Коли ринок насититься?
Будівництво елеваторів триває активними темпами, що набагато випереджають збільшення врожайності та валове збирання всіх масових культур. Така ситуація не може не викликати занепокоєння — досить швидко ринок може насититися, з’являться вільні потужності, які елементарно не буде чим заповнити. Чи не опиняться власники великих елеваторів в умовах постійного цінового тиску, що в теорії може загрожувати прибутковості елеваторів? З цим та іншими запитаннями ми звернулись до експерта галузі Ярослава Штики, який розповів про сучасний стан елеваторної галузі в Україні й основні проблеми, що турбують власників підприємств зернозберігання.
— Пане Ярославе, назвіть основні чинники, що впливають на обсяги будівництва елеваторних потужностей в Україні. Прокоментуйте кожен із них.
— На сьогодні тільки в системі ДП «Держреєстри України» сертифіковано майже 1000 підприємств, що зберігають зерно. Крім того, існує велика кількість приватних елеваторів і зерносховищ, які функціонують, але обліковуються тільки на комерційних інтернет-ресурсах. До того ж відбувається активне будівництво чи реконструкція елеваторів і зерносховищ. Отже, ринок сам демонструє про певний дефіцит потужностей, і можливості для нарощування обсягів ще існують.
Розподілення елеваторних потужностей по регіонах і досі є нерівномірним. Є райони з надлишковими потужностями, у яких елеватори функціонують частково або зупинені й виставлено на продаж. Такі елеватори вже можна побачити в Полтавській, Київській, Хмельницькій областях. З іншого боку, у регіонах із дефіцитом елеваторних потужностей аграрії змушені возити зерно на великі відстані, і в продажі орієнтуються не лише на запропоновану ціну зерна та якість послуг із доробки, а й на логістичну складову. Це спонукає до будівництва власних елеваторів або сховищ із мінімальною технологічністю.
— Коли, на вашу думку, завершиться період активного будівництва елеваторів в Україні?
— На мою думку, ринок активного будівництва елеваторів і зерносховищ триватиме й далі, що пов’язано з переліком таких чинників:
• збільшення банку землі приватних господарств (фермерів і невеликих агрокомпаній до 10 тис. гектарів);
• підвищення середньої врожайності зерна і збільшення загального валу вирощеної продукції;
• потреба у централізованому зберіганні зерна в одному місці з логістичним прив’язуванням, а не хаотично при токах, де нема доріг і залізничної інфраструктури;
• технологічна застарілість і зношеність матеріальної частини чинних елеваторів і зерносховищ;
• бажання зовнішніх гравців створити на ринку зерна України свою елеваторну інфраструктуру від поля до «Панамакса».
— Чи не натраплять у якийсь момент власники елеваторів на дефіцит зерна, і один оберт на сезон стане максимумом?
— Деякі власники елеваторів без банку землі вже познайомились із ситуацією, коли бракує зерна на один оберт або заповнення елеватора — мінімальне. Тому, хто має власну землю, завжди завантажить елеватор. Щодо обертів маю певний досвід, пов’язаний із будівництвом і експлуатацією підприємств при агрохолдингах і невеликих аграрних компаніях. Роками я спостерігаю різне ставлення до розуміння фінансової моделі роботи елеватора чи зерносховища. Агрохолдинги зазвичай розглядають елеватор як окремий бізнес, який на власному та сторонньому зерні має заробляти кошти на послугах і бути самоокупним. Тому ці елеватори часто роблять кілька обертів на сезон. А фермерські господарства й відносно невеликі аграрні підприємства хочуть бачити все зерно на складі. Це дає їм відчуття стабільності й можливість продавати зерно в потрібний момент. Про оберти та можливість заробляти на доробці й зберіганні тут зазвичай не йдеться. Окрема ситуація буде з трейдерськими елеваторами.
— Як впливає на загальну ситуацію тренд будівництва фермерських елеваторів незначної потужності? Чи не стане це причиною недостатнього завантаження великих підприємств у найближчі 3–5 років?
— Будівництво фермерських елеваторів практично не вплине на роботу елеваторів чи зерносховищ агрохолдингів або переробних підприємств. Адже агрохолдинги й переробні компанії будували об’єкти в основному під потреби власного банку землі. Об’єкти переробляння, своєю чергою, контрактують урожай заздалегідь і забирають на свої елеватори відразу після збирання. Натомість «трейдерські» елеватори відчують брак зерна і не зможуть так заробляти на послугах очищення, сушіння, зберігання та частково відвантаження, що надалі може призвести до їх зупинок
— Геополітичні ризики змушують багатьох аграріїв з обережністю підходити до інвестицій. Як цей чинник впливає на ухвалення рішень про будівництво елеваторів різних класів?
— Ураховуючи темпи будівництва елеваторів на 2021 рік щодо інтенсивного завантаження виробників елеваторного обладнання, геополітична ситуація на сьогодні особливо не вливає на будівництво елеваторів і зерносховищ. Однак ми пам’ятаємо, що через політичні та економічні ризики обсяги будівництва суттєво змінювались: зменшувались і збільшувались більше, ніж удвічі. Наприклад, після значних спадів спостерігали елеваторні буми у 2017-му та 2020 роках.
