Фермер повинен мати законні економічні переваги над перекупником, а споживач — гарантії безпечності придбаної продукції.
Локальна торгівля в нас — справа звична, чи, як мовиться, народна. Навряд чи можна уявити собі українське місто чи містечко, де не базарюють. Але тепер це аж ніяк не майданчики для продажу надлишків сільгосппродукції, як за радянських часів. Держава взялася було впорядкувати їхню діяльність за принципом тотального контролю фінального продукту. Можливо, ця модель і могла б бути досить ефективною за відсутності приватного виробництва готового харчового продукту й усіх його складових. Проте за інших умов така система контролю себе, на жаль, не виправдовує. Поряд з офіційними виробниками харчових продуктів на ринках мають право торгувати й ті, що виготовили свій крам в домашніх умовах. У світі, як відомо, до такого м’яса та ковбас, йогуртів і запіканок висувають цілу низку дуже суттєвих обмежень. А в нас?
Україна наразі не має нормативного поля, яке б регулювало торгівлю домашнього виробництва за принципом локального обмеження. Не потрібно плутати його із законодавством про агропродовольчі ринки — це дійсно різні речі. З’ясуємо, чому.
У чинному законодавчому полі теоретично передбачено механізми контролю передзабійного стану тварини та експертизи після забою. Однак на практиці все не так оптимістично. Проаналізувавши систематичні порушення в згаданих процедурах і правилах, експерти виявили чимало «вузьких місць», що дозволили ділкам налагодити свій бізнес в обхід стандартних процедур оподаткування і, що найстрашніше, біо-безпеки. Для прикладу наведу декілька нюансів, які держава не може проконтролювати, а відтак, невідповідна продукція безперешкодно потрапляє на ринкові прилавки. Зокрема, м’ясо тварин, яких перед забоєм лікували хіміотерапевтичними засобами (бо хто і як підтвердить наявність залишків цих засобів, та й системного контролю їх застосування в особистих селянських господарствах не налагоджено, бо це неможливо). Із цього, до речі, користають і деякі промислові виробники — через «ручних» заготівельників, яким за низькими цінами збувають вибракуваних тварин. То, власне, чого дивуватися, що в суспільстві (особливо в дітей) зростає рівень резистентності до антибіотиків? Ще одна проблема — відсутність чіткого алгоритму проведення ветконтролю до і після забою. Тож оборудки з підписанням «папірців» заготівельниками загрожують людям цілою низкою хвороб, на які хворіла тварина.
Що вже й казати про відсутність маркування виробленої в домашніх умовах продукції та відсутність обліку під час її реалізації — коли під отриманий експертний висновок в держлабораторії на ринку продавець може продати навіть утричі більше м’яса, ніж було перевірено…
Чому так відбувається
Можливість не сплачувати податки за надмірних прибутків — дуже важливе питання, можливо, навіть головне. Однак предметом нашого аналізу є дещо інший аспект. Реалізувати товар, який ми звикли позиціонувати як якісний, легше. Система роздрібнених і розгалужених виробництв, а також повна втрата контакту між виробником первинної сировини, продавцем і покупцем дозволяє уникати відповідальності за продаж непридатного товару. Не дивно, що на ринку майже всі продавці (за невеликими винятками) знеособлені.
Особливої уваги заслуговують агропродовольчі ринки (і їх чимало), де взагалі немає лабораторій ветеринарно-санітарної експертизи. Якщо виїзди ветсанекспертів не передбачено, виробники повинні зробити аналіз свого товару на іншому ринку, де є така акредитована лабораторія чи її філіал. За таких умов, зрозуміло, навряд чи можна розраховувати на проведення експертизи в повному обсязі.
Дедалі популярнішою стає й торгівля «домашніми» харчовими продуктами на замовлення. Втім, більшість продуктів такі інтернет-магазини в ліпшому разі закуповують в супермаркетах і на ринках. Це — якщо йдеться про сервіс для платоспроможних вимогливих клієнтів. Однак про справжнього виробника м’яса та його реальну історію навіть найприскіпливіший споживач не дізнається. Натомість саме ця інформація може стати для первинного виробника стимулом виробляти продукцію найвищої якості. Як у країнах ЄС. До того ж споживач отримає гарантії та зможе з’ясувати походження продуктів, які купує. Може, час уже й нам запозичити такий досвід?
