогло, згуртувало людей, дало можливість допомагати місцевим жителям. Головне — робити все оперативно: є проблема — через 15 хвилин є рішення. 

— В екстремальних ситуаціях емоції зашкалюють. Те, що в мирний час видається буденним, під час війни може бути життєво важливим. Однак із часом нервова система намагається захистити нас від надмірних переживань. У пам’яті зостаються справді важливі. Про що згадуватимете ви? 

— Справді, коли немає обстрілів, то, можливо, такі історії війни дещо по-іншому звучать, але в той час це були дуже потужні емоції. Завжди згадую один випадок. Зазвичай ми корів доїли тричі на день, але в окупації змушені були перейти на дворазове доїння. Бо треба було дотримуватися світломаскування й планово зменшити надій молока. Окрім того, часто не було електрики, тож ми змушені були користуватися дизельними генераторами, дуже шумними. 

Одного разу, коли треба було доїти другий раз, почався обстріл Сум, летіло недалеко від ферми. Мені телефонує керівник відділку: що будемо робити? Кажу: «Люди в пріоритеті, тому чекаємо, коли закінчиться обстріл, може, вночі подоїмо». Ми ж на фермі в с. Мар’ївка облаштували бомбосховище із запасами води та їжі. Але оператори машинного доїння й увесь персонал — а це чоловіки й жінки — сказали: «Ні, ми будемо доїти зараз». І вони під обстрілами на дизельних генераторах видоїли корів. Слава Богу, все обійшлося добре. Тож для мене ці люди — герої. Ризикуючи життям, вони не полишили тварин у важкому стані. 

Хочу сказати, що, окрім кількох матерів із дітьми, жодна людина не пішла з компанії під час окупації. Усі — від водія до топменеджера без жодних розмежувань, які є нормальними в мирний час, працювали. Я цим дуже пишаюся. 

Пам’ятатиму і як ми супроводжували наші машини, щоб вони безпечно діставалися ферм. Річ у тім, що більшість наших працівників живе в Конотопі, тож постійно доводилося їздити на роботу та з роботи. Тією дорогою часто рухалася й ворожа техніка, розстрілюючи всі легкові машини на своєму шляху. Кілька разів стріляли й по наших машинах. А там місцевість подекуди рельєфна, в одному місці дорога на підйом взагалі не проглядається. До речі, на тому перехресті і я одного разу наскочив на їхній броньований «Тайфун» — слава Богу, все обійшлося — не влучили. То після таких випадків ми розробили схему: дві наші машини з раціями виїжджали назустріч одна одній (із ферми та з Конотопа) і той, хто рухався згори, повідомляв тим, хто у ярку, чи вільна траса. 

— Окрім небезпеки для життя людей і тварин, мабуть, були й суто технічні проблеми — брак кормів, ліків тощо. Як ви виходили із ситуації? 

— Загалом бракувало всіх засобів, але для виробництва проблемою №1 був брак кормів. Особливість нашої компанії — тільки виробництво молока, ми не маємо сировинної бази, крім вирощування силосної кукурудзи. У мирний час ми, як то кажуть, з коліс забезпечували свою діяльність — так працює більша частина молоковиробництва світу. Але коли почалися воєнні дії, до нас не приїхала жодна машина, бо була величезна логістична проблема. Ми зосталися на грубих кормах, які були на складі — сіно, силос, залишки шротів, які розтягували між годівлями, даючи по 0,5 кг, щоб тільки підтримати мікрофлору рубця. Так протрималися півтора місяця. Відповідно й знизили норму надоїв на корову з 33 до 17 кг. 

Доводилося ділити й мийні засоби: якщо на одне промивання обладнання раніше витрачали кілограм мийного засобу, то на час окупації зменшили норму до 300 грамів. 

Навіть вим’я не було чим готувати до доїння. Так, наші дівчата зшили по чотири ткані маски (у нас на складі було їх багато — запасалися на час епідемії коронавірусу) — і вийшла серветка для протирання вимені. 

З дизелем була велика проблема — доводилося позичати в сусідніх господарствах. Давали під моє чесне слово — розуміли, що ми не можемо зупинити виробництво. 

Один випадок розчулив до сліз. Якось телефонують мені керівники сусідніх сіл — кажуть, тут пів села прийшло, знають, що у вас немає дизеля (а в нас же всі процеси механізовано), хочуть вам допомагати. То селяни вичищали гній, підстеляли солому коровам вручну. По-перше, це було справді потрібно, по-друге, це було дуже знаково. Тому моя велика повага і шана українцям, які без вагань підставили своє плече в скрутну годину. 

— Окуповані території Сумщини були під постійними обстрілами. Чи вціліли ваші ферми? 

