Прагнемо змін

Щоб вижити, виноградарі-фермери мають поєднувати вирощування та переробку сировини. Для цього потрібні відповідні закони.

 

Зміна форм власності у сільському господарстві сучасної України і, зокрема у виноградарстві, передбачала зміну способів господарювання, появу нового для України класу сільгоспвиробників — фермерів.

 

Свого часу все це було справно задекларовано і розрекламовано відповідними державними структурами. Розробили безліч концепцій і програм, орієнтованих на розвиток фермерського виноградарства. З-поміж них для виноградарів найпривабливішою мала стати програма «Державна підтримка розвитку хмелярства, закладання молодих садів, виноградників і нагляд за ними». Її склали на підставі відповідного Закону України, який із 1999 року передбачав державну підтримку цих галузей шляхом акумулювання коштів 1% (згодом 1,5%) збору з виручки від реалізації алкогольних напоїв і пива у оптово-роздрібній мережі. Близько 70% зібраних таким чином грошей планувалося спрямувати на підтримку виноградарства. Ця програма мала б стати серйозною підтримкою фермерів-виноградарів, які на той час не мали обігових коштів на створення виноградників.

 

Але сталося не так, як гадалося. Від самого початку систему розподілу коштів одновідсоткового збору збудували так, щоб їх можна було максимально розкрадати. Спочатку — міністерськими чиновниками, потім до них примкнула рахункова палата та безліч силових структур. Не проминули скористатися ситуацією, що склалася з розподілом коштів збору, і профільні науково-дослідні інститути, головним чином — їх керівництво (така собі своєрідна плата за мовчазність). У результаті наприкінці дії програмирівень відкатів перевищив відсотки за кредитами багатьох банків країни, і начебто дармові гроші перестали бути запитуваними виноградарями. Так, на початок 2015 року 1,3 млрд грн збору залишилися невикористаними.

 

Народна дегустація — чи не єдина можливість фермера  заробити копійчину

Другою, і головною перешкодою розвитку фермерського виноградарства у країні, стало те, що для переробки і торгівлі вином треба придбати безліч, часто безглуздих та занадто коштовних, дозволів. Так, ліцензія на оптову торгівлю вином щорічно коштує 500 тис. грн. До того ж її вартість зовсім не враховує обсяги виробництва винопродукції.

 

Не важко здогадатися, хто зацікавлений у саме таких особливостях функціонування національного ринку винограду і вина. Встановлюючи граничні закупівельні ціни на виноград для переробки, потужні виробники вина таким чином відігнали від прилавка реалізації відповідної продукції менш захищених виробників (переважно фермерів), водночас відкривши собі доступ до дешевої сировини.

 

Багатьом українським телеглядачам на початку року довелося бачити телерепортаж із селища Шабо, що на Одещині, де дебелі хлопці у балаклавах і з автоматами наводили лад у господарстві емігранта із Франції Крістора Локарена. Тоді голова Одеської обласної держадміністрації Міхеіл Саакашвілі пообіцяв приватному виноробу допомогти із придбанням відповідних дозволів на виробництво і продаж вина. За одного заступилися, але що робити іншим фермерам-виноградарям, яких тільки у Білгород-Дністровському районі Одещини більше трьох десятків? Багато хто із них має сучасне обладнання для переробки винограду і зберігання вина…

 

Монополізація ринку привела до падіння цін на виноград для переробки, до зниження якості вітчизняного вина та до зубожіння населення виноградарських районів країни. У окремі роки ціна реалізації європейських сортів технічного винограду в Україні була дешевшою від картоплі.

 

Своєю чергою, сучасна фальсифікація винопродукції привела до того, що виробництво натурального виноградного вина в країні стало взагалі не вигідним. Про це свідчить таке явище, як масові приписки винзаводами обсягів збору та переробки винограду.

 

До прикладу, візьмімо один із украй несприятливих для виноградарства 2010 рік. Того року обсяг реалізації винограду фермерами становив 164 900 т, обсяг виробництва сировини на власних виноградниках переробних підприємств (винзаводів) — 92 000 т, імпорт винограду технічних сортів із Молдови — 1300 т, отже, загальна кількість сировини, яка могла надійти на переробку, не мала перевищувати 258 200 т. У той же час винзаводи України звітували про переробку 418 000 т винограду. Де ж узялося 160 000 т винограду? Вродило у присадибних господарствах населення? Та після екстремальної за морозами зими 2009–2010 рр. це виглядає занадто смішно. Зрозуміло, що за такими масштабними приписками обсягів сировини приховане виготовлення фальсифікованої продукції, і це явище не нове.

 

Ще 1893 року Василь Таїров на запитання, звідки у Москві береться така шалена кількість вина, вказував, що це питання повинно бути поставлене прокурором, а відповідь на нього повинні дати виноторговці. Обізнані у виноробстві того часу фахівці казали: «…пояснититаке рідкісне чудо можна лише участю Москви — ріки у процесі виноробства Москви — міста…» (Труди з’їзду виноградарів, 1902).

 

Увесь наведений негатив у кінцевому результаті привів до того, що протягом останніх десятиріч вирощування технічних сортів винограду у фермерських господарствах півдня України стало збитковим. Лише за часи «державної підтримки» галузі площа виноградників у сільгосппідпріємствах України зменшилась утричі. Сприяла цьому й відсутність якісного проектування та відповідного наукового супроводження створення насаджень.

 

Наприкінці дії галузевої програми активність фермерського руху у виноградарстві, яка спостерігалася на початку століття, як корова язиком злизала. Багато фермерів півдня України кидають випестувані свого часу виноградники, кому щастить — майже задарма продають. Сьогодні вже настав час думати, де взяти кошти не лише на закладання нових насаджень, а й на розкорчування занедбаних непродуктивних виноградників, земля під якими виведена із сільськогосподарського обігу. Думка деяких фахівців, про те, що участь заводів вторинного виноробства в закладанні нових насаджень на правах орендної власності дасть потужний поштовх до нових взаємовідносин між виробниками винограду і виробниками вина, на жаль, до сьогодні себе не виправдала. Це сумно, але держава не створила передумов сумісного розвитку фермерського виноградарства і виноробства, бо, як свідчить досвід багатьох західних країн із розвинутим виноградарством, ці два види фермерської діяльності невіддільні і окремо існувати не можуть.

 

У найбільш виноградарський землі Німеччини — Рейнланд-Пфальц, площа якої на третину менша за площу Одещини, є більше 10 000 фермерів-виноградарів, причому середня площа тамтешнього винограднику не більша за 6 га. Попри невелику площу господарства, вирощування винограду дає змогу німецькому фермеру виготовляти ексклюзивні вина місцевості, і на зароблені ним гроші безбідно існує кілька сімей. До речі, на той час (кліматично несприятливий 2010 рік), сама більша в Україні за площею фермерських виноградників Одеська область налічувала лише близько 100 фермерів, що займались вирощуванням винограду на площі 3509 га. Тобто середня площа фермерського виноградника становила 35 га, і у кращому разі родина фермера з Одещини лише сама себе годувала, тобто рентабельність виробництва винограду була нульовою, а у окремі роки — навіть від’ємною.

 

Отже, зрозуміло, що основний прибуток від виробництва винограду для переробки осідає в кишенях потужних виноробів, багато з яких навіть не мають власної сировинної бази.

 

Тому сьогодні все більше вітчизняних фермерів і виноградарів-аматорів, на відміну від виноградарів Європи, надають перевагу вирощуванню столового винограду, грона якого є не сировиною, а готовим продуктом споживання.

 

Зрозуміло, що мороки із столовим виноградом більше, й агротехніка його вирощування відрізняється від агротехніки технічних сортів. Достатньо хоча б і того, що грона переважної більшості столових сортів дозрівають неодночасно, і навіть у межах одного куща їх збирають у два, а то й у три прийоми. Проте й ціна на столовий виноград за майже однакової собівартості вирощування щонайменше вдвічі вища, ніж на технічний. На жаль, морозостійкість більшості столових сортів винограду є на порядок нижчою, я порівняно із технічними сортами, що створює певні проблеми в отриманні щорічно сталих урожаїв.

 

Що слід зробити

 

Щоб підвищити зацікавленість фермерів у вирощуванні технічних сортів винограду цю діяльність слід розглядати як невід’ємну частину виноробства. Відновити паритет цін на виноград та вино можна — для цього слід змінити підходи до ліцензування виробництва та торгівлі вином, узявши за приклад досвід виноградарських країн Європи. Для деяких початківців, що виробляють вино з власної сировини, вартість ліцензії можна взагалі зробити символічною.

 

Враховуючи, що сьогодні ліцензію на виробництво і оптову торгівлю вином в Україні отримують близько 90 виробників вина, втрата державних коштів становитиме не більше ніж 50 млн грн. Ця сума багаторазово повернеться у бюджет у вигляді податків із продажу готової продукції, а в соціальну сферу — додатковими робочими місцями на селі.

 

Крім організаційних проблеми розвитку виноградарських фермерських господарств пов’язанні з високою капіталоємністю створення виноградника та тривалою окупністю вкладених коштів. Тому на розвиток галузі слід виділяти бюджетні гроші всім виробникам винограду, незалежно від форм власності, але гроші мають даватися лише за умови їх безперечного повернення через певний час.

 

Державі слід відновити підтримку фермерів на нових засадах, одночасно підсиливши контроль за якістю винопродукції починаючи з кількості і якості вирощеного для переробки винограду. Тільки таким чином можна наблизитися за якістю до провідних європейських виробників вина.

Сергій Микитенко, канд. с.-г. наук, консультант (Одеська обл.)

журнал “Садівництво по-українськи”, квітень 2016 року 

^{Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».}  

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