Деякі агрономічні постулати, що панували десятиліття, сьогодні вже не є актуальними й навіть несуть у собі певну шкоду.
Оцінка будь-якого явища, найімовірніше, буває неоднозначною. Частина критиків виставляє найвищу оцінку, висловлює захват, у той час як інші сприймають той самий фактстриманіше й навіть стають опонентами перших. Агрономічна наука не є виключенням і розмежування поглядів тут бувають чи не найгостріші серед інших сфер людської діяльності. Ця наука об’єктивно консервативніша, і тому вона спонукає дослідників щоразу висувати нові, свіжі ідеї, які певний час стають домінантними, а згодом підлягають докорінній ревізії. Згадаймо хоча б глобальне захоплення дітищем В. Р. Вільямса — травопільною системою землеробства. Що це? Глибока, науково обґрунтована теорія, авантюризм чи всього потроху? Я схильний оцінювати цю систему насамперед як високонауковий бренд. Однак, чому сьогодні реалізація ідеї Вільямса не є актуальним питанням? На мій погляд, ця насправді важлива теорія обросла гіпертрофованим захопленням, що створило передумови для виникнення міфу, згідно з яким основною умовою підвищення родючості ґрунту є сівозміна зі злаково-бобовими травами. Так важливе наукове досягнення втратило свою науковість. В останні 30–35 років спостерігається бурхливе впровадження в агрономічну науку різних «супермодних» пропозицій, які стали, на мій погляд, міфами, про що я й хочу повести розмову у цій статті. Спробую назвати найпоширеніші міфи та по можливості аргументовано їх спростувати.
Міф перший
Основою землеробства є дотримання науково обґрунтованих сівозмін. Те, що сівозміни з ротацією, яка триває 8–10 і більше років, ніколи та ніде не працювали, сьогодні розуміють всі. Тому нині розповсюджується думка про ефективність короткоротаційних сівозмін. Це 4–6-пільні, а в деяких випадках і коротші сівозміни. Наприклад, у США (штати Айова, Міннесота, Іллінойс) уся сівозміна складається переважно з двох культур — сої та кукурудзи. І результати, як відомо, більш ніж позитивні (25–30 ц/га сої та 80–100 ц/га кукурудзи).
Чому ж я все-таки наважився посягнути на «святий» агрономічний постулат? Спробую пояснити це на підставі аналізу причин чергування культур. За Прянишниковим ці причини об’єднано у чотири групи:
1 — хімічні, пов’язані із живленням рослин;
2 — фізичні, що стосуються різного впливу рослин властивості ґрунту;
3 — біологічні, що зумовлені різним характером взаємодії культурних об’єктів з іншими біологічними об’єктами — бур’яни, шкідники, хвороби;
4 — економічні (оптимізація виробничих витрат).
Тож порушення принципів плодозміни має наслідком суттєве падіння врожайності. Проте все це справді так, коли перелічені причини не можна усунути штучно, тобто в умовах екстенсивного землеробства. У сучасних умовах, коли існують системи удобрення та комплексного захисту рослин від бур’янів, шкідників і хвороб, чергування культур стає не таким уже й потрібним. Проілюструємо це на схемі (рис. 1).
Рис. 1. Середні втрати урожаю від монокультури, %
Як бачимо, не таке вже сьогодні й страшне застосування монокультури. Навіть соняшник, який у разі повторної сівби дуже уражується вовчком, сьогодні легко захистити, застосовуючи технологію CLEARFIELD із гербіцидами на основі імазамокту ф імазапіру.
Таким чином, не відкидаючи важливості сівозмін, треба все ж таки визначити, що сьогодні їхня роль і значення суттєво зменшились і перебільшення лише спантеличує виробника.
Міф другий
За останні 12–15 років Україна перетворилася на одну з найпомітніших країн світу з виробництва олійної сировини насамперед завдяки розширенню посівних площ соняшнику та ріпаку. Якщо у 2000 році посівна площа соняшнику становила 1220 тис. га, а ріпаку — 157 тис. га, то у 2014 році ці площі зросли відповідно до 865 та 5200 тис. га, тобто у 4,2 та 5,5 раза. У таких умовах виник і набув популярності такий міф: «соняшник і ріпак — культури, які обов’язково призведуть до катастрофічного падіння родючості ґрунту».