— Питання року — ціна на газ. Які, на вашу думку, альтернативні джерела енергії є найвигіднішими, найзручнішими і найбільш захищеними від різких цінових коливань?
— Ціна на природний газ не стабільна останні роки. У 2019 році весною 1000 кубометрів можна було придбати за близько 150 доларів, а нині «Нафтогаз» продає по 35 тис. гривень за такий самий обсяг. Відповідно і зросла ціна альтернативного палива. Паливну гранулу з лушпиння соняшнику можна було купити за 1400 грн/т, тепер уже ціна досягла 6000 грн/т. Гранула дубова виросла в ціні до 8000 тис./грн. Тому від коливань ціни на енергоресурси, на мою думку, захищені власне підприємства, що мають свої мертві відходи: продукти переробляння соняшнику (відхід лузги), солому (не бажано), або мають доступ до відходів пилорам і власні лінії виробництва паливної гранули чи брикету. Наявність власного альтернативного палива гарантує захищеність від коливань ціни.
— Який відсоток підприємств шукатиме альтернативні способи сушіння зерна?
— У зв’язку з подорожчанням природного газу перехід на альтернативне паливо є новим мегатрендом не тільки в елеваторній галузі. Проте, незважаючи на очевидну вигоду, потрібно обчислювати фінансову модель цієї справи. У більшості випадків усі обраховують різницю на вартості енергоресурсів, але ніхто не обчислює вартість теплогенерувальної установки з усією додатковою інфраструктурою, її умови експлуатації, витрати на заготовлення й зберігання альтернативного палива. Ще 2019 року елеватори, які закупили газ за ціною, що не вища за 140 доларів за 1000 кубометрів, їх собівартість сушіння виходила нижчою, ніж на паливній гранулі соняшнику чи дуба. Але в зерносушарний сезон 2020 року ситуація змінилась кардинально навпаки. Тому, якщо підприємство не генерує достатню кількість власного альтернативного палива, треба спочатку прорахувати фінансову модель альтернативної «теплогенерації» й оцінити всі можливі ризики: ціна на альтернативне паливо може суттєво зрости через великий попит. Але трапляється, коли з певних причин не може приєднатися до «газової труби» або використовувати скраплений газ (LPG) і є доступ до альтернативного палива. У цьому разі надійний спосіб сушіння зерна — тільки застосування теплогенератора на твердому паливі.
— Як змінились уподобання українських аграріїв щодо вибору елеваторного обладнання: віддають перевагу імпортному чи вітчизняному? Що впливає на їх рішення?
— Трендом останніх десяти років став перехід від імпортного елеваторного обладнання на вітчизняне. Для цього є кілька вагомих причин:
• якість обладнання достатньо висока й подекуди краща, ніж в іноземних брендів. Але тут потрібно насамперед зауважувати на комплектацію обладнання й порівнювати комерційні пропозиції від постачальників;
• державна компенсація для покупців українського обладнання спонукає багатьох аграріїв — від малих фермерів до агрохолдингів — віддавати перевагу саме вітчизняним продуктам;
• позитивні відгуки тих, хто придбав і вже має досвід експлуатації;
• зрозумілі строки постачань обладнання;
• значно дешевший і часто швидший технічний сервіс, як порівняти із закордонними постачальниками обладнання, а також наявність витратних матеріалів і запасних частин на території України.
Усе це дає змогу інвестувати в елеватор значно менше коштів і не втрачати у якості, продуктивності, надійності та довговічності. Однак існують деякі винятки, які стосуються певного сегмента елеваторного обладнання. Загалом комплектація постачань елеваторного обладнання вітчизняного виробника технічно і технологічно надійніша та фінансово цікавіша, ніж обладнання іноземних виробників.
— Прокоментуйте ситуацію з посиленням контролю й відповідальності за ваговими параметрами вантажного транспорту. Вже цього сезону багато підприємств відчули дефіцит логістичних потужностей. Буде нарощуватись парк техніки, чи більше зусиль витрачатиметься на оптимізацію перевезень (вибір маршрутів, скорочення простоїв на елеваторах тощо)?
— На мою думку, відповідь на це запитання лежить у фінансовій площині. Підприємства шукатимуть найоптимальніші способи розв’язання логістичних задач, і для кожного воно буде індивідуальним. Однак загальний тренд щодо збільшення кількості зерновозів (нових) на внутрішньому ринку збережеться. Кількість зерна навряд зменшиться, і його потрібно буде возити з дотриманням чинних вагових обмежень.
— Як ви можете оцінити розвиток зернопереробної галузі? На скільки років затягнеться трансформація України із сировинної держави до виробника і постачальника готової продукції?
— Тут багато залежить від внутрішнього ринку споживання, а також можливості постачати товари на зовнішні ринки. Якщо є попит, державний захист і підтримка, тоді є шанс, що цю нішу швидко заповнить власний виробник. За сприятливих умов така трансформація відбудеться вже за кілька років.