Сезон викликів
Нинішнього року втримаються на плаву елеватори агропідприємств, які мають власне зерно.
Елеваторний ринок цьогоріч переживає ще один складний сезон, який фактично стане тестом на витривалість підприємств. Потужності зберігання в Україні поступово збільшуються й майже досягли довоєнного рівня. Водночас маємо скорочення валу агропродукції, яка через аномальну погоду майже не потребує сушіння. Про основні тренди елеваторного ринку 2024 року The Ukrainian Farmer розповів директор ТОВ «СОЛАГРО» Сергій Щербань.
— Пане Сергію, початок елеваторного сезону розпочався на тлі стабілізаційних вимкнень електроенергії. Чи можна вважати намагання підприємств шукати альтернативу з метою забезпечення безперебійної роботи трендом?
— Українські елеваторні підприємства завжди тяжіли до автономності. І спричинені війною події ще більше підштовхнули підприємства до інвестицій у власну незалежність. Зокрема, підвищення цін на газ стимулювало підприємства до виробництва теплогенерації для сушіння зерна на альтернативних джерелах палива. Навіть якщо елеватор не здатний повною мірою для себе згенерувати біомасу, її можна докупити в регіоні від інших виробників. Тобто питання сушіння вирішено на 100%. Ба більше, з економічного погляду сушити на біомасі значно дешевше, ніж на природному або скрапленому газі.
В ідеалі підприємство працює на альтернативі (біомасі, пелеті або на відходах), але має доступ до природного чи зрідженого газу. Останній також дає певну автономність. Тому доцільно мати окрему місткість із певним обсягом такого виду палива.
Часто під час роботи на біомасі чи інших альтернативних джерелах є потреба зупиняти теплогенераторну установку, наприклад, для зачищення. За час переривання технологічного процесу остигає сама шахта й зерно, і потім доводиться знову розігрівати установку.
В ідеальній схемі, коли потрібно зробити технологічну перерву й зупинити твердопаливний котел, що працює на альтернативі, природний або скраплений газ підхоплює роботу сушарки, яка працюватиме далі. Підприємство не зупиняється — воно працює, немає втрат ані на охолодження, ані на подальше нагрівання.
Щодо автономної електроенергетики, то нині всі елеватори придбали генератори, щоб мати автономію під час стабілізаційних вимкнень.
— На Вашу думку, яка оптимальна потужність генератора?
— Ми якось запускали нове підприємство, де не вдалося до початку сезону завести електричні мережі. Тоді нам довелося працювати на орендованому напівмегаватному дизельному генераторі. Ми помітили, що на класичному генераторі до 250 кВт електроенергія дорожча проти мережевої. А за потужності генератора від 300–400 кВт і вище виробництво електроенергії рентабельніше, ніж мережеве. Тобто чим потужніший генератор, тим економічно вигіднішим стає кВт.
Найчастіше на підприємствах працюють два генератори: середньої та великої потужності. Коли елеватор має виконувати мінімальні технічні завдання, він працює на генераторі 250–300 кВт. Якщо ж підприємству треба виконати більш енерговитратні операції, вмикають потужніший генератор на 500–750 кВт.
Також добре себе зарекомендувала когенерувальна установка, яка одночасно виробляє тепло та електроенергію. Це генератор внутрішнього згоряння: під час роботи він виділяє тепло, яке може йти на сушіння, а отриману електроенергію відправляють у виробництво. Економіка такого генератора набагато краща, ніж мережева, плюс це незалежність підприємства.
— Багато підприємств в умовах перебоїв з електрикою встановлюють сонячні панелі. Проте чи вистачить елеватору виробленої таким чином енергії?
— Я спостерігаю реалізацію успішних проєктів сонячної генерації. Вважаю, що така генерація без акумулювання електроенергії є економічно вигідною, адже накопичувач коштує дорого. До того ж, як свідчить практика, за рік акумулятор втрачає 30% ємності. Відповідно, за кілька років доведеться купувати новий накопичувач. Тому ідеальним є варіант, коли панель генерує сонячну енергію й підприємство відразу відбирає потужності для своїх потреб. Ураховуючи те, що зазвичай пікові навантаження елеваторів припадають на день, сонячна енергія дасть потрібну потужність, і такий проєкт буде повністю окупним.
Якщо на підприємстві крім панелей ще й придбали накопичувач, раціонально під’єднати власну сонячну генерацію до електромережі. У період міжсезоння панелі все одно вироблятимуть електроенергію, яку викуповуватимуть за «зеленим» тарифом.
