Інтерв'ю

Раніше фермер із Сумщини, возив у Донецьку область картоплю на продаж. А з нинішнього врожаю, поки що як гуманітарну допомогу.

Сергій Бондар
ФГ «Агрос»

Від райцентру Буринь, що на Сумщині, до кордону з Росією лише 20 км. Однак українські прапори на будівлях і патріотично пофарбований міст через річку Сейм ясно дають зрозуміти — настрої тут українські. Хоча, відверто кажучи, пишатися Бурині особливо немає чим: місцевий цукрозавод розібрали на будматеріали, молокозавод перетворився на перевалочну базу для закупників молока, промислові підприємства зупинилися ще раніше — незмінно працюють тільки аграрії.

Один із представників буринської аграрної когорти — Сергій Бондар. Разом із батьком і братом він із 2001 року тримає невелике фермерське господарство «Агрос» на 150 га. Агроном за освітою, Сергій шанує сівозміну, в якій поєднує зернові й олійні: озиму пшеницю, ячмінь, сою, соняшник, а ще любить займатися картоплею, під яку останні роки відводить 20 га.

Цього року з картоплею проблема: мало того, що на ринку малим виробникам усе важче конкурувати з потужними гравцями, проблем додає заборона імпорту в Росію, а також воєнні дії на основних ринках збуту сумських бульб — у Донецькій і Луганській областях.

До речі, про ситуацію в Донецькій області Сергій знає не з балачок: у липні він із братом Олегом відвозив у Святогірськ, де перебуває велика кількість біженців, машину з гуманітарною допомогою. Ми зустрілися, коли спогади про цю подію в Сергія були ще зовсім свіжими, а тому, природно, почали розмову з неї.

 

— Сергію, не страшно було?

— Ні, адже від початку планувалося, що ми завеземо харчі тільки в Ізюм. Навіть паспортів із собою в дорогу не брали. Однак в Ізюмі нас попросили заїхати прямо в Святогірськ, дали військовий супровід. Звісно, трохи дивне відчуття, коли поперед тебе їде машина, із кожного вікна якої стирчить по автомату. Проте обійшлося без пригод. Ще й трохи харчів хлопцям на блокпостах перепало.

 

— Гуманітарний вантаж був вашою ініціативою чи наказом згори?

— Нас попросив начальник районного сільгоспуправління за рознарядкою із Сум. Ми довго не думали: треба — то треба. Накопали картоплі, «кархером» помили, спакували. Пішов поголос по Бурині, люди позносили сумки з харчами, домашню консервацію, сало. Долучилися місцеві підприємці — допомогли крупами й олією. Так навантажили цілий MAN — п’ять тонн.

 

— Як вас зустрічали в Святогірську?

— Там люди з шостої ранку стояли в черзі, чекали, що їм якусь пайку привезуть. Це справляло не дуже приємне враження. Якби хтось із допомогою приїхав у наше село, люди б цікавилися, як дорога, чи не треба чого водіям. А там лише одна жінка спитала, звідки ми, й подякувала.

 

— Місцева влада сприяла доставці вантажу?

— Мер Святогірська зустрів наш автомобіль на під’їздах до міста. Я не витримав і сказав йому: «Від нашої Бурині до Росії 20 км, пішки можна дійти. Однак у нас такого, як у вас, немає. Бо сепаратистам одразу сказали, що робити тут їм нічого. А ви їх хлібом-сіллю зустрічали. От і маєте тепер». Подумайте самі: у Донецьку й області живе п’ять мільйонів народу, а сепаратистів знайшлося тисяч сорок. Якби захотіли, шапками б їх закидали.

 

— Якщо знову попросять — поїдете?

— А що робити, людям не відмовиш. Однак сподіваюся, будемо допомагати по черзі — бо можна догосподарюватися до того, що й возити нічого буде.

 

— Основою гуманітарки стала ваша картопля — розкажіть про неї. Де берете посадковий матеріал?

— Насіннєву картоплю періодично завозимо з Голландії. Купуємо «еліту» — по 1 євро за кілограм. Звісно, вирощений у перший рік урожай ми не продаємо, а залишаємо на садіння на наступний рік. Як товарну повністю реалізовуємо лише четверту репродукцію.

Із вітчизняним посадковим матеріалом не працюємо. По-перше, якість — небо й земля порівняно з голландською, а по-друге — українські виробники «еліти» можуть запропонувати до півтонни насіння, тоді як в Європі ми купуємо для свого району оптом партію у 20 тонн.

