Жнива війни
Сергій Лебедєв, співвласник і директор «Харківської фруктової компанії», торік зробив неймовірне — практично поодинці розмінував яблуневий сад у 58 га.
«Харківська фруктова компанія», заснована 2012 року, — одне з підприємств, що майже з першого місяця війни потрапило в саме її пекло. Мінометні та ракетні обстріли знищили більшу частину інфраструктури саду, а головне — фруктосховище вартістю понад 2 млн євро. А насадження буквально всі посипало грудами уламків і нерозірваних боєприпасів.
Колектив господарства, на щастя, не постраждав, а от деревам знадобилася швидка допомога, інакше досить велике та сучасне садівниче підприємство можна було просто закрити. Сергій Лебедєв вирішив зробити інакше: зберегти хоча б частину саду та співробітників.
Про цей неоціненний досвід, який може стати у пригоді ще багатьом його колегам, яким належить деокупація, і про можливі сценарії майбутнього для його бізнесу він розповів в інтерв’ю «Садівництву по-українськи».
— Пане Сергію, що собою являв сад «Харківської фруктової компанії» до війни?
— Його було поетапно закладено у 2013, 2014 та 2017 роках. Нині його площа — 58 га. Переважно це яблука сортів Гала, Голден, Ред Джонапринц, Фуджі, Ред Чіф, Пінова, Симиренка, які максимально придатні і для експорту, і до нашого ринку, зокрема покупця в нашому регіоні. Схеми посадки в саду 3,2 . 0,9 м, близько 200 тис. дерев. Приблизно сім років тому збудували сховище з РГС на 2 тис. тонн, яке дозволяло нам продавати яблука до черв нялипня й навіть серпня. Холодильник на голландському обладнанні нам будувала компанія «Інсолар».
— Для вас особисто це був перший досвід у садівництві?
— Я прийшов на підприємство 2017 року, саме коли зробили останню посадку Голдена. До цього мав бізнес у нерухомості й альтернативній енергетиці — виробляли пелети в Черкаській області. Тому перехід у садівництво був для мене, як із корабля на бал. До того ж частково вимушений: мої знайомі мене попросили взяти в керування садівничий бізнес — у компанії відставав маркетинг, хоча за якістю продукції та рівнем виробництва все було нормально. 90% усіх саджанців тут — бельгійського виробництва, найсучасніше на той рік холодильне обладнання, яке й сьогодні в Україні мало хто має. Мене запросили, знаючи мій підхід до роботи: досить просто не лінуватися, викладатися, бути порядною людиною, а спеціальні знання поступово накопичуються. За пів року я більш-менш розібрався в темі, до того ж весь професійний колектив у ХФК зберігся — і агроном та інші садівники. А я в основному спочатку налагоджував продажі. Насамперед взявся за внутрішній ринок — це було і простіше, і нижчі вимоги до якості. Наше яблуко було представлено у великих мережах України та локальних у Харківській області, також продавали яблука в Луганську, Донецьку області, Полтаву та Київ. Також вирішив диверсифікувати ризики — почати трохи продавати на експорт за кордон — 10–15% усього обсягу яблук. Ми співпрацювали з компанією-експортером «Фрут-логістік». Відправляли яблука через посередників до Білорусі, Узбекистану та європейських країн. Перед війною були на стадії укладання прямих договорів для постачання до однієї з білоруських мереж супермаркетів.
— Що відбувалося у вашому господарстві від початку війни?
— Сад розташовано поряд із селом Коробочкине у Чугуївському районі Харківської області. Незабаром, як окупанти взяли Куп’янськ на початку березня, якісь диверсанти вже заїжджали броньованими автомобілями й у наше село. У нас була, так би мовити, сіра зона між військом ЗСУ та росіянами. Поступово ця сіра зона почала звужуватись — наші почали підходити з боку Чугуєва, а ті захоплювали територію від Куп’янська, ставили блокпости. Поступово Коробочкіно на цій ділянці стало першою лінією оборони, орки були буквально вже за чотири кілометри від нас. Почалися постійні обстріли села.
Коли я приїхав туди вже після деокупації, був шокований — понад 50% житлових будинків зруйновано. А там жили люди, зокрема, з нашого постійного персоналу, який загалом становить до 50 осіб. Дякувати Богові, всі вони живі — встигли виїхати, але були й загиблі серед селян. А працювати ми припинили ще раніше: у перший день вторгнення люди навіть вийшли на роботу, але ми їх розпустили по домівках, щоб вони вже самі вирішували, що робити далі.