Переваги чужого досвіду
Виробництво й обіг харчових продуктів, виготовлених у домашніх (або майже домашніх) умовах, обмежені територіально — питання спірне в багатьох чинних системах контролю. Зрозуміло, є спільні для всіх правила щодо безпечності виробництва, його простежуваності й гігієни (зокрема, й вимоги до стану здоров’я людини, яка безпосередньо контактує з продуктом). Є також правила, яких мусить дотримуватися кожен, чиє виробництво претендує на авторизацію. А ось регіональні правила торгівлі можуть бути встановлені для тих продавців, які реалізовують свою продукцію в дуже обмеженій локації, приміром, за адресою потужностей виробництва. Тож за смачним домашнім сиром треба їхати в авторизований сільський магазинчик поряд із фермою, де виробник утримує своїх кіз. Його можуть продавати і на фермерських ярмарках, але тільки в тому разі, якщо є можливість простежити всі ланки виробничого ланцюжка — в межах юрисдикції адміністрації, яка дозволила таку діяльність (наприклад, села чи містечка), залежно від рівня отриманого дозволу.
Нехай там як, у всіх цих випадках компетентні органи уникають участі посередників у цьому виробничому ланцюжку, аби не зруйнувати таким чином контакт виробника зі споживачем через репутацію виробника. А ще у ЄС існує поняття історії безпечного споживання (щонайменше — протягом 25 років). Наразі в нас немає можливості запровадити таку практику без зміни чинних правил локальної торгівлі.
Що треба змінити законодавчо
Навіть поняття про локальну торгівлю в українському правовому полі не існує. Кожен може виростити бичка або свиню нібито для власного споживання, а потім раптом вирішити, що м’ясо продаватиме на ринку. Тож «ідентифікує» тварину в останній день її життя (у ліпшому разі, а дуже часто — посмертно). Такі «довідки» про передзабійний огляд, як показує практика, отримували під ворітьми держветлікарні. Зазвичай власник чи заготівельник (у 90% випадків) продає м’ясо на якомусь місцевому ринку за довідкою, а якщо таки отримав свідоцтво, то й в будь-якому іншому регіоні. Наприклад, виростив у Броварах, забив самостійно, а продав в Артемівську. Єдиним бар’єром від деяких дуже небезпечних хвороб може бути клеймо, поставлене лікарем-ветсанекспертом на ринку.
У світовій практиці залишилися лише декілька країн із надзвичайно низьким культурним рівнем ведення тваринництва, які на законодавчому рівні дозволяють подвірний забій. Україна, вступивши до СОТ, зобов’язалася гармонізувати своє законодавство зі світовими вимогами. Відтак, забій худоби слід здійснювати тільки в умовах авторизованої бійні!
Щоправда, в нас це соціально чутливе питання, тож не виключено, що нормативне поле піддаватиметься еволюційній трансформації з використанням чинних нині відповідних механізмів у філіалах акредитованих за ISO 17025 лабораторій. Як варіант, на певний перехідний період це можливо.
Утім, слід чітко сформулювати основні вимоги, на базі яких в перспективі буде створено цивілізовані правила локальної торгівлі продуктами домашнього виробництва, у складі яких є сировина тваринного походження. Наразі чинний Закон України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» однозначно потребує змін, і саме нині вони обговорюються фахівцями профільного міністерства та експертами ЄС. Звісно, це непросте завдання в умовах недолугої дерегуляції та постійного реформування компетентного у цій сфері органу. Однак є сподівання, що здоровий глузд під наглядом торговельних партнерів й інвесторів переможе.