— Мені часто ставлять це питання щодо пошкодженого майна. Корівки, слава Богу, всі цілі, структура не постраждала. Головне — всі люди живі. Хоч ворожі колони техніки ходили за 5–7 км від наших ферм, а, як я вже казав, «прилітало» зовсім поруч. 

Однак, якщо говорити про економічні збитки… От якби я сказав, що в нас знищили п’ять тракторів, то це б вражало. Але якщо наші надої під час окупації помножити на ціну молока довоєнного часу, вийшло б приблизно п’ять нових «Джон Дірів». Ось скільки коштів ми недоотримали. 

Під час окупації ми сильно знизили надої. Якщо до війни на добу на трьох фермах надоювали 85 т молока, то в період окупації — менше ніж 40 т. Головна проблема — брак кормів. До нас комбікорми ніхто не міг доставити, бо скрізь стояли російські блокпости, з яких обстрілювали наші машини. Щоправда, вдавалося продавати трохи молока: завдяки героям — водіям молоковозів. Вони справді герої, які проривалися до нас під обстрілами аж із Полтавщини. Було дуже складно, тому хочу віддати належне цим людям. 

Але більшість продукції ми просто роздавали, бо в навколишніх селах і містечках люди і головне — діти опинилися без молока. Окрім того, місцеві жителі з нашого молока робили сир, а ми його відвозили в лікарню для реанімаційних хворих, які потребували дієтичного харчування. 

— Сумську область звільнили в кінці березня, тож поступово можна відновити звичний режим роботи. Чи застосовуєте ваші напрацювання окупаційного періоду тепер? 

— Нас хоч і звільнили, але обстріли прикордонних територій Сумщини тривають. Відповідно, знову виникають перебої з постачанням кормів — до нас бояться їхати через обстріли. 

Щодо практики господарювання в період окупації, то ми й досі економимо матеріали й дизельне пальне. Як тільки в нас з’явилася можливість без перешкод їздити між господарствами, ми перейшли на стару систему керування, допомагаємо керівникам відділків. Але цікаво, що за цей час керівники ферм так загартувалися, стали такими самостійними в ухваленні рішень, що наша участь у цьому вже не є такою великою. Хоч і в мирний час вона не була абсолютною. І це дуже добре! Я особисто дуже підтримую такий стиль роботи й усіляко його заохочую. 

Головна перевага такої системи керування — швидкі рішення. Хоч наші три ферми розташовано фактично в одному регіоні, але проблеми в кожної різні. Це різні персонали, різна техніка, різні запити місцевого населення про допомогу. Але кожний керівник має сильніші сторони, і вони навчилися їх застосовувати. 

— Яка тоді ваша роль у керівництві компанією? 

— Я тепер більше веду стратегію розвитку. Наголошую, ми не збираємося зупинятися. Після перемоги будемо відбудовувати господарство, і я нині працюю над тим, як це зробити. 

Сьогодні ж моя щоденна робота зводиться до забезпечення виробництва дизельним пальним, проведення посівної кампанії разом із нашими партнерами тощо. Посівна — це взагалі окрема історія. У нас на її проведення фактично не було грошей. І це з тим, що ми — велика компанія, а що вже говорити про маленькі… У нас не було оплат за продукцію, хоч ми здавали молоко. Дуже складна ситуація. 

Неприємно про це говорити, але в такій ситуації наші партнери — я думав, що це наші надійні партнери — були готові постачати нам насіння, добрива, ЗЗР тільки за попередньою оплатою і за завищеними цінами. Тому що так сказала материнська компанія. І це до того, що в нас з ними укладено багаторічні контракти й жодного порушення з нашого боку не було. 

Нам допомогли компанії ЛНЗ та «Ерідон», які надали насіння силосної кукурудзи, ЗЗР з великим відтермінуванням по платежах. Ми з ними давно співпрацюємо, і в складні часи вони підтвердили, що є надійними партнерами. Причому обсяг нового контракту з ними був набагато більшим, ніж довоєнного. Інакше ми б узагалі не посіяли. Питання стояло так: якщо ми не сіємо, то 1 червня мали продавати корів на м’ясо. Бо нам просто нічим було б годувати наших 7300 тварин. 

Звісно, перед посівною сапери розмінували поля — це була дуже велика проблема. В одному господарстві навіть подумували про те, що не проводити посівну. Але наші МНСники добре попрацювати, що важливо, оперативно. 

Взагалі питання відповідального партнерства — це дуже болісна тема. Відповідальне, чесне партнерство — це не дешево купити або дорого продати, це — надійність. У часи війни це особливо важливо. Я вже згадував, що під час воєнних дій ми могли реалізовувати молоко тільки тому, що з нами лишилися партнери, які сильно нам допомагали. Насамперед це Лубенський молочний завод, зокрема його співзасновник Галина Рудяк-Дорош. Саме її водії-герої до нас приїздили. Потім з’явилися інші, але лубенці були з нами в найкритичніший момент. За це їм велика дяка. 

