Овочі - Ягоди - Сад
Головне:
Овочі - Ягоди - Сад

Кадри й наука вирішують

Садівництво по-українськи
Джерело:
Садівництво по-українськи
Поділитись:
Кадри й наука вирішують

Наукове і кадрове забезпечення виноградарсько-виноробної галузі має низку проблем, що потребують конструктивного вирішення.

Будь-яке сучасне виробництво неможливе без надійного наукового супроводу, який, своєю чергою, потребує кваліфікованих фахівців — інакше у світі новітніх технологій на ринку не втриматися. Аграрний сектор та виноградарсько-виноробна галузь — не виняток.

Виноградарство традиційно є наукоємною галуззю. Створення й догляд виноградника вимагають значних витрат часу, коштів і досвіду. Тривалий час ця галузь у південних областях України і на Закарпатті була соціально орієнтованою, давала селянам роботу й забезпечувала їхнє гідне життя.

Однак останні два десятиліття у галузі виникло чимало проблем, й найбільшою є катастрофічно низька закупівельна ціна на продукцію. Унаслідок цього в Україні скоротилися площі насаджень і валові збори винограда.

Нині за урожайності виноградника на рівні 100 ц/га у сортів європейського походження собівартість вирощування грон коливається у межах 6–7 грн/кг. Однак оптово-закупівельні ціни на якісний виноград на Півдні України восени 2019 року не перевищували 5 грн/кг, і це за тривалого й точно не визначеного терміну розрахунку із постачальником продукції. До речі, восени 2018 року ціна на сировину технічного винограду (для переробки на вино) була удвічі вищою.

Заниження ціни на виноград має кілька причин, серед яких й значні обсяги фальсифікації виноробної продукції. Запобігати цьому мав би закон України «Про державне регулювання обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», до якого влітку 2016 року було внесено необхідні зміни. Проте Мінагрополітики придумало цьому документу свою редакцію: про виноград у тексті навіть не згадується, мова йде лише про виноматеріали власного виробництва.

Як результат, сьогодні деякі потужні виробники вина не мають жодного куща власного винограду, але мають власні виноматеріали. Попри скорочення площі насаджень винограду виготовлення виноградного вина в Україні із року в рік не зменшується. Так, у січні-серпні 2018 року в Україні було реалізовано вина на 3 млрд гривень, що на 15% більше аналогічного періоду 2017 року. Можливо, це за рахунок збільшення імпорту вина в Україну?.

Держава відсторонилася від контролю за якістю винопродукції, тому внутрішній ринок України переповнений фальсифікатом.

У той же час рівень споживання свіжого винограду однією людиною в Україні удесятеро менший від науково обґрунтованої норми, яка сягає 10–12 кг/людину/рік. Це й не дивно, адже насиченість ринку столовим виноградом ледь перевищує 13%. Із натуральним виноградним вином — аналогічно, його споживання є чи не найнижчим у Європі. Мале виробництво якісної виноградно-винороб ної продукції, незначна присутність українського вина на внутрішнього ринку, окрім іншого, пов’язані з низькою платоспроможністю населення.

Водночас в Україні є гідні уваги сортові вина торгових марок «Колоніст», «Вина Гулієвих», «Шабо». І їхня ціна на ринку наздогнала світові і це за умови, що вартість сировини (винограду) у структурі витрат на виробництво продукції зазвичай не перевищує 10%.

А що ж із рештою українського винограду і вина? Відсутність збуту, значний рівень фальсифікації продукції виноробства призвели до того, що на початок сезону переробки-2019 резервуарна база винзаводів виявилася заповненою.

Виправити ситуацію на ринку винограду і вина можна було. Для цього частину виноматеріалів слід було перекурити на коньячні спирти й тим вивільнити частину резервуарів. Проте масове постачання в Україну дешевих імпортних спиртів для коньячного виробництва (не завжди виноградного походження), свого часу узгоджене київськими чиновниками, звело цю можливість нанівець.

У країн — лідерів світового виноробства розвиток виноградарства базується на відповідних програмних документах, потребах ринку. Програми і концепції розвитку галузі в незалежній Україні та окремих її регіонах теж були свого часу розроблені, але вони дуже нагадували планові завдання та постанови колишнього радянського уряду, натомість про потреби щойно створеного ринку винограду і вина у них майже не йшлося. Через це вони й давали зворотний ефект.

