Розповідь про досвід освоєння холдингом занедбаних поліських земель.
Надзвичайно цікавий і повчальний досвід отримали минулого року в ТОВ «Агрохолдинг Руно», частина земель якого лежать на Житомирському та Київському Поліссі. Тут освоїли близько 6 тис. га земель, що останні 10–20 років не були в користуванні. За цей час поля, що в земельному кадастрі фігурують як селянські паї, встигли рясно зарости дерном, кущами та деревами. Тож фактично землероби освоювали справжню цілину — поля довелося засівати відразу після корчування дерев. Варто зазначити, що досвіду освоєння таких земель спеціалісти холдингу не мали, тож довелося багато в чому діяти на власний страх і ризик.
Битва із соснами та березами
Відповідальність за освоєння нових територій власники холдингу поклали на агрономів-технологів на чолі з головним агрономом холдингу Володимиром Глимязним. Варто зазначити, що досі пан Володимир працював на багатих землях Черкащини, Полтавщини, Одещини та Херсонщини, тому стратегію освоєння нових територій довелося вибудовувати, як то кажуть, прямо на марші.
— Роботи ми розпочали ранньої весни. Найперше слід було викорчувати сосонки та берізки, більші з яких вже вимахали до чотирьох і більше метрів заввишки, — згадує Володимир Глимязний. — Спочатку спробували корчувати більші деревця тракторами, а вирубувати маленькі деревця залучали місцевих жителів. Вони обкопували стовбур і спилювали його паралельно до землі, щоб залишений пеньок не пошкодив своїм гострим краєм техніку, що рухалася слідом. Однак з’ясувалося, що це надзвичайно дорого та малоефективно. Тоді ми розробили інший план: директор нашого господарства, що в Ємільчанському районі Житомирської області, Олександр Гребенюк, в якого найбільша кількість таких занедбаних полів, придумав спеціальний агрегат, що нагадує гребінь. Принцип дії його простий: широкими плоскими зубцями, схожими на лижі, він впирається в землю й одночасно зубцями, що розташовані нижче, ніби розчісує землю, вириваючи деревця, і згортає їх на край поля. Слідом за цим агрегатом рухався другий, підчищаючи рештки дерев звичайними вилами. На сосонки ж заввишки до 1 м уваги не звертали — із ними пізніше «розбиралися» дискові борони, перемелюючи їх на друзки. Спеціально для цього ми застосовували недорогу вітчизняну техніку, щоб не так жаль було її нівечити.
За таким самим принципом підбирали техніку й для іншого етапу роботи — дискування очищеного від деревини поля. Одразу ж після дискування сіяли кукурудзу. До речі, вигляд кукурудзяних сходів, поміж яких лежать уламки деревини, — одна з найяскравіших картинок тієї посівної кампанії. Утім, залишене дерево жодним чином не заважало рослині розвиватися.
Не кожне поле вдавалося повністю очистити від молодих дерев — особливо трудні ділянки доводилося залишати й повертатися до їх окультурення вже після закінчення посівної, коли випадала перерва між доглядом за рослинами, вивільнялися від робіт трактори та люди. До речі, цей процес продовжується й донині.
Золота середина
Утім, викорчувати дерева та виорати поле — це була лише половина справи. Чи не найбільшим випробуванням для агрономів стала побудова стратегії обробітку ґрунту, який на освоюваних територіях виявився надзвичайно неоднорідним. Здебільшого ґрунти у цій зоні Полісся належать до дерново-підзолистого типу: 50% становлять слабоглейні, ще 20–25% — середньоглейні, сильноглейні або ж торфовища, решта — піщані ґрунти. Причому нерідко одне поле являє собою комбінацію з декількох типів: край поля, де рельєф вищий, — піщаний, далі лежить полоса глею, яка поступово переходить у торфовище та болото, що лежать у низині. Яскравий приклад: уже коли на окультурених полях дозріла кукурудза й агроном перевіряв її врожайність за допомогою приладів на комбайні, то на вологих низинних ділянках монітор показував 50–70, і навіть 140 ц/га, а на узвишші — 20 ц/га. Як у таких нерівних умовах можна досягнути хай не високої, але ж хоча б середньої врожайності? Вносити різну кількість кожного добрива на кожній ділянці? Проте ж технологічно це зробити важко… Тому на перших етапах рішення прийняли за принципом золотої середини: вносити середній рівень добрив на все поле, що дозволило б отримувати середні та вище середніх урожаї.