До району бойових дій потрапила вся площа саду разом із холодильником — вони прилягали до великої траси Е40. 16 березня був перший приліт по холодильнику, який зруйнував стіни, 8 квітня — ще один залповий удар, після чого сховище загорілося. Там було понад 1 тис. тонн яблук, вся основна тара для зберігання, сортувальні лінії, електрокари. За три дні пожежі все це згоріло вщент. На територію саду було близько 150 прильотів. Як потім з’ясувалося під час розмінування, то були і «Гради», і «Смерчі», і «Урагани», і всі види мінометів, і танкові снаряди.
— Яку частину саду було втрачено?
— Краще скажу, яку частину нам вдалося врятувати, адже дерева — це живі організми, їм потрібен догляд, особливо якщо це сучасні інтенсивні сади.
Наш сад простояв без догляду з кінця лютого до перших чисел жовтня 2022 року, коли я вперше зміг потрапити туди після деокупації. Раніше нам не дозволяли військові — було багато снарядів, що не розірвалися, мін, купа спаленої техніки. Коли я туди потрапив, місцевість мала вигляд, як із фільму про апокаліпсис. Сад весь поріс бур’яном, заходити туди було небезпечно. Але якщо я не очищу його відразу, лишу як є ще на один рік, ми втратимо дерева безповоротно.
Я звернувся до Харківської обласної військової адміністрації, і вони направили до нас саперів — двох молодих хлопців. Ті заїхали буквально на пів дня, бо в них і так було дуже багато роботи в нашому регіоні насамперед із розмінування інфраструктури. Що змогли, вони оглянули: охопити всі 60 га за такий час — неможливо. Хоча один танковий снаряд ми разом знайшли, і вони підірвали його неподалік. Далі я діяв сам — за їхніми рекомендаціями та на свій страх і ризик. Як сказали сапери, головне — щоб у саду не було протипіхотних «пелюстків», залишків касетних боєприпасів і снарядів, що не розірвалися. Вони можуть потрапити під аграрну техніку, бо їх не видно в бур’янах, і косарка або дробарка може на нього потрапити. Ніхто не міг дати жодних гарантій, і я сам ухвалив рішення й практично наодинці (один волонтер допомагав) пройшов увесь сад і очистили його від уламків.
— Це безпрецедентний досвід, і він, напевно, ще комусь знадобиться…
— Так, особливо там, де ще чекає деокупація і де є багаторічні насадження, бо на однорічних культурах, наприклад, на зернових полях із цим набагато простіше — їх можна поступово розміновувати хоч усю зиму. Щодо саду, то тут зволікати не можна. Добре, що садівницьку техніку нам в основному вдалося зберегти від нальотів — три трактори, обприскувачі, дробарки, косарки. Збирали їх по всіх дворах — люди врятували техніку, за що їм щиро дякую. В усякому разі цього вистачило, щоб відновити на сьогодні хоча б 15–20% площі саду. І то повноцінним відновленням це не можна назвати, тому що багато дерев у рядах пошкоджені — їх тепер тільки викорчовувати.
Ми відновлювали найбільш ходові сорти, практично всі, окрім Симиренка, та ряди, що найменше постраждали. А ті 80% саду, який ми ще не відновили, де два сезони не вели взагалі ніякі роботи, нас просто шокували цього літа — там не дозріло жодного яблука! Ми сподівалися хоч на щось, нехай здати його на сік, але на деревах не було нічого. Тобто два сезони без нагляду — і яблука в сучасному саду вже немає. Наш агроном каже: скільки сад простоює без догляду, стільки ж його потім треба відновлювати, щоб він знову почав родити.
— У результаті багато цієї вибухонебезпечної та іншої «нечисті» ви вивезли з саду?
— Я не рахував, але на музей вистачить.
— З якимись геть небезпечними для життя ситуаціями ви не стикнулися?
— Слава Богу, нам пощастило, тому що в навкруги багато фермерів і простих людей у той час почали виходити на свої землі, городи, і чи не через день підривалися то там, то там: то на пелюстці, то трактор підірвався. Хлопці відновлювали дорогу, поїхали узбіччям і на ковзанці вибухнули. Через таке в деокупованих районах Харківської області цивільні гинули майже кожен день. Усі люди, які тоді поверталися на підприємства, ризикували — всі навколо. Нам, напевно, взагалі не варто було заходити в сад, але ж ми наважилися.