 

— Скільки з тонни насіннєвої картоплі отримуєте продукції?

— З «еліти» може бути 40 і навіть 50 т. А може й нічого, якщо натрапиш на недобросовісного постачальника. Цього року одна бельгійська компанія продала нам посадковий матеріал, який зберігався у сховищі з РГС. Картопля була така гарна: ні гнилої, ні травмованої, а зійшла — раз на три метри. Виставили претензії — подивимося, чим ця історія скінчиться.

На товарних ділянках маємо 20–25 т. Тут у нас своя політика: багато добрив під картоплю не даємо. Азоту вносимо стільки, щоб їсти її самим. Бо щоб виростити 40–60 т на гектарі, треба стільки «хімії» закласти, що без рукавичок бульби брати страшно. А нашу картоплю їдять діти в садочках, тому параметри якості чудові. Щоб давати менше пестицидів, обов’язково з осені сіємо гірчицю на сидерат — вона добре оздоровлює ґрунт.

Колись на Харківському оптовому ринку «1-й кілометр» якась жінка перевіряла бульби на нітрати. Найменше по базару вона наміряла 40 мг/кг, аж раптом у нас — 1 мг/кг. Базарне радіо новину рознесло, торгівля пішла як по маслу.

 

— Як багато ручної праці застосовуєте?

— Більшість процесів автоматизовано. Садимо картоплю під вітчизняну чотирирядну саджалку, підгортач також вітчизняний. Копаємо дворядним голландським комбайном AMAC або польським однорядним Аnna Z-644. Маємо і дворядний копач, який вибирає картоплю в рядок.

Найбільше ручної праці треба на перебирання, складання в сітки, завантаження сіток у фуру. Пробували пропускати картоплю через сортувальний стіл, але не сподобалося — бульби б’ються, втрачають товарний вигляд, тому на перебирання наймаємо місцевих пенсіонерок.

 

— Який регіон збуту сумської картоплі?

— Наші основні покупці — із Донецької та Луганської областей, де зараз війна. Це, як ви розумієте, проблема. Ще один великий ринок збуту — Харків, однак конкуренція там тепер вища, а ціна нижча.

Не всі покупці адекватно сприймають ситуацію. Одна луганська клієнтка, що минулого року купувала нашу картоплю, подзвонила й заявила: «Ми вашу картошку покупать не будєм, ми хотім жить в Росії». Можна подумати, її хтось тримає в Україні. Чемодан — вокзал — і до побачення! Для них «ополчення» — це «наші», а українська армія — карателі. То про що казати?

Якщо відкинути сепаратистські настрої, то картоплю із Сумщини харків’яни люблять: завдяки оптимальним ґрунтово-кліматичним умовам Сумського Лісостепу вона добра на смак. На харківських ринках продавці завжди відповідають, що картопля — сумська, звідки б її не привезли насправді. За радянських часів у нашому районі був колгосп «Червоний партизан», то він усю картоплю відправляв на Москву — це вже багато про що говорить.

 

— Який обсяг урожаю продаєте вроздріб, без посередників?

— Не більше ніж 10%. Нам краще віддати перекупникам, ніж морочити собі голову. Іноді торгуємо на оптових ринках, але там про умови для виробників не дуже-то дбають. Фактично, оптові ринки — це профанація. За в’їзд треба заплатити, за місце — 1000 грн. Ці витрати лягають у ціну. А ще торговими рядами регулярно прогулюються то санітарна служба, то податкова міліція — узаконений рекет. От і виходить, що на оптовому ринку ціна не набагато нижча, ніж у супермаркеті.

 

— Що нині відбувається із ціною на картоплю?

— Ціна впала до 1,5–1,8 грн/кг. Порівняно з минулим роком, коли останню партію ми продали по 3,5 грн/кг, це мало. У Харкові на оптовому ринку за кіло дають від 2 до 3 грн.

Коли Росія купувала трохи української картоплі, це підтримувало ціну. Тепер експорт закритий, єдиний вихід для виробників — скидати ціну. Або проводити акцію, як поляки «З’їж картоплю на зло Путіну». Тому по картоплі стратегія така: за скільки беруть, за стільки треба віддавати.

За моїми прогнозами, цей сезон останній, коли на картоплі можна буде заробити копійку: наступного року ціна буде ще меншою. Питання навіть не у війні чи політиці Росії. Просто великі українські корпорації здорово розширили площі вирощування під картоплею. У них краще технічне забезпечення: комбайни, сортування, зберігання. Ми з ними конкурувати не зможемо.

