Робота фермера — це безпека країни
Аграрії Дніпропетровщини називають питання продовольчої безпеки країни своїм фронтом. Схибити не планують.
Павлоградський район Дніпропетровської області сьогодні постійно під загрозою обстрілів російської артилерії. Утім, і сьогодні не припиняється робота у фермерському господарстві «МЮД». Керівник підприємства Леонід Гудожник упевнений, що місія господарства полягає у вирішенні питань продовольчої безпеки країни. Попри всі нюанси та негаразди, господарство працює й навіть опановує новітні технології землеробства, поєднуючи їх із власним класичним досвідом роботи.
— Пане Леоніде, що відбувалося у господарстві перед початком війни? Чи були готові до такого розвитку подій?
— Звичайно, як і більшість, я не вірив, що таке можливо. Не вірив, що у них так «криша поїде». Я не допускав навіть такої думки. Хоча, дивлячись на те, що було 2014 року, — наші хлопці були на Майдані, — то цього не лише можна, а й треба було очікувати. Все ж до останнього не вірив і не думав, що таке можливо. Звичайно, ще коли читав німецьку пресу, то там дуже часто друкували план російського наступу. Я володію німецькою, тому дивився, відстежував, і, коли це все сталося, пересвідчився, що німецька преса практично стовідсотково правильно писала, як саме відбуватиметься наступ. Звичайно, треба було брати це все до уваги, але я до останнього не вірив.
Наше господарство розташовано у Юр’ївському районі — нині його ліквідовано, раніше це був Павлоградський район, потім Юр’ївський, сьогодні знову Павлоградський. Це суто сільськогосподарський регіон. Земля й тваринництво.
Ураховуючи, що я тут працюю з 1988 року, то це 35 відпрацьованих років. Усе тут знайоме. Я прийшов ще за радянських часів, коли був радгосп. Ми зберегли свою багатовекторність, люди мені довіряли. Довірили керівництво. Після реформації було утворено фермерське господарство, тож ми працювали без збитків. Працювали добре. Моїм головним завданням було збереження робочих місць. Нині маємо 70 гектарів саду, є молочне тваринництво, є свині, гуси, інкубатори. Є пекарня, своя переробка. Фактично ми — держава в державі. Є ще одне господарство, де я — його засновник. Двадцять років тому прийшли люди й попросили забрати й приєднати. Землю не обробляли, зарплату не сплачували, роботи не було. Я спочатку думав зробити одне господарство, але потім зібрав загальну раду… Власник — я, але в мене є такий загальний орган ухвалення рішень, адже я довіряю волі людей. Якщо я стану, наприклад, банкротом, розвалиться господарство, то постраждають усі, зокрема й село. Цього допустити не можна. Навіть якщо щось піде неправильно, то люди мені підкажуть, і це буде йти на користь і моєму імені, і селу, і господарству. Отже, працюємо, потім знову працюємо та й знову працюємо.
Уважаю, що чималу роль відіграє мій власний досвід і багаторічна діяльність в агросфері. Нині господарство є прибутковим, немає проблем із зарплатами. Зірок із неба ми не хапаємо, але й не страждаємо.
— Чи доводилося відмовлятися від якихось напрямів діяльності під час певних етапів?
— Ми ні від чого не відмовляємося, бо це банально болісно знищувати своїми руками своє ж дитятко. Спочатку робиш, створюєш, розвиваєш, а потім знищуєш?
У мене в житті було багато таких моментів… ну, так, якщо ти молодий, «гарячий», то все збиткове вважаєш за потрібне закрити, але ж із часом починаєш розуміти: треба працювати так, щоб не було збитків. Наприклад, у нас свинарство багато років було збитковим, але коли вирішили кадрове питання, — поставив керувати людину, яка любить свою роботу й реально працює, — вивели на прибуток. Останні п’ять років у нас свинарство є прибутковим.