– Ми вносимо комплексні добрива, розраховуючи їхню кількість таким чином: на добрих ґрунтах із ними можна було б отримувати добрий урожай, а на поганеньких — середній. Так ми виходимо на середній рівень добрив, — розповідає Володимир Глимязний. — Багато добрив вносити в цю землю не має сенсу, адже її pH — у межах 5–6. Тому, якщо вкладати гроші в урожайність, можна суттєво втратити на рентабельності. Через це ми намагаємося максимально використовувати природну родючість ґрунту, вносячи мінімальну кількість добрив.
Надалі в холдингу все ж таки планують вирівняти родючість ґрунту на нещодавно освоєних землях. У принципі зробити це буде не надто складно, адже всі передумови для цього є: техніка в кожному з господарств працює із GPS-навігацією, тож можна, створивши інтерактивну карту з позначенням потреби кожної ділянки в певній кількості певних добрив, вдатися до диференційованого їх унесення. Затримка лише з ґрунтово-агрохімічною лабораторією, яка могла б якісно провести відповідний аналіз ґрунту.
Приховані можливості ЗЗР
Не менш складним питанням, поряд із розробкою системи обробітку ґрунту, виявилося формування системи захисту рослин. Трудність тут полягала не лише в особливостях кліматичних умов цієї зони, а й у обмеженій кількості на вітчизняному ринку препаратів, здатних знищувати бур’яни, що ростуть на заболочених ґрунтах. Тепер можна констатувати, що витрачені зусилля та кошти на ці засоби захисту виправдали себе.
– Перед тим як розробити систему захисту рослин, я консультувався з відомими компаніями, але не завжди вони могли допомогти. Тому нам доводилося самим ухвалювати рішення, — згадує головний агроном. — Так, інколи можна було заощадити на препаратах. Однак інколи треба було наполягати, щоб купити дорожчу систему захисту, ніж нам пропонували продавці. Адже кліматичні умови тут непередбачувані: може місяць дощити, а потім два місяці — посуха. Тому я формував систему захисту із ширшим спектром дії проти бур’янів, шкідників і хвороб та з більшим терміном її застосуванням. Наприклад, замість ґрунтових гербіцидів, які треба вносити протягом 3–4 днів після сівби, я використовував препарати, що можна застосувати до та після сівби і навіть після сходів рослин у фазу 3–5 листків кукурудзи. Так ми перестраховували себе. Бо небагато ЗЗР розраховані на те, щоб контролювати болотисту рослинність. Ба більше: деякі виробники навіть не підозрювали, що їхні препарати здатні на таке, адже вони орієнтовані на вже розроблені, окультурені поля. Тепер, через рік, нам працювати легше, бо поля більш-менш сформовані.
Орієнтир — на дворучки
Асортимент культур для сівби на новоосвоєних землях був невеликий — кукурудза, пшениця та соя. Такий обмежений вибір пояснюється не лише їхньою високою рентабельністю. Адже врожайність кукурудзи, з огляду на особливості ґрунту, була в межах 6–9,5 т/га. Тож за рахунок прибутку, отриманого від продажу кукурудзи, можна було перекрити витрати на окультурення земель і експлуатацію техніки. Неабияку роль у виборі культур відіграла, знову ж таки, розроблена технологія захисту від багаторічних злакових і дводольних бур’янів, яка ґрунтується на застосуванні гліфосатних препаратів. Таким чином, обробивши влітку гербіцидами суцільної дії щойно розроблене поле, на осінь уже можна було сіяти озиму пшеницю, а навесні — кукурудзу та сою. Витрати на такий захист були великими, але вони себе виправдали.
Утім, якщо на початку освоєння нових земель планували засівати до 70% площ кукурудзою, то тепер за бажання власників структура посівів змінилася: у господарстві планують сіяти по 30% кукурудзи, пшениці та сої виходячи з екологічних особливостей територій, родючості ґрунту та перспектив продажу. Проте й такий розподіл не є постійним. Адже щороку земля сама показує, що варто сіяти, а від чого слід відмовитися. От хоч би взяти пшеницю: за умов застосування однакової технології її урожайність на кращих землях становила 70 ц/га, а на піщаних — 15–17 ц/га. Вочевидь, за таких результатів перегляд структури посівів неминучий.
Інший спосіб забезпечити себе стабільними врожаями — введення в сівозміну пшениці сортів-дворучок. Це б дало змогу унебезпечити себе від капризів природи та раціонально використовувати проблемні поля.
— Поки що ми сіємо тільки озиму пшеницю, але плануємо закупити пшеницю-дворучку іноземної селекції, — розповідає Володимир Глимязний. — У нашій зоні погодні умови непередбачувані, ми не знаємо, коли йтимуть дощі. От минулого року весь вересень дощило, тож ми не могли сіяти озимину. Коли ж дощі припинилися, сіяти вже було пізно. Із цієї ж причини ми не могли відсіятися в березні — довелося місяць чекати, коли можна буде сіяти сою та кукурудзу, бо в нашій сівозміні були лише пізні ярі культури. У таких умовах пшениця-дворучка була б для нас своєрідним патичком-рятівничком від примх природи. Адже нам не потрібно було б витрачатися на закупівлю озимих і ярих сортів. Наприклад, восени ми б могли дворучку сіяти навіть після того, як минули оптимальні терміни сівби. Якби й це не вдалося, насіння згодилося б на весну. Плануємо сіяти її і на проблемних болотистих полях.
Кислотна загроза
Як уже було сказано раніше, на піщаних ґрунтах із високою кислотністю багато добрив давати можна, але чим більше їх даєш, тим менше рослина може їх узяти — з огляду на високу кислотність або через те, що вони просто вимиваються з ґрунту. У таких умовах оптимальне рішення — внесення поживних речовин за допомогою обприскувача.
— Коефіцієнт поглинання добрив через листок вищий, ніж через корінь. За фоліарного внесення азот може засвоюватися до 90% і більше, а через ґрунт — максимум на 70%, та й то за великої кількості вологи, — розповідає Володимир Глимязний. — Тому ми закупили самохідні обприскувачі: на 10 тис. га у нас працюють 10 таких машин. Рослина, отримавши порцію добрив через листок, має добрий стан, хороший тургор. Через деякий час ми знову повторюємо процедуру. Польські колеги, які працюють у схожих ґрунтово-кліматичних умовах, розповідають, що в них деколи обприскувач проходить по полю пшениці 10 і більше разів — вносить фунгіциди, гербіциди, підживлює через листок. Ми теж намагаємося до цього прийти — плануємо на наступний рік ще збільшити кількість обприскувачів.
Із підвищеною кислотністю ґрунту в холдингу також намагаються боротися. Про те, що ґрунт тут надзвичайно кислий, стало зрозумілим одразу після появи перших сходів кукурудзи — хвощ практично заполонив поля. Як відомо, боротися з ним можна лише підвищуючи pH за допомогою вапнування. Однак, на жаль, це дуже дорога процедура навіть для холдингу. Адже треба внести по 3–4 тт/га дорогого вапна, мати інтерактивну карту, щоб знати рівень кислотності на полях й кидати вапно в потрібному місці. Тому було вирішили протягом перших років уносити вапнякову селітру під час сівби локально, щоб принаймні частково розкислити прикореневу частину ґрунту й створити кращі умови для росту рослини.
Із життя занедбаних ґрунтів
Здавалося б, якщо земля тривалий час відпочивала, то цілком імовірно, що це мало позитивно позначитися на її родючості. Проте…
— Не можна сказати, що земля відпочивала там, де ростуть берези чи велетенський бур’ян. До того ж — на супісках. Уміст гумусу тут невеликий — більшість наших земель містить його менше ніж 1%. Тому ми так багато уваги приділяємо системі удобрення. Зокрема, залишаємо в полі всі пожнивні рештки кукурудзи, забираючи тільки зерно. Працюємо над тим, щоб вносити й інші органічні добрива. Ще одна причина, чому ми не бачимо відпочинку землі — у ґрунті накопичилося надзвичайно багато шкідників. Коли плуг орав, то на 3–4 метрах можна було назбирати повну жменю личинок дротяників, хрущів тощо. Тому все насіння ми змушені протруювати повторно, додаючи інсектициди — навіть купили для цього спеціальну машину. Для протруєння застосували препарат із полімерним комплексом, який утворює навколо кожної зернинки мікрокапсулу: вона закріплює діючу речовину протруйника на поверхні зернівки. Такий спосіб дозволяє захищати від дротяників рослину протягом першої половини її вегетації. Так, це удорожчання технології, але якби ми цього не зробили, отримали б дуже велике зрідження посівів. Сподіваємося, що років через три-чотири зможемо від повторного протруювання відмовитися. Адже ґрунтові шкідники в основному розвиваються в тих місцях, де є кореневище багаторічних бур’янів, куди імаго відкладають яйця. Оскільки ми кореневища вже знищили, то й кількість шкідників зменшиться.
Людмила Морозова
журнал The Ukrainian Farmer, грудень 2014 року
The Ukrainian Farmer