 

— Судячи із ситуації на полях, ваші колеги масово переорієнтовуються на соняшник, якого тут раніше не було…

— Соняшник і справді останні роки росте в нашій зоні непогано. Він не лише прибутковий, а ще й дуже простий: даєш 300 кг нітроамофоски на гектар — і можна сіяти кілька років поспіль. У цьому весь секрет. Проте в нашому господарстві соняшнику зовсім мало, тільки щоб завантажити власну олійницю. Сівозміну ми не порушуємо.

 

— На майбутнє щось плануєте?

— Які плани, як танки в двадцяти кілометрах?

Проблем більшає, а працювати легше не стало. Доходи з гектара начебто й зростають, але ж витрати вищі. Колись прибутку з п’яти гектарів цукрових буряків вистачало, щоб купити нового трактора МТЗ. А скільки нині треба обробляти землі, щоб купити трактор?

А скільки бюрократії розплодилося! Кинься ставити сушарку чи елеватор — так замучать дозволами. Тільки споживання електроенергії перевіряють п’ять структур: Енергозбут, Держенергонагляд, Держгірпромнагляд і ще кілька. Планувати за таких умов — невдячна справа.

 

— Як думаєте, коли все стабілізується?

— Ця музика на Донбасі може тягтися ще довго, туди стільки зброї та грошей зайшло. Найгірше, що країна живе в стані війни, але в головах у людей мало що змінилося. Чиновники як брали хабарі, так і беруть. Ось простий приклад: коли ми везли гуманітарну допомогу, у Сумах проїхали світлофор на жовтий — не захотіли різко гальмувати, боялися побити банки з консервацією. Даївці нас одразу зупинили. Ми їм показали папери з обласної адміністрації, пояснили: веземо гуманітарку. Однак на них це не справило враження. Почали нам розповідати про правила дорожнього руху, кожну букву в правах перевірили, записи з відореєстратора передивилися. Хоча такі самі правоохоронці, як вони, по кілька днів без хліба сидять у зоні АТО. Пресували нас хвилин 40, аж поки ми не сказали, що вигортаємо вантаж прямо на дорогу, а далі нехай як хочуть. Подіяло — вирішили відпустити. То як боротися із цими людьми?

 

Говорить експерт

 

Анатолій Ковтуненко, голова Буринської районної Асоціації фермерів та приватних землевласників, керівник ФГ «Злагода-10»

 

Наш район охоплює сьому частину Сумської області, площа орних земель – 45 тис. га. Половину з них – близько 22 тис. га – обробляють фермери. У Буринському районі зареєстровано аж 107 фермерських господарств.

Стосунки з місцевою владою у нас доволі складні. Ми люди вільні, багато балакаємо і ставимо різних запитань. Через те попередня влада нас вижила з приміщення райдержадміністрації, де наша районна асоціація ще з 1992 року мала свою кімнату. Точніше, нас звідти культурно попросили: мовляв, ви, фермери, займаєтеся комерційною діяльністю – продаєте зерно, а комерційні структури не мають права знаходитися в адміністративному приміщенні. Не абсурд?

Наші фермери взимку передавали продукти на Майдан, а коли в березні, після вторгнення Росії до Криму, біля Буриня поставили блокпост, то ми зібралися й організували для військових харчоблок: звезли власні холодильники, провели світло. Моя дочка й сама кілька місяців була волонтеркою на кухні. А як інакше? На цей блокпост привезли 36 хлопців зі Львова – не дали їм ні взутися, ні вдітися, ні поїсти. Але допомагали прості люди – фермери, підприємці, – влада ж нічого не робила й досі не робить.

Двоє фермерів з нашого району від самого початку на фронті, в зоні АТО. Крім того, в буринських фермерів мобілізували для потреб фронту вісім вантажівок. Ми поставилися до цього з розумінням. Не буде один рік урожаю – не біда, вродить на наступний. А як привезуть, не дай Боже, чоловіка в цинковому гробі – його вже не повернеш.

Що робити, як стріляти почнуть і тут? Захищатися і… працювати далі. Земля наша нікуди не подінеться, і нам звідси їхати немає куди. А ті, хто хоче цю землю загарбати, працювати на ній точно не збираються. 


 

Інтерв’ю було надруковано у журналі The Ukrainian Farmer. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».