Нюанси часто криються в організації. Треба вивчати новітні технології, щоб розвиватися в поточній ситуації. Ось, наприклад, у нас вже другий рік є певна проблема з яблуневим садом. Купляємо саджанці в Німеччині, є постійний розсадник у Баден-Вюртемберзі — це південь країни, неподалік від Фрайбурга. Останнім часом садимо за світовими технологіями. Але виробили продукцію, а інший ланцюжок, наприклад, реалізація й переробка до ладу ще не доведено. Через це останні два роки в нас яблука збиткові. Утім, ураховуючи, що ми свого часу посадили ще й 12 гектарів німецької черешні, то вона дає врожай — торік вона все перекрила, отже, загалом маємо прибутковий сад. А це насамперед робочі місця. Коли я садив сад, то розумів: сад це не так якісь шалені гроші, як робота для людей.
— З якими новітніми технологіями працюєте? Який маєте досвід та поради можете дати?
— Для кожного господарства, для кожної території можуть бути різні поради. Наприклад, ми відмовилися від оранки, у нас плугів немає. Ми також не застосовуємо нульову технологію, тому що бачимо певні недоліки й мінуси. В принципі технологія у нас проста. Працюємо з добривами. Працювали з аміачною водою, але відмовилися, тому що станом на сьогодні українські виробники аміачної води — це просто крадії. Уміст азоту має бути 20–21%, а ми зробили аналіз і виявилося всього 10%. Державного контролю за таким виробництвом абсолютно немає. Нічого не доведеш. Та й мінеральні добрива часто не мають тих показників, що задекларував виробник у відповідних документах.
По пшениці робимо обробки сечовиною, карбамідом. Коли обробляємо пшеницю, то робимо три обробки. У кожній обробці застосовуємо гербіциди й фунгіциди. Це дає прекрасний результат. Цього року ще жодної обробки не зробили, саме тепер я дивлюся на поле й розумію, що час прийшов, адже небезпека від хвороби може бути. Увагу треба приділити саме фунгіцидам, адже добрива можуть дати не такий ефект через вологу землю.
Мій син працює головним агрономом. 90 відсотків роботи в Степу — це саме технології. Плюс перейшли на широкозахватні агрегати: сіємо 16-рядними сівалками — не перейшли на 24 рядки. Застосовуємо й перевірені старі технології — міжрядний обробіток. Купили культиватори й обробляємо. Тож поєднуємо і старі перевірені методи, і новітні.
— Чи вважаєте за потрібне шукати шляхи економії на добривах?
— Я впевнений, що на добривах економити не потрібно, як і не потрібно вносити забагато добрив. Ще академік Прянишников казав, що великою кількістю добрив не можна компенсувати недостатність знань. Добрива треба застосовувати з розумом, тому що коли не отримуєш відповідний і запланований результат, треба розуміти ліміт застосування добрив. Але ж і без добрив нічого не вийде. Звісно, треба працювати з технологіями, щоб земля збагачувалася, а не виснажувалася. Враховувати треба й економіку. Ми знаємо, що сьогодні горох своїми бульбочковими бактеріями фіксує з повітря азот і збагачує площі, але ж горох нікому не потрібний. Маємо й відповідну ціну. Краще застосовувати готову селітру й працювати саме в цьому напрямі. Так само не можна економити на насінні. Я аналізував… це земля північний Рейн-Вестфалія, їздив, цікавився, мені надали аналіз роботи по їхньому регіону, саме по собівартості й затратам на виробництві. Звернув увагу, що із затрат на гербіциди, фунгіциди й інсектициди в Німеччині 70% — саме фунгіциди, тобто боротьба із хворобами. А це саме те, що ми завжди недооцінювали. Я не кажу за всіх, але це мій власний досвід: ага, жуків немає, краще підживити, але ж обробляти саме від хвороб — це найважливіше. Це ті тонкощі, що є в роботі.