Я навіть не знаю, хто є автором цієї страшилки, але про неї не згадує тільки лінивий. Зважаючи на це, ми в навчальному господарстві Одеського ДАУ провели трирічні дослідження. Основний зміст цих досліджень проілюстровано в табл. 1.
Таблиця 1. Комплексна оцінка якості попередників за сумою місць
|
Попередник |
Місце, яке посів попередник по: |
Сума місць |
Урожай озимої пшениці, ц/га |
||||
|
запасу вологи |
запасу поживних речовин |
біологічній активності ґрунту |
|||||
|
N |
P2O5 |
K2O |
|||||
|
Чорний пар |
2 |
1 |
1 |
1 |
4 |
9 |
52,5 |
|
Горох |
3 |
2 |
2 |
4 |
1 |
12 |
47,1 |
|
Гірчиця біла |
1 |
4 |
3 |
2 |
5 |
15 |
50,5 |
|
Озима пшениця |
9 |
9 |
8 |
8 |
7 |
41 |
28,8 |
|
Озимий ріпак |
5 |
8 |
5 |
5 |
6 |
29 |
44,0 |
|
Соя |
4 |
3 |
4 |
6 |
2 |
19 |
45,7 |
|
Соняшник |
8 |
7 |
7 |
9 |
8 |
39 |
33,9 |
|
Льон олійний |
6 |
5 |
6 |
3 |
3 |
23 |
45,9 |
|
Рицина |
7 |
6 |
9 |
7 |
9 |
38 |
36,2 |
Як бачимо, за сумою місць безумовним лідером є чорний пар, а гірчиця, як попередник озимої пшениці, посідає ІІ–ІІІ місце разом із горохом. Озимий ріпак посів VIмісце, а соняшник — VIII. За урожайністю озима пшениця по ріпаку поступилась пару на 17,5%, а по соняшнику — на 35,4%. Треба зауважити, що цей дослід проводився на фоні без застосування добрив. Це дає нам право спростувати таку вже «смертельну» небезпеку ріпаку й соняшнику.
Міф третій
«Урожайність можна запрограмувати шляхом розрахунку потрібної дози добрив». Авторство цієї інновації належить російському академіку Івану Шатілову. Розрахунок ведеться за спрощеною схемою: розрахункова доза добрив є різницею між виносом на запланований урожай і фактичним умістом поживної речовини в ґрунті, що можна описати формулою:
Dy= Vy — Wr × K1
Усе має цілком логічний вигляд і точно відповідає конкретному стану родючості ґрунту. Саме тому, а також завдяки лекторському генію пана Шатілова, а потім і Марата Каюмова, ця розробка стала популярною й є такою дотепер. Навіть з’явився курс нової дисципліни в аграрних університетах «Програмування урожайності польових культур». Мені важко сперечатися з такими особистостями, але ще важче погодитися з можливістю ефективного застосування цієї розробки в умовах виробництва.
Для розрахунку вірної дози добрив ми не маємо жодного точного показника. Так, для розрахунку Vy у нас ніколи нема ні рівня врожайності (бажаний рівень не є реальним), ні точного виносу на одиницю продукції (цей показник коливається в межах 25–30%). Для розрахунку вмісту поживної речовини в ґрунті ми маємо доволі варіабельний показник по аналізах (W) і такий самий мінливий коефіцієнт використання цієї речовини з ґрунту (К). Після такого розрахунку ми одержуємо кількість діючої речовини, яку треба внести з добривом. Однак треба вносити більше, зважаючи на коефіцієнт використання поживної речовини з конкретного добрива (K2), який теж не є величиною стабільною. Для наочності наведу коливання розрахункових величин за довідковими даними для озимої пшениці (%):
Саме тому добрий намір обертається звичайнісінькою профанацією. Мені знайомі випадки, коли вміст у ґрунті NPK дозволяв одержати розрахунковий урожай кукурудзи 35 ц/га, а фактично без добрив він сягав 100 ц/га. Як на мене, описати арифметичним рівнянням складну систему біологічної взаємодії рослин із навколишнім середовищем неможливо.