— Поговорімо про ваше виробництво у мирний час. Як ви оцінюєте його потенціал? 

— Маємо 7300 голів ВРХ породи голштин, із них 3 тис. фуражних корів. Також маємо статус племзаводу з цієї породи. Доїмо 85 тонн молока екстракласу, але нині фактично — близько 70 тонн. На наших фермах працюють 172 особи. 

Дві ферми мають доїльні зали, останню збудовано на прив’язному утриманні. Це достатньо сучасні ферми, бо на прив’язній фермі один оператор машинного доїння доїть 120 дійних корів. Натомість середній показник по Україні — 50 корів, із яких 15 сухостійних, що не дояться. Ми досягли таких показників за допомогою рейкової системи доїння і модернізації роботи людей. 

Останнє наше досягнення — ми прирівняли ефективність доїння на прив’язі до роботи оператора доїльної зали. Порахували з точністю до секунди, як один оператор може працювати, не втрачаючи час, забезпечили його технічно й отримали такі результати. Думаю, можемо вийти на 150– 170 корів. 

Дві інші ферми обладнано доїльними залами типу паралель. Це справді класне обладнання, яким користуються багато хто в Україні. 

Наша гордість: зі 100 народжених телят 75% — телички. Це серйозний показник, навіть кращий, ніж в Америці. Його вдалося досягнути завдяки дуже сильній команді ветеринарів — це Олександр Губко, Богдан Бурко, Артем Крутась і професійній роботі наших партнерів «Альта Дженетикс», «Сева Санте Анімаль». Наголошую — саме професійній. Бо багато хто працює з генетичним матеріалом, але ми, наприклад, два роки мали 55%. Ми вчилися й багато чого не розуміли. Дуже допоміг супровід компаній, ми з ними розробили багато протоколів з осіменіння телиць. Це дуже тонка робота, ближче до лабораторної. 

До речі, на останній побудованій 2021 року фермі ми створили центр дуальної освіти. Я ж, окрім того, що керую компанією, ще й викла даю в Сумському аграрному. Найближчими місяцями цей проєкт відновимо. Будемо навчати студентів працювати на фермі. 

— Чим найбільше пишаєтеся у виробництві? 

— Командою! Я просто в захваті від наших людей. Я маю десять років ветеринарної практики, з більшістю моїх колег із керівного складу компанії ми давно співпрацюємо, разом створювали ці ферми. Але, якщо бути чесним, то всі 170 людей — найкращі. Команда молода, завзята і це — головне, щоб отримати добрий результат. Наприклад, в окупацію ми мали 17 кг молока на корову, але як тільки могли отримати мийні засоби, корми тощо, надої на двох фермах зросли до 30 кг, а на третій — до 25 кг. А в середньому за місяць команда підвищила надої з 17 до 28 літрів. Нині всі показники в нормі. Цим ми особливо пишаємося. 

— Нині важко щось планувати. Але все ж, якою є стратегія розвитку вашої компанії? 

— Я дивлюся на динаміку поголів’я ВРХ в Україні, і як фаната молочного тваринництва мене бере великий жаль. У нас були проблеми в мирний час щодо кількості поголів’я, особливо за останні два роки, а у воєнний час вони в рази збільшилися. Дуже багато вирізають молочних тварин, молодняку. Якщо нічого не змінити, Україна буде без українського молока. Натомість молочне тваринництво — дуже цікавий бізнес. Тому після війни потрібно разом із державою, фермерами, Асоціацією виробників молока будувати корівники. Особисто ми плануємо надалі збільшувати чисельність крутих українських корівок!      

ГОВОРИТЬ ЕКСПЕРТ  

Андрій Ласійчук, менеджер зі збуту «Альта Дженетикс Україна»   

— «Альта Дженетикс Україна» — офіційне представництво компанії Alta Genetics Inc., відкрите в Україні в 2016 році. Ми покращуємо індивідуальну рентабельність стада через прогресивну генетику та якісні послуги в галузі відтворення та менеджменту. 

Починаючи співпрацю, ми завжди обговорюємо поточні та цільові виробничі показники, яких хочуть досягнути на фермі. 

Насамперед ми розробляємо індивідуальні генетичні плани та репродуктивні програми, що можуть бути впроваджені, враховуючи поточну ситуацію та матеріально-технічну базу ферми. Задля досягнення максимального результату, ми залучаємося підтримкою наших міжнародних колег, які супроводжують високопродуктивні молочні комплекси по всьому світу. Це дає нам змогу отримувати найактуальніші технологічні рішення, що можуть бути корисними для наших партнерів. 

Безпосередній вплив на досягнення результатів має персонал ферми. Саме тому ми постійно надаємо необхідну консультативну й практичну допомогу, задля максимальної реалізації поставлених цілей.