Нині в господарстві працюють досвідчені агрономи, отже, в цьому напрямі працюємо стабільно, без різких коливань.
— Чи є проблеми з браком робітників через війну?
— Пішли хлопці воювати… У нас був дуже хороший комбайнер, справжній професіонал, на жаль, загинув. Однак певний відсоток робітників можна бронювати. Нині в нас близько 300 робітників, отже, можемо забронювати більше як сто осіб. Нам критично важливі механізатори та водії. Звісно, що можливість бронювання — це велика підтримка для нас. Якщо є спеціальність десантник, що не підлягає бронюванню, то, звісно, вони всі пішли воювати. Хоча ми постійно вели роботу зі створення резерву робітників тих категорій, що мають попит. Ми працюємо над цим не вчора, не сьогодні — все життя. Тобто гострої проблеми наразі немає.
— Розвиток господарства на часі? Маєте плани? Чи наразі актуальна тільки підтримка бізнесу?
— Деякі країни не дозволяють завозити нашу продукцію, не дають дозвіл на транспортування, плюс урахування демпінгових цін, невизначеність із зерновим коридором у наших портах, падіння цін — вести розмову за розвиток господарства в масштабах України нині нереально й недоцільно. Сьогодні ставимо собі завдання — вижити. Однак, ураховуючи наші запаси минулих років, критична ситуація нам не загрожує. Водночас я відчуваю, що фінансовий стан господарства поточного року набагато відрізняється від року минулого. Це здорожчання цін на всі ресурси, на пальне, це все дуже сильно б’є по кишені. От ви можете відповісти: чому два місяці тому добрива мали одну ціну, а сьогодні зовсім іншу?
— Я б переадресував це питання вам. Про що свідчить ваш власний досвід? Мені здається, що ви поставили дуже влучне запитання саме до себе.
— По-перше, ми мали резерв. По-друге, взяли кредит у п’ять мільйонів, який дала держава. І ця допомога була дуже своєчасною. Все ж таки це кредит без відсотків. Хоча це й «зачароване коло». Думаєш, візьмемо добрив, рік якось проживемо, але потім іде наступний рік, і ніхто не знає, що буде далі. Ми колегіально зібралися всім колективом і спільно вирішили: поки що нічого кардинально не змінювати — як працювали, так і працюємо. Єдине що — ми раніше вносили по 300 кг аміачної води під кукурудзу, а тепер — ні, збільшили площі під ріпаком, зменшивши площі під соняшником і пшеницею, але всі потрібні добрива даємо так, як і давали.
— Які поради станом на тепер можете дати своїм колегам? Чи є універсальний рецепт утримання рентабельності підприємства? Як бачите, державну політику у сфері підтримання аграріїв?
— Та які тут можуть бути поради? Одна-єдина порада — працювати. Працювати й не опускати руки. Я розумію жахливий стан речей у прифронтовій зоні, коли там постійно стріляють, підриваються трактористи… Це — суцільний жах! Проте, коли скінчиться війна, буде наша Перемога. Держава насамперед повинна допомогти цим регіонам. Дати все потрібне, щоб звільнити наші поля від мін, і надати не кредит, а фінансову допомогу для відновлення господарств.
А щодо наших територій — так, важко. Так, зарплата нині низька, але ж, з іншого боку — чого ридати? Підіймати руки й здаватися в полон не будемо. Нам потрібна тільки Перемога, нам потрібно жити далі. У нас немає «упаднічєского» настрою, ми впевнені у нашій Перемозі.
Кожного дня в нашій церкві батюшка проводить молебень за наших воїнів. Разом молимось і віримо. А якщо всі ми тут і тепер не будемо робити все від нас залежне, то це не спрацює. Маємо робити все, що від нас залежить! Ми закриваємо наразі питання продовольчої безпеки. У цьому нині полягає наша місія, це — наша робота, це — наш фронт, і схибити не можна.