Окрім неможливості розрахувати дозу добрив для програмування врожаю, ми в разі сприйняття теорії Шатілова порушуємо один з основних законів землеробства — закон мінімуму. За цим законом урожайність обмежується тим фактором, який є у мінімумі. У нас на півдні України таким фактором є наявність ґрунтової вологи. Тож яку б ми не запланували врожайність, вона буде обмежена фактичним рівнем вологозабезпеченості. І тут не допоможе середній показник забезпечення вологою, бо його фактичні коливання перевищують 100–150%.
Тим не менше міф живе й навіть знаходить нових прихильників. У мене була бесіда з одним фермером, який не мав грошей ні для добрив, ні для захисту рослин, але замовив аналізи на вміст у ґрунті поживних речовин. «Ну і що ти будеш робити з результатами аналізів?» — питаю. Відповідь: «Ну, треба ж знати, яка родючість моїх ґрунтів». Не буду коментувати цей діалог, але зауважу: якщо науковий постулат не має практичного значення, то для виробничника він не є корисним, принаймні сьогодні.
В Одесі є селекційно-генетичний інститут, де зібрано не лише висококваліфікованих науковців, а й створено сучасну дослідницьку базу. Так от, там ніхто не програмує урожай навіть у штучних умовах, бо існує безліч чинників, які потребують регуляції: від температури, вологи та поживних речовин до тривалості світового дня й фракційного складу світла. Що ж уже казати про безконтрольні умови поля?
Міф четвертий
«Останні три-чотири десятиліття ґрунти нашої країни катастрофічно втрачають родючість». За даними деяких спікерів уміст гумусу зменшився удвічі, і цей процес триває. Казати, що це не зовсім так, означає визнати свою безвідповідальність і необізнаність.
Природа протягом тисячоліть формувала ґрунти з певними показниками родючості. Наприклад, південні чорноземи за всі історичні періоди сформували вміст гумусу від 2,8–3,0 до 3,2–3,4%. Раптом читаю: «за останні 30 років уміст гумусу зменшився на 1,0–1,2%, тобто більше, ніж на третину». Я не розумію, яким чином цього можна досягти навіть за умови спеціально спрямованих зусиль на руйнування гумусу? А тоді виникає запитання: «Для чого ці страшилки?» Мені здається, що крім шкоди, ці повідомлення не несуть нічого. Шкода полягає в руйнуванні свідомості про вірність шляху, яким іде виробництво. Якщо погодитися з висновком про втрату родючості, то також постає запитання: «За рахунок чого за останні 15 років збір зерна зріс на 40%, а врожайність, наприклад кукурудзи, подвоїлася?»
Я розумію, що загострювати питання про актуальність збереження родючості ґрунтів не є зайвим. Допускаю навіть певні перебільшення, але ж навіщо кричати «караул», коли достатньо обмежитися висвітленням негативних тенденцій.
Уміст гумусу — це консервативний показник, який навіть в історичному розрізі коливається в невеликих межах. Із часів В. В. Докучаєва, П. А. Костичева й О. О. Ізмаільского (120–150 років) фактичний рівень умісту гумусу зменшився на 0,08–0,21%, тобто в середньому за 10 років на 0,006–0,016%. Яким же чином це узгодити з твердженням сучасних ґрунтознавців про втрати 1% гумусу за 30 років, тобто 0,33% за 10 років, що у 20–55 разів більше?
Тож треба визначати справжню картину динаміки вмісту гумусу в ґрунтах — різних типів і в різних зонах, на суходолі та на зрошенні. У разі підтвердження застережень про негативну динаміку дійсно треба не тільки бити в набат, а й запропонувати систему запобіжних заходів.
Міф п’ятий
Ідеться про наявність у розпорядженні виробничників різних технологій. За останні 30 років я відзначив появу майже кожні п’ять років нових епітетів із словом «технологія»: індустріальна, інтенсивна, ґрунтозахисна, адаптивна, енерго- та ресурсозберігальна й т. ін. Цікаво запитати апологетів, наприклад, адаптивних технологій, чи взагалі технологія може бути неадаптивна до умов регіону? Якщо ні, то навіщо сам епітет? Для кожної зони розроблено технологію з урахуванням ґрунтово-кліматичних особливостей регіону, що означає, що вона адаптивна. Або візьмемо «енергозберігальну» технологію. Невже ті, хто є прихильниками такої назви, дійсно ставлять завдання заощадити енерговитрати? Я за десятки випадків аналізу робіт, де йдеться про енергозбереження, жодного разу такого не спостерігав. Та й як це зробити, якщо від такої економії буде шкода рослинам? Зовсім інше, коли йдеться про енергоємність будь-якого стандартного заходу, але то парафія інших фахівців (скажімо, інженерів). Не менше претензій і до назви «інтенсивні технології». Сучасне рослинництво базується лише на інтенсивних підходах, якщо під інтенсифікацією ми розуміємо сучасні сорти й гібриди, добрива, інтегрований захист рослин. А як же без цього? Тому, на мій погляд, настав час остаточно вирішити, що таке агротехнологія та відкинути будь-які епітети від цієї назви. Лише одне слово «технологія» уособлює в собі і рівень інтенсивності, і адаптивність, і заощадження енергії та ресурсів. На рис. 3 показано, коли й як технологія додає назви. Проте в усіх випадках комплекс заходів для вирощування культури доцільніше звати просто «технологія».
Слово до читача
Перелік міфів, які створено насамперед для підвищення лексичного ресурсу аграрної науки, можна продовжити. Наприклад, трактування понять «урожай» і «урожайність», «пшениця озима» чи «озима пшениця» і т. ін. Я не ставив перед собою завдання спростувати всі міфічні нагромадження. Хочу лише звернутися до науковців і виробників із пропозицією критичного ставлення до будь-яких модних «новинок». Вважаю, що насправді цих «новинок» набагато більше, ніж реальних корисних здобутків.
Упевнений, що з моїми думками та переконаннями багато людей, особливо серед науковців, не погодяться. Ба більше, дехто буде обурений руйнуванням класичних уявлень. Однак, по-перше, я не стільки хотів переконати, скільки наголосити, а по-друге, настав час, коли деякі постулати, що панували десятиліття, сьогодні вже не є актуальними й навіть несуть у собі певну шкоду. Сподіваюся, що мене зрозуміють колеги та виробники. Принаймні хотілося б припинити хоча б тиражування міфів.
Говорять експерти
Редакція з повагою ставиться до точки зору автора статті та зовсім не ставить на меті підтвердити чи заперечити його твердження. Однак так сталося, що задовго до знайомства з автором і його ідеями редактор рослинницького відділу The Ukrainian Farmer мала нагоду поспілкуватися з деякими виробниками, які виголошували схожі думки. Зокрема, щодо впливу ріпака на ґрунт.
Михайло Вишиванюк, директор ТзОВ «Агродует» (Івано-Франківська обл.)
Теза про те, що ріпак виснажує землю — неправильна. На моє переконання, є дві культури, які лікують землю — ріпак і соя. Адже коренева система ріпаку глибоко проникає в ґрунт, дістає з глибин поживні речовини й виносить їх наверх; соя має на своїх корінцях бульбочкові бактерії, які збагачують ґрунт. І тільки таким чином, вводячи в сівозміну ці культури, ми поліпшуємо землю. Це підтвердив і лабораторний аналіз, який ми проводили: якщо 2009 року рівень гумусу був 4, то 2012-го — 6–7. Сівозміна: ріпак — пшениця — кукурудза або соя — ріпак.
Микола Шапошник, голова СФГ «Весела долина» (Дніпропетровська обл.)
Я не вірю в те, що ріпак виснажує землю. Бо для того, щоб отримати врожайність ріпаку 30–40 ц/га, у землю треба покласти 120–130 кг азоту по діючій речовині. проте таку кількість азоту рослина не засвоїть повністю за один рік — у землі залишиться 30–40% діючої речовини, яку використає наступна культура. Ми бачимо по своїх посівах: сіємо після ріпаку пшеницю, і вона навіть вигляд має такий, ніби туди добрива дали в достатній кількості. Наші основні культури — ріпак, соняшник, озима пшениця або ячмінь.
Віктор Щербаков, д-р с.-г. наук, професор
Одеський державний аграрний університет
журнал “The Ukrainian Farmer”, травень 2015 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