В умовах ринкової економіки виробництво й економіка виноградно-виноробного комплексу країни є фундаментом для розвитку галузевої науки, освіти й запиту на кваліфіковані кадри. Тому питання розвитку галузі має вирішуватися комплексно. Ним мають опікуватися три сторони: наука, бізнес і держава.

Наука

Висвітлюючи проблеми аграрної галузі, керівники профільних установ нарікають на недофінансування державою аграрної науки та освіти. А про рівень досліджень та кількість й кваліфікацію новоспечених фахівців воліють мовчати.

У системі Національної академії аграрних наук зараз близько півсотні наукових установ різного рівня акредитації. Майже усі вони вихідці із колишнього СРСР й тісно координували свою наукову діяльність із союзними установами, виконуючи відповідну функцію. За кількістю агроустанов Україна в СРСР була першою й досі такою є на теренах СНД. Проте Українська Держава фінансує ці установи, не надто переймаючись економічною ефективністю їхньої діяльності та якістю їхніх розробок. Реформи, що буцімто проводяться академією в аграрній науці протягом останніх десятиріч, зводяться, головним чином, до маніпулювання із державним фінансуванням тієї чи іншої галузевої науки. Воно перетворилось у своєрідне перетягування канату (хто більше відхватить), у підсумку від цього страждають усі учасники «змагань», а найбільше — Держава.

Ще донедавна (2014 рік) науку про виноград і вино в Україні «просували» два НДІ, що лишилися після розпаду Союзу, — ННЦ «ІВіВ ім. В. Є. Таїрова» (м. Одеса) та колишній всесоюзний НІВіВ «Магарач» (м. Ялта, АР Крим). Площа виноградників та кількість спеціалізованих господарств із початку незалежності України й до тепер під патронатом двох наукових установ скоротилися утричі. Й це за умови, що із 1999 року в Україні існувала «Державна програма підтримки і розвитку садівництва, виноградарства і хмелярства».

Чи реформував би (скоротив) уряд та аграрна академія виноградарсько-виноробну науку, якби Росія не анексувала Крим? Напевно ні, як не реформував й нині низку інших державних наукових установ. А що змінилося у виноградарстві й виноградарській науці після того, як інститут «Магарач» відійшов до Росії? Нічого, бо обидві установи за своїм авторитетом і функціональною здатністю останнім часом зовсім не впливали на розвиток виноградарства і виноробства в Україні.

Рис. Кількість спеціалістів, зайнятих у сільському господарстві за освітньо-кваліфікаційним рівнем, тис. осіб

Проте певні псевдореформи в аграрній науці усе-таки відбулися. Керівникам наукових аграрних установ профільна академія надала необмежені можливості щодо маніпулювання державним фінансуванням: нині воно не передбачає цільового виділення й використання коштів. На відрядження, оплату комунальних послуг та інше необхідне установа отримує кошти в одній «дірявій торбині», й керівник може витрачати їх на свій розсуд. На фінансування усіх необхідних, у межах однієї установи напрямків, коштів не вистачає. Тож стає зрозумілим, чому значна частина аграрних наукових закладів в Україні узимку не опалюється, а їх працівники у відпустках «за сімейними обставинами».

Чотириденний робочий тиждень — найбільш явна хитрість з арсеналу керівників науково-дослідних інститутів. Останнім часом науковим установам надане й право віддавати майно (будівлі, приміщення) у довгострокову оренду. Загалом господарча діяльність наукових установ НААНУ — темний ліс й цілком залежить від моралі керівника.

Трапляється, що обклавшись усілякими фондами й приватними фірмами дирекція значну частину державних і зароблених колективом коштів без особливих зусиль, не соромлячись, переправляє до власних кишень, не забуваючи при цьому й «київського дядька». Той своєю чергу видає чергового пасу. Так, розпорядженням НААН науковцям за напруженість і складність праці передбачена надбавка до 100% посадового окладу, яку, зрозуміло, у більшості випадків отримує керівництво наукових установ…

Розгляньмо ситуацію, що склалася із науковим забезпеченням виноградарства і виноробства України детальніше.

Товарне виноградарство і виноробство України зосереджено переважно у південній, — степовій зоні країни й за своїм віком, порівняно із центрами світового виноградарства, досить молоде.

Трохи історії. Протягом ХІХ–ХХ ст. вітчизняне виноградарство, а згодом і наука про виноград і вино крок за кроком копіювали розвиток цих галузей у лідерів виноробства Європи, передусім Франції, Австрії й Угорщини. Це стосувалося й сортового складу виноградних насаджень України, значна частина яких і нині представлена аборигенними сортами європейського походження — Аліготе, Каберне-Совіньйон, Шардоне, Рислінг та ін.

