Агромаркет

Після нас хоч потоп?

The Ukrainian Farmer
Джерело:
The Ukrainian Farmer
Поділитись:
Після нас хоч потоп?
Бажання максимально заробити на орних землях є цілком зрозумілим. Проте прибуток будь-якою ціною не відповідає законам природи й агрономії.

За вікном зима. Вона цього року перемінна — то холодна із завірюхами, то типово європейська, тепла, майже весняна. На полях така погода постійно змінює ситуацію й порушує проблеми для виживання ослабленої з осені тривалою посухою озимини.

 
 

  

Орні землі — не кар’єр із піском

 

Нечасте зимове сонце нагадує про майбутню весну та новий цикл вічних клопотів хлібороба. Робота на землі формує специфічний тип філософського бачення життя і його проблем, привчає бути розважливим, мудрим, упертим і терплячим. Тисячолітній досвід землеробських цивілізацій доводить, що біля землі тривалий час успішною зла людина бути не може, тому психологічно наш хліборобський народ за сотні поколінь роботи увібрав у себе найкращі людські якості, зокрема доброту та порядність.

 

Нетерплячий читач може заперечити, до чого тут доброта, коли актуальними в житті є інші речі: величина валових зборів сільгоспкультур, бізнес, прибутки, податки. Жодної лірики й філософії, все жорстко та конкретно.

 

Напрошується запитання: а чи можна з таким нігілістичним підходом успішно працювати біля землі? Орні землі — це не кар’єр із піском, де можна без глибоких роздумів черпати екскаватором сировину й торгувати; і не завод, де згідно з конкретними регламентами технології можна виготовляти десятиліттями ту саму марку машини.

 

Інтенсивні технології вирощування посівів сільгоспкультур, які ще у 70-ті роки започаткувала «зелена революція», що передбачали перетворення роботи біля землі на форму індустріальної праці, виявили не так переваги, як побічні ефекти й недоліки. Життя вкотре доводить, що мертві технократичні схеми на основі лише економічних розрахунків не можуть бути життєздатні в часі. Ігнорування власне законів життя нічого путнього створити не здатне. В основі аграрного виробництва лежать саме біологічні об’єктивні закони, і їхнє нехтування призводить лише до утруднення проблеми, а не до досягнення мети.

 

Прибуток будь-якою ціною?

 

Від узагальнень перейдемо до конкретики. Бажання максимально заробити на орних землях є цілком зрозумілим. Проте прибуток будь-якою ціною не відповідає законам природи й агрономії. Що бажає висівати сучасний господар на землі? Насамперед ті культури, які дають прибуток. Серед польових культур їх небагато: соняшник, соя, ріпак, кукурудза. Головний хліб — пшениця вже не так популярна серед аграріїв. Бо менший прибуток. Говорити про жито озиме, горох, просо, гречку, ячмінь, овес, люцерну й інші польові культури — не доводиться. Для них будуть відведені площі й добрива за залишковим принципом — в останню чергу. Чому? А з них заробиш небагато.

 

Ось і маємо. Кукурудзи — 5–6 млн га, соняшнику — тут облік реальних площ, які засівають, досить затуманений аграріями, сої — майже 2 млн га і т. д. Згідно з якими агрономічними законами та науковими рекомендаціями засіваємо по кілька районів суцільно одною просапною культурою? Це за умови, що у структурі посівів більшості регіонів країни посіви широкорядних культур, згідно з науковими рекомендаціями Національної академії аграрних наук України, не мають становити більше як 30% площ орних земель.

 

За недотримання таких вимог господарі провокують розвиток активних ерозійних процесів на орних землях і пришвидшену деградацію орного шару ґрунту. Хто сьогодні в умовах виробництва дотримується таких наукових рекомендацій? Кого турбує проблема ерозії полів чи падіння вмісту гумусу в орному шарі? На них ніхто реально не зауважує. Про які біологічні закони говорити, коли треба отримати прибуток. Сьогодні так, а як бути завтра? Невже орні землі потрібні лише на один вегетаційний період?

 

Земля не моя, орендована. Візьму в оренду в іншому місці, спаплюжу й знову покину. Ось реальна практика життя, а не якась там ефемерна землеробська етика чи мораль і закони агрономії. За цивілізовану етику віллу у Франції і престижного автомобіля не купиш — потрібна «капуста», і бажано багато.