— Як правильно розрахувати кількість сонячних панелей, щоб їх вистачало для обслуговування сушильного комплексу?
— Уважається, що рівень споживання електроенергії підприємства, коли він працює на повну потужність — 1–1,5 мВт/ год. І це чимало панелей, які потрібно правильно розмістити.
На підприємстві треба шукати менш запилене місце, щоб досягти максимальної ефективності цих панелей. Свій «внесок» роблять і голуби зі своїми продуктами життєдіяльності. Тому часто панелі розміщують у закутках підприємства, наприклад, біля водонапірних веж, безпосередньо на них або на силкорпусі. Тобто ближче до сонця, з мінімумом пилу та тіні, якнайдалі від місць проведення основних технічних операцій. Також варто пам’ятати, що в разі встановлення панелі з розрахунку 1–1,5 мВт в середньому вони згенерують 50% енергії. На заваді стане тінь, сила сонця, не той кут, недостатньо довгий світловий день — тобто дуже багато додаткових параметрів.
— Аномальне тепле літо посприяло тому, що аграрії майже не потребують послуг із сушіння.
— На жаль, окрім погоди маємо комплекс проблем. Спека і посуха цього сезону стали причиною того, що відпала гостра потреба сушіння, максимум зерно вентилюють. І така ситуація у всіх регіонах України. Тобто погода відсікла значну частину клієнтів елеваторного бізнесу. Також знизилася врожайність культур, відповідно, зменшився вал, і це також обрізало кількість клієнтів елеваторів. Крім того, товаровиробник, як і раніше, рахує економіку й находить будь-які способи, щоб не мати додаткових витрат, які ляжуть потім на собівартість його продукції. Фермер намагається не сушити збіжжя, самостійно очищувати його й зберігати на власних потужностях. На елеватор агровиробник везе партію, щоб продати за складською квитанцією або для проведення обробки безпосередньо перед продажем.
— Як у такому разі виживати елеваторам, коли вони втратили головний прибутковий складник?
— Так, це був перший головний прибутковий складник. Другий — коефіцієнт оборотності. До війни 2–3 обороти вважались хорошим коефіцієнтом, де в середньому 40% припадало на сушіння, а 40% послуг — зберігання та відвантаження вагони. На жаль, сьогодні елеватори не зможуть прожити за кошти накопиченого «жирку» — його витратили на інвестиційні проєкти щодо альтернативної теплогенерації та електрифікації. З огляду на те, що минулий рік теж не дуже балував прибутковістю й жодне підприємство не виконало план за обсягом, елеваторники мають другий і навіть третій рік просідання.
Цього року, підозрюю, буде аналогічна ситуація. Більшість продукції фермерів піде прямо на порти, минаючи елеватор. У радіусі 500 км від порту Одеси продукцію привезуть автомобільним транспортом, відповідно, послуги елеватора з перевалювання на вагон уже не потрібні. А логістика від 500 км від Одеси й надалі вважається тільки вагонами, тобто тут навантаження обов’язкове, відповідно, елеватори можуть отримати якийсь обсяг на перевалювання продукції. Однак цього сезону я не бачу, як можна елеваторам у будь-якій точці України заробити. Сушіння практично не буде, плюс кукурудзи менше сіяли, а це основна культура, яка була стимулом для розвитку елеваторної промисловості у 2000-х роках в Україні. Соняшник — окрема каста. Зазвичай товаровиробник зберігає його у себе на потужностях і продає на переробку. Тобто на цій культурі елеватори також не зароблять.
— А соя? Багато компаній активно її виробляють. У чому труднощі цієї культури для елеваторів?
— Цього року в багатьох агрофірмах вологість сої — на рівні 4–5%, до того ж вона щупла, тому доводиться її доводити до кондиції для подальшої переробки та зберігання. Але елеватори не дуже люблять працювати із соєю, тому що вона дуже тендітна: в русі вона ушкоджується, колеться. Зокрема, це відбувається за розміщення у складських місткостях: як у силосах, так і в складах підлогового зберігання. До того ж сушіння сої на елеваторах — вкрай невигідний економічний захід. На неї витрачається дуже багато енергоресурсів, але вона дуже повільно віддає вологу. Порівнюючи з кукурудзою, на один відсоток вологи віддаєш у рази більше теплоносія. А тариф прораховано, як для сушіння кукурудзи. В роботі із цією культурою дуже великі вимоги до самопливів: у якому вони стані, які кути, як налаштовано норії, щоб її не пошкоджувати й не колоти боби. Тобто забагато нюансів. Тому елеваторники не люблять сою.
