Розповідь про те, як колишній лікар-анестезіолог і вихователька дитячого садка з німецького міста Мерциґ вирішили оселитися в Україні та зайнятися фермерством.
Ахім та Габріелла Дьобріх — власники малого підприємства «Неємія», що розташоване з-поміж безкраїх степів центральної частини України. Маючи на сьогодні в обробітку 150 га доволі неврожайної землі, вирощують кукурудзу, соняшник, ріпак, пшеницю, ячмінь і гречку. Вкладаючи впродовж 10 років чимало сил і коштів у землю, цього року вони вперше зібрали по 5 т/га пшениці. Тримають ще корів і свиней. Випікають хліб і виготовляють крупи та макаронні вироби.
Початок
Усе починалося з благодійної діяльності під егідою німецько-українського благодійного фонду «коло друзів «Неємії». Далекого 1992 року Ахім уперше привіз до України «гуманітарку» – одяг і продукти. Згодом прийшло усвідомлення, що допомога, безумовно, це добре, однак люди, отримуючи «посилки», самі нічого не хочуть робити, а тільки чекають, коли приїде черговий подарунок.
Вирішили на власному прикладі показати, як можна працювати. Першою була олійниця, потім закрутилося: млин, пекарня, свині, корови. «Тоді працювали в Україні, але жили в Німеччині, 7–8 разів на рік їздили — виходило не дуже добре. Стали міркувати: усе закрити та їхати додому чи залишатися тут і продовжувати розпочату справу. Їздити туди-сюди немає жодного сенсу», — згадує подружжя.
Тож продали в Німеччині будинок і переїхали до села Протопопівка, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині. Узяли на роботу людей, які до цього ніде не працювали — були вдома чи стояли на обліку в центрі зайнятості. На сьогодні в штаті 18 працівників. «Люди переважно не хочуть працювати. Узяли одну, вона 2–3 тижні пропрацювала і все — втомилася, не хоче на шосту ранку на роботу ходити, чи в нічну зміну в пекарню», — із прикрістю розмірковує Ахім. Однак поступово шляхом природного відбору сформували справжню команду однодумців.
Потім сільський голова запропонував узяти в обробіток землю. Не знаючи законів, не уявляючи, як це все треба оформляти, спочатку розгубилися. «Нам дали землю, але таку, яку вже ніхто не хотів брати, бо неврожайна. Найгірша, мабуть, у всьому районі», — каже Ахім. На укладання договорів оренди, правильне оформлення права власності на пекарню та інші дозвільні документи знадобилося півроку. У цій справі потрібна була допомога когось із місцевих, хто б знався на українській бюрократичній системі. Така людина знайшлася, і Дьобрихи їй дуже вдячні за проведену роботу. Тепер усе оформлено бездоганно, оскільки по-іншому для них просто неприйнятно. Габріела, посміхаючись, каже: «Ми ж німці, у нас не два ока дивляться, а десять. Нам потрібен порядок!».
До речі, як і більшість європейців, Ахім і Габріелла невдоволені тим, що в Україні немає вільного продажу сільськогосподарської землі. Кажуть, було б значно простіше придбати землю на аукціоні. Відтак орендують паї у місцевих селян. «Я не знаю чому, але дуже важко домовлятися з українцями про землю», — каже Ахім. Свій перший договір на оренду землі вони уклали на 25 років, тепер оформляють найчастіше на 10 років. На сьогодні в «Неємії» 130 га землі. Їм катастрофічно її не вистачає. Хотіли б обробляти 300–500 га. Кажуть, що технічних ресурсів у них для цього вистачає. Проте, на жаль, у районі вільної землі немає. Навіть неврожайної.
Дійсно, технікою господарство забезпечено, як і очікувалося, переважно німецькою. Водночас Ахім жаліється на проблему із запчастинами. Згадує, як два роки тому під час жнив у нього зламався комбайн. Щоб не гаяти такий цінний час, кинулися терміново замінювати запчастину. Зателефонували до українського представництва компанії-виробника, замовили, але їм сказали, що доведеться зачекати… 8 тижнів. Звичайно, німців це не влаштовувало. Вони негайно зателефонували до Німеччині, а вже через 4 години їм передзвонили і сказали: «Забирайте». Ахім помчав стрімголов у Німеччину — 2 тис. км подолано, і комбайн одержав новеньку деталь.
Звісно, не маючи жодного аграрного досвіду, їм спочатку постійно треба було навчатися. Як вносити добрива, як керувати комбайном, як доглядати за коровами та свинями. Про все, чого не знали, — читали, консультувалися з німецькими колегами-фермерами. Вчилися на власних помилках. І, як тепер кажуть Дьобріхи, Господь їм допомагав у всьому. «У Німеччині ми маємо друзів-фермерів, з якими спілкуємося. Хоча найчастіше буває, що їхні поради нам не підходять, оскільки кліматичні умови дуже різні — там погода волога й прохолодна, майже щодня дощ, а тут — посуха і спека, добрий дощ буває 2–3 рази на рік. Буває, хмара крутиться-крутиться навкруги села – й нічого немає», — каже Ахім.
Німецька рецептура
Коли під час нашої розмови Габріелла занесла тацю з кавою та різноманітною здобою, звісно, ми відразу почали обговорювати тему пекарні, смакуючи ці, без перебільшення, шедеври кулінарного мистецтва. Солодкі вироби пані Габріелла випікає за домашніми рецептами, хліб — за традиційними німецькими.
На моє запитання щодо прибутковості роботи пекарні подружжя в один голос заявило, що ця справа для них збиткова. «Ми випікаємо елітний хліб за німецькими рецептами. Його собівартість – 5 грн, а продавати доводиться по 3,50 грн. Та й така ціна для цієї місцевості зависока. Наприклад, спочатку в нас був магазин у Протопопівці, однак селяни хліб не купляли, бо для них якість була не на першому місці: головне — ціна. Довелося закрити магазин. Тепер продаємо хліб і булочки в районному центрі Олександрії — там торгівля жвавіша.
У Німеччині найдешевший хліб коштує півтора євро – це 16 грн. Звісно, там і зарплати вищі, а ось українська ціна на газ зрівнялася з німецькою. До того ж, продукти для пекарні, які нам доводиться купувати, коштують стільки ж, як і в Німеччині, іноді навіть дорожче. Приміром, мак для булочок. Ми дружимо з німецькими пекарями й знаємо, як там із цим справи. В Німеччині діють оптові ціни – що більше береш, то менше платиш, в Україні ж навпаки — що менше береш, то менше платиш. Якщо до цього додати безліч податків і «трепетні» відносини з пожежниками та санстанцією, виробництво виходить збитковим», — каже Габріелла.
Ахім додає: «Ми випікаємо смачніший хліб, ніж у Німеччині, і без хімічних домішок. Бо там найчастіше застосовують готову суміш, яку заливають водою. До речі, у нас і свині живуть без жодних хімічних домішок, ростуть, щоправда, повільно, зате м’ясо смачне й корисне. і корови їдять лише натуральні корми».
Молочні ріки
«Коли запрацювала наша пекарня, ми для тіста купляли в селі і молоко, і яйця. Згодом обсяги почали збільшуватися, і нам вже не вистачало тих обсягів молока, які можна було купити в односельців. Вирішили завести молочних корів. Запросили хлопця з Німеччини (жив у нас півроку), він збудував сарай, допомагав із коровами, вчив доїти», — розповідає подружжя.
У корівнику стоять на прив’язному утриманні 25 корів. Усі вгодовані та в чудовій формі. На моє запитання, чому не на вільному вигулі, як заведено у Європі, Габріелла відповідає, що їм бракує місця для випасу. «У нас добра генетика й високопоживні корми, корови достатньо отримують води — це найважливіше. Звичайно, рух важливий, їм вдається трохи погуляти по корівнику. Водночас, визнаю, що в наших корів є певні проблеми із суглобами, оскільки їдять вони активно, то й вага збільшується. Справді, треба, щоб вони рухалися. Сподіваємося, найближчим часом у нас з’явиться пасовище», — каже пані Габріелла.
Корови перебувають під пильним оком ветеринара. Ахім, звісно, допомагає. Він каже, що корова, як людина, тільки більша. «Коли першого разу приймали телятко, дуже хвилювалися. Почали телефонувати до Німеччині, нам підказували, як правильно діяти у цій ситуації», — згадує подружжя.