 

Коли в багатих рвачів сформувалося таке ставлення до землі, на якій вони виросли? Земля не сприймається ними як годувальниця для всіх поколінь, а лише як засіб збагачення їх особисто, і бажано сьогодні. Після них хоч потоп. Багато хто із сучасних подібних «великих аграріїв» не планує обтяжувати себе будь-якими зобов’язаннями із цією землею і цією країною. Дехто з них відверто заявляє: «Мої діти й онуки на цій землі та у цій країні не житимуть. Вони житимуть в багатих країнах: Англії, Франції, США або Швейцарії». Прикладів такого ставлення нуворишів вистачає: від лідерів «озимого покоління», до господарів відомого агрохолдингу «Мрія» та їм подібних.

 

Здається, все логічно. У названих країнах земля добре доглянута, з вивезеними мільярдами нашим «аграрним королям» і їхнім нащадкам там буде добре. А як буде тут? В обікраденій країні, де орні землі будуть повністю споганені й виснажені подібними горе-аграріями? З якою подякою місцеві жителі згадуватимуть колишніх «господарів» й «орендарів» з агрохолдингів за таку діяльність?

 

Історія доводить, що людське горе та сльози на камінь не падають. Вони повертаються з часом як не до самих винуватців, то до їхніх нащадків. Закон збереження маси та енергії, що був відкритий ще 1783 року великим А. Лавуазьє, є справедливим і до людських стосунків і людської моралі й етики.

 

У питаннях ставлення до землі хочу знову повторити відомий вислів не агронома (бо бізнесмени думку агрономів часто ігнорують, їм ближче по духу економісти), а великого президента США Д. Рузвельта, який він зробив наприкінці 30-х років XXст.: «Народ, який не дбає про свою землю, знищує своє майбутнє».

 

У нас на полях сьогодні саме така практика. Проте землероби, як і все суспільство, не мають права не думати про день прийдешній. Країна повинна мати позитивне майбутнє. Таке розуміння може об’єднати всіх — від найнятих народних депутатів до фермерів. Закони життя й турбота про майбутнє країни не можуть бути проігноровані ніким для задоволення своїх особистих чи групових амбіцій. Це має бути аксіомою та державницькими підходами, які визначають місце будь-якого діяча на владній піраміді.

 

Викривлені пріоритети

 

Проте повернімося до аграрного виробництва як основи самого існування будь-якої цивілізації. В обивателя часто формується стереотип, що робота біля землі рутинна, важка й примітивна, де немає потреби мати глибокі знання та розум, усе там відбувається саме по собі.

 

Життя доводить, що все навпаки. Аграрій працює із живими істотами й повинен ураховувати у своїй діяльності не лише цифри калькулятора, а й закони біології та природи. Скільки б не докладали зусиль біотехнологи, селекціонери, скільки б не вносили мінеральних добрив і пестицидів на поля, все одно в основі отриманого врожаю лежать закони біології, й головний із них — процес фотосинтезу.

 

Спрощені, примітивізовані для зручності керування й виконання технологічні операції, які здійснюють за визначеним шаблоном в агрорхолдингах на площі посівів у кілька сотень тисяч гектарів, у принципі не можуть бути адекватними конкретній ситуації, що складається на кожному полі. За такої системи агрономічної робити у великих аграрних об’єднань немає простору для застосування знань, є лише визначена головним спеціалістом схема чи технологічна карта й виконавська дисципліна.

 

Які фахові знання потрібні для агронома-виконавця в агрохолдингах? Адміністративно-менеджерські. Ось і все. Аналітичної й творчої агрономічної роботи на конкретному полі в них уже нема. Працювати просто, можна не замислюватися, виконуй вчасно — і все в порядку. За такої ситуації людина не агроном-особистість, вона — людина-гвинтик. Сучасне суспільство тяжіє до такого спрощення ролі людини-виконавця. На такий хід розвитку соціальних процесів підштовхує людину дійсність.

 

Роль кожної людини та її роботу оцінює суспільство за відповідними критеріями. Тут і матеріальні чинники, і соціальні, і етичні. Всі професії у суспільстві потрібні, проте їх оцінка суспільством далеко не рівноцінна. Суспільство, що передбачає свій розвиток й удосконалення, формує молоде покоління, що прагне нових знань й інформації. Відповідно, соціально престижними в суспільстві є професії, що створюють нові знання (наука) або доносять знання до молодого покоління (навчання). Прикладом можуть бути всі цивілізовані країни.