Запровадження в українську практику прогресивних у тогочасній Західній Європі способів закладання й догляду виноградників, перехід на щеплену, а згодом — високоштамбову культуру винограду, ефективні засоби захисту рослин, комплекс машин для виробництва щеплених саджанців, догляду за кущами, механізованого збирання урожаю зробили свою справу. Галузь на українських теренах відбулася.

Прогресивні на той час технології у вітчизняне виноградарство активно просували такі видатні вчені як А. А. Кіпен, В. Є. Таїров, С. О. Мельник та багато інших.

Виноробна Європа завжди була попереду в усіх нововведеннях виноградарства та виноробства, й у неї було не гріх вчитись та переймати досвід. Проте замкненість кордонів колишнього СРСР упродовж майже усього ХХ ст., а також соціально недосконала система розподілу прибутків значно гальмували розвиток народного господарства і, зокрема, виноградарства. Спроби ж скопіювати зразки іноземної техніки або елементи технології майже завжди завершувались марною витратою коштів і часу.

Достатньо згадати технічний рівень вітчизняних виноградозбиральних комбайнів, вольове та необґрунтоване нав’язування у виробництві широкорядної культури винограду тощо.

Нині кордони сучасної України значно прозоріші й обмін технологічною інформацією набагато простіший, проте система розподілу у державному секторі лишається радянською.

Коли на початку 1970-х рр. партійному керівництву СРСР стало зрозуміло, що радянська аграрна наука народ не прогодує, влада здійснила чергову авантюру: на базі наукових установ почали створюватися науково-виробничі об’єднання. Не оминула така участь і науку про виноград і вино. На базі Українського НДІ виноградарства і виноробства у 1977 році було створено науково-виробниче об’єднання з виноградарства і розсадництва Головплодвинпрому УРСР. Воно об’єднувало на той час п’ять дослідних господарств, які мали певні виробничі завдання: виробництво щеплених саджанців, столового винограду, вина та іншої суміжної сільгосппродукції. Як і зараз, тематичні плани досліджень тоді складалися без урахування потреб виробництва. Об’єднання зазвичай очолювали призначені партійними структурами виробничники. Їх лейтмотивом ставав чіткий курс на виробництво й некомпетентність у науці. Це поставило жирну крапку на існуванні аграрної науки, зокрема й у виноградарстві та виноробстві.

Зараз, на жаль, ми не маємо ні саджанців, ні вітчизняного винограду, ні склянки доброго натурального вина, залишилися одні реформи, точніше відсоток від них.

І це, зокрема, й тому, що виноградарська наука в Україні сьогодні не має обґрунтованого соціального замовлення й вже понад 30 років існує сама по собі, щороку підживлюючись державною підтримкою.

Науковці вже забули, що таке методична комісія, редакційна та науково-технічна рада, обрання та переобрання на наукові посади та ін. Директори епізодично виконують свої обов’язки, переклавши більшу їх частину на замів, а більше приділяють уваги комерційній діяльності.
Це й зрозуміло, там гроші.

Кадри

Кадри вирішують майже все лише тоді, коли вони кваліфіковані.

Зміни, що виникли протягом останніх десятиліть у сфері сільського господарства, обмеження можливостей використання робочої сили у сільській місцевості, а згодом й узагалі деградація сіл, вплинули на кількісний, а головне, якісний склад спеціалістів агровиробництва.

Згідно з даними статистики, наведених у журналі «Економіка АПК» за 2011 рік тодішнім віцепрем’єр-міністром України Іваном Кириленком зі співавторами, обсяги прийому абітурієнтів до аграрних вищих закладів освіти І–ІV рівнів акредитації наприкінці минулого-початку теперішнього століть незмінно зростали навіть попри зменшення держзамовлення.

Так, у 1995 році до аграрних вишів за усіма формами навчання було прийнято 42,8 тис. осіб, держзамовлення при цьому сягало майже 83%. У 2000 році у вишах навчалось 49,1 тис. осіб, 63,7% із яких профінансувала держава. У 2004 році на перші курси аграрних вишів було прийнято 52,4 тис. абітурієнтів і, у тому числі, лише 56,9% за рахунок держави.