У дієвій моделі — реєстр виробників
Отже, споживач повинен мати інформацію про те, що:
• виробник продукту та члени його родини не хворі й не є носіями небезпечних збудників;
• тварина забита, а не здохла чи дорізана в стані агонії;
• перед забоєм тварину не лікували ветеринарними препаратами, які мають періоди очікування й обмеження щодо забою на певний період часу;
• під час виробництва продукту вжито всіх необхідних заходів, щоб він не міг бути контамінований ззовні (елементарні вимоги гігієни);
• тушу забитої тварини дослідили в акредитованій лабораторії (наприклад, на ринку) на предмет безпечності щодо хвороб, спільних для тварини та людини, або ж тварина була забита на офіційному забійному пункті з державним офіційним ветлікарем;
• на кожному етапі виробництва та продажу споживач і компетентний орган повинні мати можливість відстежити «крок назад» і «крок уперед»;
• бажано створити умови для впізнаваності товару добропорядних виробників, запровадивши маркування.
Спробуємо концептуально змоделювати алгоритм. Орган місцевої влади (наприклад, облдержадміністрація) створює реєстр виробників, які бажають взяти участь у проекті. Реєстр наповнюється даними із зазначеного переліку за декларативним принципом і надає можливість прямого продажу у спеціально визначених місцях без посередників (з ідентифікацією виробника у вигляді простого маркування та зазначенням на ньому номера, присвоєного реєстром). Інформацію щодо особливостей виробництва цього продукту можна подавати навіть із посиланням на YouTube, де є відео процесу підготовки, виробництва, утримання тварин тощо. В разі підвищеного попиту на товар окремого виробника реєстр може надавати можливість проводити замовлення або навіть аукціон. Це просто новий щабель у розвитку локальної торгівлі — практична дія репутаційної відповідальності. Заре єстрований офіційний виробник (сімейний фермер) повинен мати й фінансові переваги перед тими, хто скуповує товар за безцінь, перепродаючи його згодом на ринках.
Про «вудку», «рибу» і прогнози
На адміністративному рівні кожен учасник такого обігу харчового продукту повинен усвідомлювати власну відповідальність. Тоді ми не матимемо колосального спротиву з боку компетентного органу, який із жахом спостерігатиме за процесами, не будучи спроможним їх постійно контролювати. Тим часом в моделі локальної торгівлі, маючи повний набір інструментів, зовсім неважко локалізувати кожен неприємний випадок (записи у фермерській книжці та простежуваність) на рівні кожного з виробників. Та й узагалі за правильного підходу цей обіг може стати трампліном від домашнього локального виробництва до отримання експлуатаційного дозволу на мале виробництво й участь (на правах повноцінного виробника) в торгівлі харчовими продуктами без локальних обмежень. Уявіть: авторизоване мале підприємство з виробництвом меду, яке офіційно матиме змогу авторизуватися на експорт. Звісно, це потребує розробки спрощених умов. Як, скажімо, в Угорщині, де фермер має змогу довести відповідність вимогам на власному дрібному виробництві гриль-сиру (а в Україні для цього потрібно будувати завод). Це, власне, і є та допомога селу у вигляді «вудки», а не «риби», про яку часто кажуть можновладці.
В умовах економічного занепаду в країні важко прогнозувати розвиток будь-якого з процесів, але якщо ця модель найближчим часом не запрацює в запропонованому вигляді, то проявиться в іншій формі: як пропозиція, від якої практично неможливо відмовитися.
Візьмімо для прикладу велику торговельну мережу, яка запускає бренд фермерської продукції. Створюється база даних (20-30-100) господарств. Її оцінює підрозділ, відповідальний за експертизу постачальників. Формується доступна споживачеві база даних, де репрезентовано виробництво кожного фермерського господарства. Обговорення інновації шириться соціальними мережами. Створюється міні-лабораторний комплекс за принципом «за склом» (копія лабораторії ветсанекспертизи на ринку), а серед акредитованих лабораторій оголошується конкурс на відкриття тут їх філіалу відповідно до законодавства. Це дозволить уникнути звинувачень у конфлікті інтересів при здійсненні лабораторних досліджень. Охочих буде достатньо, навіть серед поки що державних лабораторій. Проект працюватиме. І перевага буде за тим, хто почне першим!
 |
Віталій Башинський, експерт НЕП, керівник відділу євроінтеграції Української лабораторії якості та безпеки продукції агропродовольчого комплексу газета “АгроМаркет”, травень 2016 року |
Усі авторські права на інформацію розміщену у газеті “АгроМаркет” та інтернет-сторінці газети за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
AgroTimes