 

У нашому суспільстві такі пріоритети реально викривлені з точністю до навпаки. Повернемось до фактів. За середнього рівня офіційної заробітної платні у Києві 4300 грн на місяць (еквівалентно 179 дол. CША), заробітна платня вчителя у школі на рівні близько 2000 грн (84 дол. США), старшого наукового співробітника в системі академії наук — 2500–3500 грн (104–146 дол. США), будівельника — 8000–10000 грн (333–417 дол. США). За рівнем заробітної плати майже всі українці — бідні, на останньому місці у Європі. Неважко зрозуміти, що суспільний пріоритет навіть на такому рівні заробітних плат не за вчителем, а за робочою професією.

 

Яке майбутнє бажає мати наше суспільство за таких пріоритетів соціальних і матеріальних? На якій інтелектуальній базі воно формуватиме свій розвиток завтра? Яку глибину нових знань донесе до молодого покоління суспільства зневажений учитель, який за соціальною престижністю має в 4–5 разів меншу мотивацію до роботи проти робітника? Відповідь очевидна.

 

Без реляцій і фанфар

 

У цивілізованих країнах суспільство спрямоване на інноваційний шлях розвитку. Відповідно, пріоритетними в них є розвиток і функціонування науки, освіти, культури, роботи з інформацією, швидке й широке провадження нових наукових розробок у життя та підвищення продуктивності й ефективності праці, охорона довкілля. Новий сучасний світовий девіз розвиненого суспільства — «економічне те, що екологічне». Це не особистий погляд автора, це реальний девіз останнього Світового екологічного форуму 2015 року в Парижі.

 

Людство серйозно занепокоєне світовими тенденціями змін клімату, які маємо в останні десятиліття, і тими екологічними загрозами, що створило саме людство нерозумною діяльністю на планеті. Потрібно радикально змінювати ситуацію на краще. Наскільки наше аграрне виробництво сьогодні відповідає таким міжнародним вимогам? На жаль, реалії невтішні. Наша країна має найгіршу ситуацію у Європі в питаннях забезпечення населення питною водою. Вода та її якість визначають майже половину чинників збереження здоров’я населення. У нас сьогодні практично відсутні джерела питної води вищої якості. Поверхневі води забруднені господарською діяльністю. Розораність території країни 57%. Для порівняння, у країнах ЄС рівень розораності території становить 25,6%, а у США 12%.

 

Площа деградованих земель у країні щороку зростає майже на 80 тис. га. Кожен 4-й гектар орних земель потребує вапнування, а в Лісостепу та Поліссі — кожен другий. Середньорічні втрати гумусу з орних земель становлять 20 млн тонн, а втрати ґрунту — майже 600 млн тонн. Проте за оплесками через нарощування валового виробництва сировини, яку вивозять на експорт, таких проблем державні чиновники бажають не помічати. Для них головне — більше ринкових елементів унести в життя агарного сектора й ліквідувати всі перешкоди для безконтрольного панування у країні іноземних комерсантів. Для іноземців наші простори — це лише вигідний ринок збуту їхньої продукції. За розвиток країни та наші проблеми в них голова не болітиме — ні в площині екології, ні в соціальних проблемах, освіті, медицині, наявності робочих місць чи майбутнього. Потенційний конкурент для них на світовому ринку продовольства має бути ослаблений, завойований і ліквідований. У кожної країни свій економічний інтерес і свої пріоритети. Обстоювати свою землю і своє майбутнє, сприяти її розвитку маємо насамперед ми самі. Кожен на своєму місці, проте скоординовано, щоб не було за державу гірко й прикро, як сьогодні.

 

У цивілізованих країнах площа лісу та луків у середньому вдвічі перевищує площі орних земель. У США лише за період 1981–1983 рр. було зменшено (законсервовано або засаджено лісом) 24,6 млн га орних земель, на яких відбувались ерозійні процеси.

 

Що маємо ми? Ще 200 років тому майже половина території нашої країни була вкрита лісом. На час розвалу СРСР площа лісів становила лише 14,3% території країни, з них стиглих лісів — близько 6%. Сьогодні всіх лісових насаджень маємо близько 16% площ. У зоні Степу, де дефіцит лісових насаджень найгостріший, маємо лише близько 6% території під лісовими насадженнями. Це здебільшого майже знищені місцевим населенням на дрова вітрозахисні лісові смуги, що сьогодні фактично не мають ефективних господарів.

 

Що має Європа? У країнах ЄС понад 33% території становлять рукотворні ліси.

 

Відома аксіома наголошує, що ліси й луки не знають ерозії й посухи. Посуха 2015 року, яка охопила практично всю країну — від берегів Чорного й Азовського морів до Волині включно, доводить досить аргументовано, що в нас і на орних землях, і в лісовому та водному господарствах дуже далеко до переможних реляцій і фанфар. Це суцільні гострі екологічні, соціальні й економічні проблеми, які потребують швидкого і радикального розв’язання.