До речі, за даними статистики, у 2018 році до усіх вишів України зараховано лише 59 тис. абітурієнтів. Отже, кількість випускників аграрних спеціальностей зростала. Натомість моніторинг кадрового забезпечення аграрного сектору й закріплення спеціалістів на селі демонстрував зворотною тенденцію (рис.).

За даними статистики, більшість (до 90%) випускників сільгоспвузів у той час припиняли роботу протягом першого року призначення або й зовсім не приступали до неї. Натомість 70% продавців в Україні мали (й мають) вищу освіту. В Одесі ця армія освіченої молоді поповнювала ряди реалізаторів промтоварного ринку «7-й кілометр».

Не секрет, що здобуття аграрної освіти було найдешевшим серед інших. Зараз ситуація дещо змінилась. Непрестижність вітчизняної освіти і незатребуваність молодих фахівців у багатьох сферах агровиробництва у зв’язку із реформуванням останніх призвели до значного скорочення набору до вузів. Нарешті українці зрозуміли, що звання це ще не знання. Більшість новостворених фермерів зазвичай самотужки вирішують усі питання щодо агрономії, економіки і бухгалтерії свого виробництва — із досвідом, аби бути успішними, вони мусять здобувати й ґрунтовні знання (самоосвіта). Натомість більшість новоспечених власників великих агропідприємств не мають ані досвіду, ані відповідної освіти. Досить часто кадровими питаннями на підприємствах таких горе-власників займається відомча охорона. Довірений керівник підрозділу здатен без особливих зусиль усунути з посади агронома, іноді найвищої кваліфікації, прикладів цьому достатньо. Ще одна цікава схема: «Виростив урожай, зробив вино, — гуляй спеціаліст до наступного виноградно-виноробнго сезону без зарплати».

Сьогодні в Україні зовсім відсутня система післядипломного підвищення кваліфікації виноградарів. Свого часу провідну роль у цьому процесі відігравали наукові установи, існували спеціалізовані установи післядипломного підвищення кваліфікації, спеціальні курси та ін. На жаль, нині наукові установи й університети відсторонились навіть від проведення практичних семінарів районного і обласного рівнів, не переймаються цим питанням і управління агропромислового розвитку. Семінари щорічно організовують переважно провідні іноземні фірми, аби пропагувати свою продукцію на нашому аграрному ринку.

Цілком зрозуміло, що держава, яка зараз воює, не спроможна фінансувати усі необхідні програми підготовки кадрів, але для цього слід ширше застосовувати ресурси галузевого бізнесу.

Земля і метушня навколо неї

Реформа земель сільськогосподарського призначення (розпаювання), яка свого часу була проведена в Україні, не тільки не сприяла відновленню соціальної справедливості, але й перешкоджала розвитку виноградарства. В Україні майже відсутні притаманні західному виноградарству і виноробству невеликі фермерські господарства за типом «шато» та «вайнгут» й високою якістю продукції. Усі преференції держави щодо розвитку галузі перехопили здебільшого потужні виробники винопродукції. Ці компанії і зараз лобіюють переважну більшість державних законів, що стосуються оббігу алкогольної продукції.

Згідно з даними вітчизняної статистики, у 2009 році фермерські виноградники займали 4,3 тис. гектарів, переважно (84,4%) вони були зосереджені на Одещині, а середня площа фермерського винограднику сягала 36 га. А от у найбільш виноградарській землі Німеччини — Рейнланд-Пфальц, на третину меншій за Одещину, клькість фермерів, що займалися виноградарством, сягала 11 тис., а середня площа винограднику не перевищувала 7 га. Попри незначну площу, такі господарства виробляли досить високоякісну продукцію і забезпечували багатьом німцям постійну зайнятість.

Натомість в Україні унаслідок незграбної державної підтримки, що здійснювалась протягом понад 10 років, виноградарство втратило привабливість для фермерів. Навіть скасування вартісної ліцензії на продаж вина суттєво не змінило ситуацію.

Висока вартість обладнання для виноробства, значні терміни окупності капіталовкладень, тривале та витратне просування продукції на ринок роблять дрібних виробників вина не конкурентними.

Як змінить ситуацію продаж земель, що планує теперішнє керівництво держави? Швидше усього погіршить, бо прискорить розкорчування насаджень і перехід земель у категорію ріллі.