Особливості українського існування
«У світі репутація України, на жаль, негативна. Але на нашу думку, це чудова та сильна країна з величезним потенціалом. Українські родючі землі за умови відповідного догляду та сучасної техніки можуть годувати Європу. Політика, на жаль, вносить корективи у цей процес», — каже Габріелла. Ахім додає: «Спочатку ми тут відчували себе гостями, мало розуміли українців. Тепер добре знаємо їх. Знаємо, як вони можуть і працювати, і пиячити».
На думку подружжя, в Україні є чимало проблем, проте є й багато доброго. Вони досі погано розуміють українські закони, попри це, бізнес будують і розвивають. Звісно, не без проблем. Наприклад, нещодавно хотіли встановити сонячні батареї на даху корівника для нагрівання води. Не ризикнули, оскільки ймовірність успішного отримання дозволів була мінімальною. Справа в тому, що для того, аби мати в господарстві сонячні батареї, треба спочатку виконати монтажні роботи, тобто інвестувати ні багато – ні мало 100 тис. євро, а вже потім іти по інстанціях за дозволами. 90% запчастин має бути українського виробництва. У Німеччині тим, хто замінює традиційну енергетику альтернативною, навпаки дають преференції. «Можливо, українські енергетичні компанії бояться, що залишаться без роботи. Прикро, але тут так багато сонця й стільки енергії з нього можна виробити!», — зітхає пані Габріелла.
Ахім як лікар просто вражений станом нашої медицини. На його думку, лікувати в Україні не вміють. Він згадує, як колись упав і зламав руку: у лікарні, не чекаючи, поки подіє анестезія, йому і руку вправляли, і гіпс накладали.
Вивчення мови — пріоритетна справа для Дьобріхів. «Ми хочемо більше спілкуватися з людьми. Правильно перекладати — не завжди виходить. Треба говорити однією мовою, важливо все: й інтонація, і слова», — кажуть вони.
А ще Ахім справжній поціновувач антикварних автівок. В Україні улюбленої справи не полишив й активно нею займається. У його гаражі стоїть трофейний німецький HANOMAG 1932 року випуску, який, до речі, Ахім, скріпивши серце, виставляє на продаж – бо господарству конче потрібні гроші на добрива. А ще є народжені в 40–50-х роках минулого століття УАЗ, «Волга» і «Москвич». Усі авто «на ходу», зі страховими полісами й бензином у баку.
Власна місія
На моє запитання, що в них на сьогодні — бізнес чи благодійна діяльність, подружжя разом відповідає: благодійність. Заробляють вони дуже мало. Наприклад, Ахім у МП «Неємія» працює без зарплатні. Для них головне — розрахуватися з людьми. Тож селяни задоволені, що мають змогу заробити реальні гроші, нехай і невеликі.
Віра в Господа й усвідомлення власної місії на цій землі відчуваються в словах подружжя: «Ми задоволені своїм життям і не згодні щось змінювати, відчуваємо себе на своєму місці, — кажуть вони й продовжують. — Хочемо надавати допомогу людям, щоб вони були здоровими, сильними й могли брати відповідальність на себе. Ми жили в НДР і знаємо, що таке комунізм. Він садив людей на ціпок і вів так по життю. На наше ж переконання, людина має бути самостійною. Ми не будуємо церков, не влаштовуємо богослужінь, а просто живемо й працюємо. Якщо у людей є проблеми, вони приходять до нас, і ми допомагаємо».
До речі, під час нашого спілкування до Ахіма як до лікаря двічі приходили за медичною допомогою. Він нікому не відмовляє. Часто, буває, і вночі будять, якщо допомога потрібна терміново.
А ще вони передають безкоштовно хліб у лікарню, місцевий реабілітаційний центр, дитячий садок і їдальню для незаможних людей.
Ахім та Габріелла на власному прикладі показують, що можливо жити й іншим життям. «Чудо завжди є, ми в нього віримо», — кажуть вони.
Вікторія Розова
журнал “The Ukrainian Farmer” вересень, 2013 року
Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/magazines належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал “The Ukrainian Farmer” з гіперлінком https://agrotimes.ua/magazines . Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому “АГП Медіа” .
The Ukrainian Farmer