 

Шановний читач може скептично заперечити: все це голі побажання автора, коштів немає, країна в стані війни й економічної кризи, про що йде мова?

 

Дозволю поглянути на проблему з іншого погляду. Такі аргументи цілком справедливі, проте не до кінця. Розпочнемо із самих себе, а не з держави, яка тотально розкрадена насамперед людьми, що стояли й стоять при владі на грошових потоках усіх рівнів. Опустімось до побутового рівня.

 

Якщо зайти в ліс або на край лісосмуги, то що в першу чергу впадає в очі? Звісно, купи всякого непотребу й сміття. Хто його туди вивіз чи приніс? Невже іноземці? Звісно, це були ми самі, або наші сусіди, або земляки. То що треба зробити, щоб цього неподобства не було? Невже потрібно рішення міжнародного конгресу? Мабуть, ні. Потрібне бажання жити у цивілізованому суспільстві й чистоті, а не на смітнику.

 

Тоді як практично таке бажання — бути цивілізованими — прищепити всьому суспільству — від пенсіонера до малих дітей? Потрібна скоординована робота всіх членів суспільства. Насамперед свідомих громадян, а не пихатих жлобів, які дбають лише про себе й на весь світ їм наплювати.

 

Ніхто за нас не наведе порядок в нашому домі, не очистить береги річок і ставків від сміття, не наведе порядок в лісосмугах, не посадить дерева й квіти на вулицях замість складів дров, куп гною, каміння, бур’янів і всякого непотребу, який господар не бажає тримати у власному дворі, а складає на вулиці.

 

Що заважає зробити справжньою зеленою зоною кожне українське село? Передусім немає бажання це зробити в самих жителів і сільської ради, яку вони обирають. Якщо школярі своїми руками садять дерева, то вони їх не ламають і в майбутньому.

 

Хто ж, як не ми?

 

Маємо добрий взірець і народ, у якого варто повчитися всім нам. На території Ізраїлю напівпустеля, і власне пустеля вже вкрита рукотворними лісами, які радикально змінюють голі кам’янисті гори та пагорби, де немає майже ніякого ґрунту, не те що чорнозему. Процес відновлення лісів складний, важкий і витратний. Проте він відбувається вже не перше десятиліття й дає добрі результати. Сільське господарство Ізраїлю — одне з найпродуктивніших і сучасних у світі. Хто це все здійснив, чиїми руками? Це зробили жителі країни, у якій вони живуть. Отже, народ дбає про землю, воду й своє майбутнє.

 

Що потрібно змінити у нашій свідомості, щоб ми всі сприймали свою землю як справді свою? Чому практично за чверть століття незалежності ми, немов напів цивілізовані кочівники, так і не почали активно працювати, щоб протистояти наступу посухи й спустелюванню на півдні країни лісовими насадженнями? Їх у нас вирощувати все-таки простіше, ніж в пустелях Ізраїлю.

 

Проте в них лісонасадження — це справа всенародна, а в нас популярна справа лише рубати, знищувати й вивозити за кордон для особистого збагачення. Тут потрібен не так закон, як відповідна суспільна етика та мораль. Жити в неохайному будинку чи селі має бути психологічно некомфортно. Пора вже втілити в життя слова мудрого М. Т. Рильського: «У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград — красиве і корисне». Все це ми можемо і маємо зробити своїми руками, кожен на своєму місці.

 

Бажання зробити свою землю кращою, багатшою та красивішою має бути лейтмотивом у житті кожного справжнього громадянина країни. Нам тут жити, і від нас кожного персонально залежить, як і чого навчатимуться наші діти й онуки, у якому домі, якому селі чи місті вони житимуть. Якою щедрою та здоровою буде наша земля-годувальниця, і які гаї чи ліси зі співом соловейка, струмком із чистою водою даруватимуть кожному з нас неповторне відчуття затишку рідного дому, Батьківщини й гордості за свій рідний край.

 

 

Олександр Іващенко, академік НААНУ

журнал “The Ukrainian Farmer”, лютий 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 
 

Інші статті в цьому журналі
Джерело:
The Ukrainian Farmer
Поділитись:
  • 100 найкращих аграрних підприємств України
  • Експертна рада проекту «Аграрна Еліта України - 2019»
  • 100 найкращих аграрних підприємств України, за номінаціями