Окремим статусом наділені землі сільгоспризначення державних підприємств, вони знаходяться у державній власності і продажу та розпаюванню не підлягають. Переважно це приміське землекористування інститутів НАНУ і їх дослідних господарств та учбових господарств агроуніверситетів. Ці приміські, комерційно привабливі землі, на яких сторіччями культивували певні культури, чомусь водночас стали непридатними для їх вирощування.

У результаті такого державного підходу в Одеському аграрному університеті не залишилось жодного учбового господарства. А тепер, скажіть, як підготувати кваліфікованого ветеринара, якщо найближча ферма розташована на відстані 100 км від вишу? Хіба практикуватися на дворових котах і собаках.

Ще одне питання: як власник винзаводу забезпечить проходження практики студенту на своєму виробництві, якщо там виготовляється 100% фальсифікованої продукції? У такій ситуації не лише студент не отримає необхідних знань, але і викладач втратить свою кваліфікацію…

Усі ці негаразди позначаються на рівні освіти новоспечених випускників агровишів.

Не краще становище і у дослідних господарствах інститутів НААНУ, більшість з яких позбавлені своїх приміських угідь. На жаль, усі ці процеси призводять до занепаду аграрної науки.

Слід чесно констатувати, що землі сільгосппризначення під грифом «державні» успішно відчужуються весь час і переважно забудовуються. Так, на початок 2001 року установи аграрної академії володіли 604,2 тис. гектарів земельних угідь, на початок 2017 року — лише 346 тис. гектарів.

То чи потрібна країні аграрна наука? Та, що існує зараз, однозначно ні. У такому вигляді вона може влаштовувати лише тих, кого свого часу зростила система. Більшість же молодих вчених гостро відчули на собі нестачу фінансування аграрної науки й опинились у ситуації «нести важко, але кинути жаль».

Як покращити ситуацію?

У науці. Діяльність єдиного інституту виноградарства, що залишився від колишнього СРСР і його дослідних господарств, слід ретельно проревізувати за участю не тільки профільної Академії, а можливо і делегатів ВР. Система сама себе ніколи не очистить, це аксіома.

• За результатами проведеної ревізії оптимізувати якісний склад і чисельність працівників установи, поставивши перед ними конкретні завдання, забезпечивши при цьому достатньою зарплатнею (переважно за рахунок оптимізації чисельності, зокрема замів директора).
• Відновити систему обрання працівників на заміщення наукових посад.
• Залучити до формування тематичного плану досліджень найбільших виробників вина — платників податків, керівників спеціалізованих фермерських об’єднань.
• Інститут не повинен займатись виробничою діяльністю. Установа повинна працювати на державні кошти.

А якщо не вистачає коштів, частину цільових програм повинен фінансувати галузевий бізнес, створюючи відповідні гранти. Це дасть змогу налагодити тісні зв’язки із виробництвом, яких зараз майже немає і працювати на його замовлення.

• При цьому слід оптимізувати співвідношення між базовим і грантовим фінансуванням.
• Про існування фундаментальної науки у виноградарстві України, на наш погляд, на деякий час слід забути взагалі. Кадри. Зважаючи на те, що у більшості агровишів, які мають спеціальність «Виноградарство», відсутня власна виробничо-учбова база, її, доки не пізно і ще є залишки землі, можна створити на землях ННЦ «ІВіВ ім. В. Є. Таїрова».
• Треба досить чітко визначитися із кількістю необхідних для галузі фахівців різного рівня кваліфікації.
• Заслуговує на увагу організація короткострокових (заочних) курсів для охочих успадкувати та придбати землю і багаторічні насадження на ній. Складовими формування кадрового потенціалу у промисловому виноградарстві має стати перш за все популяризація.
• Довишівська підготовка сільської молоді до навчання за спеціальністю «Виноградарство».
• Реформування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у виноградарстві.
• Створення умов із залученням бізнесу для працевлаштування спеціалістів на виробництві, закріплення молоді у сільгоспвиробництві.

За умов такого високого рівня корупції, що склався у державі, торгувати землею — безглуздя, тим паче у запланованих великих обсягах.

Слід передбачити закон, який би унеможливлював купівлю і навіть успадкування земельних ділянок під багаторічними культурами без наявності у майбутнього власника відповідної (хоч і невеличкої) освіти.

Сергій Микитенко, канд. с.-г. наук

журнал “Садівництво по-українськи”, грудень 2019 року 

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/ належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

Інші статті в цьому журналі
Садівництво по-українськи
Садівництво по-українськи
Садівництво по-українськи
6
Статті з журналу:
Поділитись: