Український агробізнес потребує комплексних системних фінансових рішень

Логістична криза стала наріжним каменем сезону. Тож у частини аграріїв попри непогані виробничі показники виник касовий розрив. Адже порівняно із серпнем ціни на продовольчу пшеницю впали до 30%, натомість логістичні витрати зросли до 100 дол./т. Не дивно, що за поточними цінами сільгосптоваровиробники не хочуть продавати зерно,  фактично заморозивши кошти у врожаї. Це зрозуміла поведінка: ніхто не хоче фіксувати збиток вимушеним продажем. Водночас витрати на пальне, добрива, насіння, оренду та зарплати не чекають. Кредит у такій ситуації – це не тільки джерело грошей, а й час, який в агровиробництві на вагу золота.

Лібералізація  програми «5-7-9%» відповідає сезонній потребі і є дуже правильним рішенням уряду. Йдеться про скасування обмежень, за яким на оборотний капітал можна спрямовувати не більше 20% суми кредиту. Також змінами до програми передбачено зниження ставки для аграріїв з 15% до 10% річних зі зберіганням обсягів загального кредитного ліміту. Це дає більше гнучкості у фінансуванні насіння, добрив, пального, оренди та інших поточних витрат. Нижча ставка здешевлює кредит у період, коли витрати вже є, а виручки ще немає.

Щоправда, програма знижує вартість грошей і не скасовує кредитний ризик. «5-7-9%» визначає параметри участі та компенсує частину вартості фінансування, проте рішення щодо конкретного позичальника ухвалює банк. Оцінюючи позичальника,  заставу, боргове навантаження, ліквідність і джерела погашення, банк не гарантує, що кожне господарство отримає фінансування у потрібний момент.

Тож чіткі гарантії від держави чи міжнародних фондів та зрозуміла антикризова модель для усіх гравців ринку  допомогла б фінансовим установам швидше ухвалювати рішення й брати на себе більший ризик. Проте у цьому випадку необхідні чіткі відповіді: хто і яким інструментом його покриває?

Зокрема, аграрна нота могла б стати прекрасним інструментом, який відповідає на виклики сьогодення. Реальною юридичною перевагою цього фінансового інструменту є переведення зобов’язань агровиробника в електронний цінний папір, який обліковується в депозитарній системі. Спеціальна виписка з реєстру дає змогу ініціювати примусове виконання зобов’язання, хоча фактичне стягнення відбувається за процедурою, визначеною законодавством.

Поки що нота залишається інструментом раннього етапу: є пілотні угоди, але масового використання немає. Щоб перейти на новий документ, аграрій має побачити практичну перевагу порівняно з уже знайомими інструментами. Сам факт цифрового оформлення такої переваги не гарантує.

Ще одна проблема – відсутність повноцінного вторинного ринку. Законодавча можливість передати ноту не означає, що є покупець, готовий швидко її придбати за зрозумілою ціною. Поки немає регулярних угод і достатньої кількості покупців, ліквідність ноти залишається теоретичною. Кредитор і далі бере на себе ризики врожаю, логістики, воєнних загроз та повернення коштів.

До того ж, аграрна нота виходить не на порожній ринок. Вона конкурує зі знайомими сільгоспвиробникам та кредиторам аграрними розписками.

За даними IFC, за приблизно десять років було оформлено понад 11 тисяч аграрних розписок на суму близько 2,4 млрд доларів. Щоправда, це накопичена кількість документів, а не унікальних господарств: один агровиробник міг оформлювати розписку кілька сезонів поспіль. Це показник використання аграрних розписок, а не попиту на аграрні ноти.

Проте це не означає провал аграрної ноти – це корисний інструмент для окремих угод, але не альтернатива кредитуванню чи аграрним розпискам. Вона створює нову юридичну форму зобов’язання, але сама по собі не створює додаткового капіталу, інвесторів чи ринку збуту цих нот.

Якщо ж бути відвертими, український агробізнес переріс наявні фінансові інструменти й потребує комплексних системних рішень, спрямованих на відхід від сировинної моделі експорту.

На часі рішення, що фінансують не лише виробництво, а й період між збиранням урожаю та його реалізацією: кредити під товарні запаси, фінансування під підтверджені контракти, факторинг, лізинг обладнання для зберігання та переробки.

Проте застава врожаю не стає готовим продуктом без елеватора, складських документів і зрозумілого механізму контролю.

Здавалося б, зберігання дає час притримати збіжжя до кращої ціни, водночас не вирішує проблему збуту. Воно має сенс, якщо майбутня вартість партії покриває витрати на складування, логістику та фінансування. Інакше касовий розрив просто виникне знову через кілька місяців.

Тож у цей непростий сезон аграріям варто планувати кілька сценаріїв ціни, логістики та строків продажу, рахувати точку беззбитковості й потребу в оборотному капіталі. Продажі краще розподіляти в часі та між каналами збуту. Графік погашення кредиту потрібно узгоджувати з очікуваним грошовим потоком, а обсяг форвардних контрактів – із реальною можливістю поставити продукцію.

Водночас доцільно замислюватися над інвестиціями у продукцію з більшою доданою вартістю. Є запит на невеликі потужності первинної переробки, зокрема маслобійні, а також спеціалізовану логістику для готової продукції – наприклад, цистерни для перевезення олії.

Наразі банки, розглядаючи заявку на інвесткредит, керуються логікою обігового фінансування, особливо в частині застави, коли бізнес-модель витісняє ліквідність об’єкта. Тому й на рішення щодо кредитів на інвестцілі аграрії чекають до чотирьох місяців. Як наслідок, гроші, які б мали працювати у створення продукції із доданою вартістю, лежать мертвим грузом. 

Те, що фінансування кредитних портфелів банків обіймає усього близько 25%, наочно демонструє, що потрібна зміна моделі та філософії відносин фінустанов з представниками агробізнесу. Саме тому фінансове рішення потрібно оцінювати за кінцевою економікою та cash flow, а не лише за назвою програми.