Наведено умови початку продажу сільськогосподарських земель, без упровадження яких процес неможливий.
Чому ми так погано живемо — бо бідні. А чому бідні? Бо не враховуємо об’єктивних (тобто таких, прояв яких не залежать від наших із вами бажань і волі) законів розвитку суспільства. А саме один із цих законів нині «ефективно» виявляє себе на теренах України. Цей закон фактично є «законом прокляття ресурсів» або «голландською хворобою». Вікіпедія Internet-мережі дає пояснення, що його суть полягає в гострій залежності економіки та бюджету від експорту одного-двох різновидів сировини, яка забезпечує левову частку доходів держави. А визначення автора цих рядків щодо цього закону звучить так: країна, що багата природними ресурсами, на науково-технічний прогрес не налаштована, а в підсумку й не здатна. Адже, експортуючи сировинні ресурси, вона отримує відносно «легкі» ресурси фінансові, з допомогою яких намагається вирішити якщо не всі, то принаймні більшість проблем своєї діяльності.
Велика біда полягає в наслідку, який цей закон породжує. Річ у тому, що, формуючи фінансову політику на основі у такий спосіб отриманих коштів, більшість потреб населення в товарах і послугах держава задовольняє завдяки імпорту, зумовлюючи цим самим занепад внутрішнього виробництва. І справді, для чого організовувати виробництво власних товарів і послуг, коли можна купувати чужі, але вже готові?
Водночас, знищивши своє власне виробництво, країна починає повністю залежати від імпорту. Також ми не хочемо зрозуміти, що такий стан речей за певних обставин може кимось використовуватися. У бізнесі друзів немає, тому досить тільки конкуренту цілеспрямовано запропонувати споживачу ресурс за меншою ціною, як інша країна (власник такого самого ресурсу) стає своєрідним заручником створеної ситуації.
Щоб переконатися у правоті моїх слів, звернемо увагу на нашу «доброзичливу» сусідку Росію. Воістину: нема лиха без добра та добра — без лиха. Саме прояв закону прокляття ресурсів (у Росії — це газ і нафта) значною (якщо не виключною) мірою забезпечує ефективність економічних санкцій, уведених країнами Заходу проти цієї держави. Суттєве зменшення ціни на нафту обмежує цю країну в отриманні коштів, необхідних для вирішення матеріальних й інших потреб населення.
У читача, мабуть, уже виникло запитання: а причому тут Україна — аграрна держава, яка нині у світі посідає третє місце з експорту зернових, четверте — з реалізації кукурудзи, п’яте — з продажу сорго, сьоме — з постачання сої? До того ж ставиться завдання вийти на рубіж виробництва на рік 80 і навіть 100 млн т (!) зерна. Ба більше, кожний третій експортний долар у скарбницю країни нині забезпечує сільськогосподарське виробництво.
Важко не погодитися, що це є позитивним трендом для нашого АПК, але ще важче не погодитись із тим, що більшість експортних валютних фінансів надходить від продажу сировинних ресурсів, а не товарів, власне виробництво яких забезпечує додану вартість і зумовлює всі пов’язані із цим позитивні моменти. Орієнтуючись лише на збільшення обсягів продажу сировинних ресурсів, ми занедбали власну переробну промисловість. В Україні, яка в минулі часи відзначалася своїм потужним аграрним технічним потенціалом, практично поставлено на межу знищення вітчизняне сільськогосподарське машинобудування. Маючи велику кількість власних нових і, головне, районованих сортів сільгоспкультур, практично не маємо власного насіння соняшнику, овочів і деяких інших груп культур.
Про стан справ з українським виробництвом мінеральних добрив і засобів захисту рослин, то й говорити не варто… Залишилося тільки, як намагається дехто із «прогресивних» депутатів, завершити знищення української аграрної науки та після цього поставити крапку.
Перериваючи аналіз наслідків прояву закону прокляття ресурсів, наголошу, що практично єдиним засобом боротьби з ним є… наявність власника. Тобто такого хазяїна, який би вболівав за економне, дбайливе використання ресурсів (бо вони ж не вічні!) і намагався підвищувати ефективність своєї діяльності шляхом розвитку переробного виробництва зі створенням додаткових робочих місць, розширення номенклатури товарів тощо. Іншими словами — потрібен ефективний і справжній власник. І насамперед на землю, оскільки саме вона надає можливість нам отримувати відповідні, а нині експортні ресурси. Із цього однозначно випливає, що земля має продаватися у власність. Однак, випереджаючи потоки обурень більшості читачів, скажу, що таке можливе тільки після узаконювання таких п’яти обов’язкових умов.
П’ять щаблів
Умова перша. Власником землі може бути лише фізична (а не юридична!) особа — виключно громадянин України. Нині треба чинити саме так. Із напрацюванням досвіду господарювання, з досягненням більш органічного вписування в європейський простір тощо настане час розглянути й оцінити бажання іноземних фізичних (і тільки!) осіб стати власниками землі в Україні.
Умова друга. Ціна сільськогосподарської землі має бути доступною для більшості потенційних гравців земельного ринку. Мова зовсім не йде про її знецінювання. Можливість купити землю повинні мати не лише ті, кого ми нині називаємо олігархами. Хіба ж не зрозуміло, що за високої ціни на землю та відсутності нормальної кредитної політики всі інші такої можливості не матимуть.