— Чи змінилась вартість сушіння тонно-відсотка проти минулого року?
— Багато хто не поспішає осінній тариф видавати, бо немає що сушити, проте, порівнюючи з минулим роком, він підвищився на 10–15%. Ставку підвищили суто символічно через індексацію зарплати й інфляцію. І те, коли її підвищували, було розуміння, що на цьому не зароблять через відсутність надання послуг. Максимум — підтримати елеваторників зможуть пізні гібриди. Хоча коли немає сплеску ціни на продукт, товаровиробник за сушіння не платитиме. Він просто лишить кукурудзу в полі.
— Чи оптимізують елеваторні господарства свої витрати скороченням штату?
— Нині подвійний удар — це мобілізація кадрів і недостатнє завантаження підприємства, що, відповідно, тягне із собою скорочення зарплат, премій, виплат, переробок. Думаю, що для керівника підприємства місця для маневру практично немає.
Деякі термінали змушені були піти на часткове скорочення. На елеваторах, де немає власного зерна та які сидять суто на послугах, тобто не забезпечені хоча б 40–50% валом свого продукту, спостерігається і скорочення, і зменшення кількості робочих днів чи годин. Тому якість персоналу відіграє важливу роль, але чомусь під мобілізацію підпадають найрозумніші. Тобто кваліфікація нині вкрай низька.
Якби кваліфікаційних фахівців лишити хоча б на рівні 15–20%, елеватор без втрат здатний виконувати технічні операції з необхідною якістю й обсягом.
— Навіть в умовах повномасштабної війни агропідприємства нарощують елеваторні потужності. Чи не спостерігається наразі певна перенасиченість ринку?
— Насправді ще до початку повномасштабної війни елеваторних потужностей уже було більше щодо до валу реальної продукції. Спочатку багато підприємств робили заміну старих бетонних силосів і підприємств підлогового типу. Тобто була тенденція щодо заміни старих потужностей з метою оптимізації витрат на собівартість обробки зерна та поступовим розширенням підприємств.
Пізніше розпочалось дублювання елеваторних потужностей. Адже агропідприємства, які раніше зосередились на розширенні земельного банку й агротехнологіях з метою збільшення агропродукції, прорахували, що краще інвестувати у власний елеватор, ніж возити збіжжя на стороннє підприємство. І ті потужності, які нині будують, у переважній більшості є завершенням ще довоєнних проєктів. Цього року виграють ті підприємства, що вирощують продукцію й везуть її на власний елеватор.
— Нині багато компаній розвивають власний транспортний парк, зокрема завдяки міжнародним донорам.
— Власний транспортний парк — це від 5 до 10 доларів економії у собівартості на тонні. Також власна логістика дає більшу свободу. На сьогодні найбільш життєздатний варіант для агропідприємства — забезпеченість хоча б 40–50% власними потужностями зберігання своїм парком вагонів. Також грант — хороша можливість модернізації наявних елеваторних потужностей.
— В умовах стабільної роботи «українського коридору» спостерігаємо кризу на Дунаї. В розвиток інфраструктури на цьому напрямку інвестували деякі учасники ринку, коли морські перевезення майже припинились. На Вашу думку, що можна зробити, щоб за стабільної роботи «українського коридору» Дунай та західні кордони були актуальними?
— Ми також інвестували в Дунай. Якщо чесно, я був упевнений, що коли велика вода відкриється, великі компанії та холдинги лишать деякі струмки для підтримання цих альтернативних шляхів, щоб за потреби миттєво можна було повернутися до цього русла за напрацьованою схемою. Достатньо всього 5% загального валу кожної компанії-експортерки, щоб підтримати Дунай. Але дива не сталося. Тільки «НІБУЛОН» підтримує річкові перевезення на Дунаї, бо має там власні потужності. Решті це не цікаво, бо сьогодні є велика вода. Якщо ж доступ до морпортів заблокують, знову буде колапс.
Щоб зробити Дунай затребуваним, фактично потрібно виграти 7–10 доларів на тонні. Однак на рівні держави також немає рішень щодо підтримки Дунаю, навіть немає позитивного рішення щодо пільгових тарифів на залізничні перевезення.
Баржовий флот нині на Дунаї практично не залучено, хоча можна на державному рівні прорахувати прийнятну ставку для забезпечення маршруту. До того ж можна було б переорієнтувати з Одеси партії шротів чи нішевих культур, висівки, первинні продукти переробки до 10–20 тис. тонн на судно, яке возять малі підприємства. Проте поки що таких рішень немає, тому криза на Дунаї загострюється.