Україна проходить шлях Польщі зі створення шиншилових ферм сімейного типу, що з часом переростуть у великі компанії.
Для більшості людей хутровий бізнес здебільшого асоціюється з вирощуванням норки чи лисиці у величезних шедах, що передбачає великі інвестиції. Натомість про розведення шиншил широкому загалу майже не відомо, попри те, що хутро цієї тваринки за якістю належить до найдорожчих його видів — соболя, рисі, свакари, лами. Втім, на основі навіть тієї невеликої інформації у ЗМІ складається суперечлива думка про цей бізнес: з одного боку, розповідають про високу рентабельність і гарантований збут на цей вид хутра, з іншого — про численні проблеми в розведенні шиншил, про негативний вплив на довкілля та негуманне ставлення до тварин. Хоч, правду кажучи, на останньому акцентують увагу зоозахисники.
Понад десять років у Львові працює перша в Україні шиншилова ферма повного циклу виробництва хутра Chinchilla Real, яку очолюють брати Григорій та Орест Стахіви та Євген Шпирка. То яким насправді є шиншиловий бізнес і чи варто його провадити, ми запитали у власників львівської компанії.
— Пане Григорію, скільки нині є шиншилових ферм в Україні та світі?
— Точно не може сказати ніхто, та, я думаю, в Україні понад 60 ферм. Звісно, якщо також називати фермою невеликі фермерські господарства сімейного типу кількістю 100–200 самок. Ферм із кількістю самок понад 700 набереться з десяток, не більше.
Річ у тім, що цей бізнес в Україні почав працювати відносно недавно, років десять тому, тож про нього в Україні знають одиниці. На жаль, поки що мало хто сприймає цей напрям як серйозний перспективний бізнес-проєкт, зі стабільним ринком збуту. Для прикладу, в сусідній Польщі у 2018 році відзначали 60-річчя шиншиловодства, нині там близько 350 господарств, і їх масштаби в рази більші за наші. Угорські ферми теж не поступаються за кількістю та масштабами своїм польським колегам. Польща й Угорщина ділять 3–4-ті місця щодо експорту шиншилового хутра у світі, мають в обороті по 50–70 тисяч шкурок на рік. Для прикладу, з України експортують не більше як 10 тисяч шкурок. Загальний же річний оборот ринку шиншилових шкурок у світі становить 400–500 тисяч шкурок на рік.
В Україні виробляють не більше ніж 3% всього річного обороту виробництва шкурок шиншил. Це мізерна цифра, порівнюючи з нашими найближчими сусідами: частка Угорщини у світовому виробництві становить близько 18%, Польщі — 20–22%, Данії — 23–26%. Навіть маленька Молдова вирощує в кілька разів більше, ніж українські фермери.
— Чому відбувається переміщення хутрових ферм із Центральної в Східну Європу?
— Цьому кілька причин. Зокрема є певне перенасичення ринку хутра, пов’язане з перевиробництвом норки в Китаї, зменшення популярності хутрових виробів серед топсегмента відомих брендів. Утім, перенасичення стосувалося перш за все норки, лисиці, песця. Шиншила — хутро не масового споживання, це — вишуканий, ексклюзивний товар, дорогого сегмента, на який завжди є попит за умови високої якості. Також справедливо сказати, що зниження популярності виробів із натурального хутра теж мало свій вплив. Адже певні види хутра, наприклад, норкові чи песцові, з категорії топсегмента перейшли в категорію масового використання через зниження ціни.
Окрім того, суттєво збільшилася собівартість виробництва шиншили в Аргентині, Бразилії через зміцнення національних валют і підвищення зарплат та рівня життя в цих країнах. Також зросла собівартість виробництва в країнах ЄС (Данії, Чехії, Хорватії, Польщі, Естонії й ін.), тому звідти виробництво поступово переносять до Литви, Румунії, Латвії, Польщі, Молдови, Білорусі та України.
Однак загалом ціни на шиншилу досягли своєї нижньої точки й надалі тільки зростатимуть. Про це свідчать показники на основних аукціонах світу — Копенгаген Фур (Данія), Сага Фур (Фінляндія), Союз Пушнина (Росія). Основне підвищення, стрибок цін, на думку експертів, очікується у 2021 та 2022 роках.
— Яка собівартість вирощування шиншил в Україні та в інших країнах, зокрема, наших сусідів?
— В Україні це близько 10–11 доларів США. Основна стаття витрат — корм. Так, кілограм гранульованого корму виробництва заводу «Каргіл» — Пуріна коштує 13 грн, а одна доросла тварина з’їдає 30–40 г корму на день. Сіно коштує 5 грн/кг, а його потрібно одній тваринці близько 7 кг на рік. Окрім того, потрібен спеціалізований пісок — сепіоліт чи цеоліт, який коштує на рік 18 грн за 4 кг на одну особину. Ще є витрати на засоби дезінфекції і профілактики, енергозатрати — вода, опалення й, звісно, на оплату праці.
Для прикладу, в Угорщині собівартість вирощування шиншили становить 15–17 у. о., в Естонії — 18–22, Латвії, Литві, Польщі, Румунії — 14–18 у.о. Тобто в нас є суттєва перевага по собівартості вирощування, навіть порівнюючи з Молдовою, де є державна підтримка цього бізнесу — не менше за 13 у. о.
Ми складемо дуже суттєву конкуренцію фермерам із перерахованих вище країн. Адже в країнах Європи з року рік росте собівартість утримання через підвищення рівня життя: енергоресурси — вода, опалення, заробітна платня, вартість супутніх матеріалів (кліток) тощо. Все це підштовхує фермерів переносити свої виробництва в країни, де менша собівартість виробництва.
Деякі екоактивісти висувають теорії, що ці виробники шукають країни з менш жорсткими вимогами до екології. Це зовсім не так. На всіх хутрових фермах — у Данії чи Україні діє загальноприйнята система екологічного моніторингу Fur Mark представниками хутрових аукціонів, де потім продається це хутро. Недотримання цих правил не дає права отримати сертифікат і закриває фермеру доступ на торговельні майданчики. І нарешті, щоб дорого продати хутро, воно має бути бездоганної якості. Скажіть, хіба можливо не дотримуватися технології вирощування, екологічних норм, вимог до утримання тварин й отримати хороший результат?
— Від чого залежить вартість шкурки шиншили?
— Ціна за шкурки напряму залежить від її якості. Якість шкурки формують якісне племінне поголів’я — це вже 50% успіху, адже витрати однакові як на якісну хутрову тварину, так і на дефектну, яка для племінної роботи не годиться. Звісно, це і догляд й утримання тварин, створення всіх належних умов, належна вентиляція в приміщенні, освітлення, зручні та функціональні клітки тощо.
— Ваша компанія Chinchilla Real крім виробництва у Львівській області ще має ферми в Молдові та Румунії. З чим пов’язано таке розгалуження?
— Так, у нас є своя ферма в Молдові за 17 км від Кишинева, Okey Chinchilla, яку ми тримаємо разом із нашим партнером Октавіаном, який є одним із найкращих ветеринарних спеціалістів у республіці Молдова. Крім того, є ферма в Румунії в передмісті міста Ясси Chinchilla Real — Чіпріані Вулканеску. Наявність ферми в Румунії полегшує експорт шкурок у країни ЄС (Італія, Греція, Іспанія й інші) та Канади, а законодавча база Молдови полегшує робочі відносини з країнами СНД. Незважаючи на різницю в собівартості, вирощування в Молдові та Румунії дає низку переваг перед Україною, пов’язаних з експортом хутрової сировини з цих країн.
— Наскільки рентабельним є виробництво шиншил в Україні?
— Це залежить від типу ферми. Малі ферми сімейного типу, які використовують невеликі приміщення (гаражі, сараї тощо) й обходяться без найманої робочої сили вкладають у бізнес 4–12 тис. у. о (основна частка — маточне поголів’я). Таких ферм не мало, але кількість шкурок, що вони виробляють, невелика. Тільки один із 8–10 власників такої мініферми швидко може знайти ресурси, щоб перетворити це на великий бізнес.
Друга категорія фермерів-інвесторів вкладає від 50 тис. доларів у маточне поголів’я. Проте у цієї категорії часто виникає питання швидкості окупності проєкту — а це 3–4 роки, не менше (одна самка в середньому приводить три-чотири малюки на рік), тож не часто находяться інвестори, готові інвестувати такі кошти, не маючи відповідального персоналу по догляду. Адже догляд за тваринками хоч і не надто важка фізична праця, та все ж потребує певної прив’язаності та відповідальності. Випадково найманий робочий персонал не завжди віддано до цього ставиться. А фермер-інвестор не завжди правильно вміє систематизувати ці процеси, прив’язавши персонал до показників ефективності, й стимулювати його до належного ставлення до роботи, як до свого особистого бізнесу. Це, на мій погляд, і є однією з найбільших проблем у тваринництві. Тільки прив’язавши показники продуктивності ферми до росту заробітної платні, можна отримувати найвищі результати рентабельності ферми. На жаль, не всі фермери це розуміють. Утім, за останні 4–5 років в Україні така кількість фермерів суттєво зросла.
— Чи велика конкуренція на цьому ринку?
— Конкуренція існує тільки на міжнародному ринку. Якщо в тебе якісний товар, то ти завжди отримаєш високу ціну й багато замовлень, а якщо товар низькосортний — тоді вчись, змінюй племінне поголів’я, вдосконалюйся, і ти неодмінно будеш мати високу ціну. Шиншилове хутро — це товар преміум-класу, і вимоги до його якості є суттєвими.
З погляду кооперації нам вигідно наявність сильних бізнес-партнерів, фермерів в Україні. Це дасть змогу працювати з компаніями з більшими обсягами замовлень, замовлень у десятки тисяч шкір від однієї компанії. Ще 5–7 років тому в Україні неможливо було знайти і сотню достойних по якості шкур у цілій країні. І це до того, що на той час в Україні вже були ферми шиншил. Це були тварини, призначені тільки для зоомагазинів і домашнього утримання. Ми ж працюємо тільки з хутровими тваринами й зацікавленні в співпраці з фермерами по хутру. Нині ситуація кардинально інша — з’явилися ферми, що працюють на збільшення обсягів хутра, з якими ми співпрацюємо, вчимо, виправляємо та продаємо їхню сировину — хутро, проводимо семінари тощо.
— Пане Оресте, нині у світі, та в Україні зокрема, зооактивісти активно протестують проти виробництва натурального хутра та діяльності хутрових ферм. Яке ваше ставлення до цієї кампанії?
— На мій погляд, її основна мета була створити інформаційну хвилю щодо заборони виробництва хутра в Україні, щоб таким чином відлякати інвесторів, що активно розглядали й розглядають Україну для інвестицій і відкриття тут великих комплексів. Це сучасний інструмент боротьби за інвестора, за економічне послаблення позицій країни. До речі, в законопроєкті, який вони пропонували, не йдеться про заборону ввезення хутра чи хутрової сировини в Україну — тільки про заборону експорту й виготовлення в Україні. Хіба бюджет країни від цього виграє? Чи від зменшення надходжень у бюджет від цієї галузі покращиться екологічна ситуація в Україні? З’являться сміттєпереробні заводи, чистота повітря тощо?
Протягом 2018–2020 рр. подібні законодавчі ініціативи відхилили Польща, Латвія, Литва, Естонія та Швеція. А вони дуже дбають про екологію. Тому розмови про забруднення води, ґрунтів уважаю маніпулятивними.
— Як ви оцінюєте перспективи розвитку шиншиловодства в Україні?
— Ще кілька років тому було значно важче вирощувати шиншил в Україні, на сьогодні для цього є всі можливості й інструменти: корм, ветеринарна література та підтримка, відпрацьована технологія утримання і найголовніше — зацікавлені покупці продукції. Я вважаю, що Україна проходить шлях, який Польща пройшла ще кілька десятків років тому, тобто створення шиншилових ферм сімейного типу як джерело основного або додаткового доходу, що з часом переростуть у великі компанії. Враховуючи динаміку переміщення виробництва хутра з Центральної Європи в Східну та країни СНГ, що зумовлено питанням собівартості утримання тварин, можна упевнено сказати, що кількість ферм в Україні стрімко збільшуватиметься.
Людмила Степанчук
журнал The Ukrainian Farmer, лютий 2020 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет–сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/ належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