Задача вартісного оцінювання 1 га землі має стати предметом загального відкритого та ґрунтовного обговорення з обов’язковим залученням відповідних науковців, які в Україні є. До того ж слід пам’ятати таке. Метою держави у відкритті ринку землі має бути не так сума коштів, отримуваних від її продажу, як створення ефективного механізму використання свого найголовнішого природного багатства — земельних ресурсів сільськогосподарського призначення. Це дуже важливо як для тих, хто живе нині, так і для майбутніх поколінь. Правда, якщо наше вболівання за їхню долю не є примітивним популізмом.
Умова третя. Неможливість монопольного володіння землею. Про згубність, руйнівну дію цього явища зайвий раз казати немає потреби. Суспільство має домовитися (що цілком реально!) і на законодавчому рівні встановити максимально можливу площу сільськогосподарської землі, яка може бути придбана однією фізичною особою.
Умова четверта. Майбутній потенційний власник землі повинен мати докази, що свідчать про його задовільні професійні навички господарювати на ній. І будь-які сентенції щодо нібито порушення конституційних прав громадян у цьому разі абсолютно безпідставні та навіть шкідливі. Чому для того, щоб сісти за кермо транспортного засобу або зайняти керівну чи навіть рядову посаду, особа повинна отримати відповідні права (докази), а для господарювання на землі можна обходитися без цього? Кому не зрозуміло, що нераціональне, невміле, недбале господарювання на землі зрештою може призвести до непоправних катастрофічних наслідків для всього нашого суспільства?
Достатніми правами (доказами) можуть бути наявність аграрної освіти або практичного досвіду ведення сільськогосподарського виробництва в минулому. В Україні за наявної мережі аграрних вишів жодної проблеми в отримані відповідної освіти немає. Ба більше, вищі аграрні заклади досконало володіють короткотерміновою практикою підвищення професійної аграрної кваліфікації. І цією можливістю нині можуть скористатися практично всі охочі.
Умова п’ята. Земля — це практично єдина власність, із якою її власник не може поводитись як йому заманеться. По-перше, земля має використовуватися виключно за її призначенням, тобто давати запланований урожай. По-друге, ніхто й ніколи не повинен знижувати її родючість. За показник родючості, для прикладу, можна прийняти майже всім відомий і зрозумілий рівень гумусу у ґрунті. За наявності сучасної лабораторно-польової бази та методики практичне його визначення не є предметом обговорення. Інша річ, що цей показник має бути ретельно зафіксований у паспорті кожної земельної площі перед здійсненням процедури її продажу.
Якщо через певний період (рік-два, наприклад) виявиться, що рівень родючості тієї чи іншої земельної площі знизився, вона має бути безповоротно вилучена у її власника, а останній повинен відшкодувати збитки, нанесені землі його «дбайливим» господарюванням. Відверто кажучи, немає бажання заздрити тому власнику землі, який не поінформований щодо величини збитку, вираженого у грошовому вимірі за зменшення рівня гумусу у ґрунті хоча б на 0,2–0,3%.
Відмовляймося від примітивізму
Не виключаю, що у членів суспільства можуть бути й інші умови, які заслуговують на увагу й обговорення. Проте і цих п’яти, на мій погляд, достатньо, щоб охолодити запал тих, кому купівля землі видається такою привабливою та райдужною. Не треба забувати, що праця на землі окроплена кров’ю й потом.
Нині в Україні проблема продажу землі декларується у вигляді примітивної дилеми: «продавати — не продавати». Більшість прибічників якнайшвидшого введення її в ринковий обіг не хочуть чути про будь-які обмеження й умови. А цього, на мій погляд, ніяк не можна допустити. Ризикну передбачити, що особливе несприйняття у цих осіб викличуть четверта та, особливо, п’ята викладені вище умови.
Ортодоксальні прибічники другого шляху (тобто відмови від продажу землі) теж не хочуть чути про будь-які умови. Не продавати — і край, інакше — горе та біда. На мій погляд, такий шлях теж не ефективний. Як уже наголошувалося вище, землі потрібен справжній господар-власник, інакше безжальний закон прокляття ресурсів завершить розпочату ним руйнівну справу. А якщо хтось вважає справжнім власником державу, то тоді нинішній стан справ в аграрному секторі нашої країни слід визнати нормальним і розвиватися (якщо зможемо!) далі.
Насамкінець треба раз і назавжди зрозуміти, що ухвалення закону про продаж землі не може й не буде вимагати її обов’язкового здійснення (тобто продажу) нинішніми власниками земельних паїв. Як і не може і не повинен цей закон скасовувати упроваджені нині орендні відносини. Тим більше, коли вони задовольняють як орендодавців, так і орендарів. Процедура продажу землі може відбуватися виключно з доброї волі власників земельних паїв. Однак тільки за наявності в законі принаймні викладених вище обов’язкових умов.
Володимир Надикто, член-кореспондент НААН України
Таврійський державний агротехнологічний університет
журнал “The Ukrainian Farmer”, жовтень 2015 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