— Чи дав ваш сад урожай минулої осені після того, що з ним сталося?
— Були плоди, хоч, звичайно, не такої якості, як треба. Так чи інакше я не встиг нічого ні зібрати, ні продати — на той момент були інші пріоритети — зберегти садок, а не заробити. Тому ми вимушено просто лишили весь урожай на деревах.
— Ви й далі відновлюєте сад?
— Потроху. Але доходжу висновку, що це не має особливого сенсу. Сад розрахований був під 2 тис. тонн зберігання, а тепер без холодильника такий обсяг тільки за період збирання ми просто не продамо. До речі, продавати яблука в сезон збирання — дуже складно, раніше ми ніколи так не робили. У нас голова боліла тільки про збирання — ми збирали до війни від 1,5–2,2 тис. тонн яблук, і коли повністю забивали холодильник, звідти через лінію сортування спокійно, без логістичних проблем, продавали. Нині трохи яблучко почервоніло, цукру набрало — біжу зриваю.
— А чи не можна знайти вихід: наприклад, орендувати сховище?
— Для частини врожаю я знайшов звичайний холодильник на 100 т, зовсім не такий сучасний, як у нас, без РГС. Він допоможе зберегти врожай у кращому разі до Нового року, та й об’єм його незрівнянний із нашим.
— І все ж таки, якою буде подальша доля всіх ваших насаджень?
— Поки що не знаю. У мене й договори укладено з орендарями… як виходити із ситуації — незрозуміло. Щось покаже цей сезон — можливо, частково відновимо частину саду під сокове яблуко, щоб мінімум собівартості був у нього. У будь-якому разі там усе потрібно ремонтувати — шпалеру, зрошення, а це чималі гроші. У нашому виробництві не лишилося жодної ділянки, де б ми не натрапили на проблеми відновлення. Усували їх усю зиму, весну та початок літа. Наприклад, зрошувальну систему на тій невеликій частині саду відновили тільки до кінця червня, а це запізно для поливу — нам пощастило, що видався дощовитий сезон. З іншого боку, на дощі яблуні відреагували спалахом хвороб, а оборотних грошей на препарати ми не мали, використовували особисті заощадження, обробки довелося скоротити в рази. Через паршу сьогодні неякісного яблука дуже багато. Словом, наприкінці сезону підрахуємо, що в нас лишиться і чи має сенс працювати далі.
— Чи не намагалися ви звернутися по фінансову допомогу до влади або ще до когось у зв’язку з форс-мажором?
— Багато хто знає долю нашого підприємства, але ніхто сам нічого не запропонував. Але я на це і не розраховую — розумію, що йде війна, і гроші потрібні на більші цілі. Ми просто їздили форумами, шукали якісь програми з відшкодування втрачених коштів, але марно. Якби нам якось допомогли, хоч би якимись препаратами, добривами, я був би не просто радий, а щасливий.
— На відновленій частині саду цього сезону провели всі операції?
— Усе, що змогли. Обійшлися без хімічного проріджування, тільки механічним. Усе разом вийшло приблизно на трійку за десятибальною шкалою.
— Який урожай у підсумку очікуєте цього сезону, і чи вдасться на ньому заробити?
— Урожай, звичайно, поганий. Для нас нині важливіше — зберегти дерева, а не плоди. Але намагаємося збирати навіть товарні яблука, знаєте, як гриби, по одному, продаємо та потихеньку виплачуємо зарплату.
— А що в довгій перспективі?
— Ми підрахували, що сьогодні 90% підприємства не підлягають відновленню, якщо найближчого року ми не матимемо холодильника, а його не буде, бо фронт і далі поряд, і навряд чи хтось захоче інвестувати в такий масштабний проєкт у цьому регіоні. Більш реальна перспектива — або самим диверсифікуватись, наприклад, в овочі чи спробувати когось запустити сюди на партнерських відносинах чи віддати площі в суборенду. Все ж таки частина інфраструктури лишилася (наприклад, шпалера, полив), і хтось захоче вирощувати ті самі овочами.
— Є ще одна альтернатива для саду — фундук, який не вимагає такого дорогого зберігання, як яблука, і нині має дуже великий попит у переробників.
— Так, може бути. Потрібно вивчити цей напрям. Але це знову ж таки додаткові великі вкладення, особливо, якщо брати якісні імпортні саджанці.