Сучасна система технічного регулювання має діяти на рівні інститутів громадянського суспільства.
Соціальні мережі переповнені рапортами про шалену активність чиновників щодо забезпечення експорту продукції українського сільгоспвиробника. Користувачі соціальних тих мереж сповнюються гордістю від причетності до великої справи. Та чи готова ота наша продукція вийти у світ чи принаймні забезпечити якість і безпечність харчування населення країни? Відповіді можуть бути різними…
Ні гармонізації, ні дієздатної системи…
Про мораторій на продаж землі всі, звісно, в курсі. Та мало хто знає, що аналогічні процеси починають розвиватися ще й у галузі безпечності та якості аграрної й харчової продукції. Останнім часом тут теж діє мораторій — на перевірки. Вперше його запровадили у 2014-му змінами до закону про державний бюджет. Потім позиції мораторію зміцнилися й у 2015–2016 рр. він оселився вже у Податковому кодексі. А цьогоріч мораторій оформлено окремим законом. Час іде, а ситуація на краще аж ніяк не змінюється. Всі чекають, коли знову запрацює державний контроль. Та чи може він запрацювати на застарілих засадах?
Насправді ж ідеться не стільки про державний контроль, скільки про запровадження національної системи технічного регулювання на виконання Угоди про асоціацію України з ЄС, про посилення конкурентоспроможності національного виробника, про боротьбу з корупцією, про запровадження ринкової системи гарантування безпечності та якості продукції. То до чого тут державний контроль і у чому проблема та як пов’язані між собою всі ці питання?
Суть технічного регулювання полягає в тому, що на рівні держави ухвалюють нормативні документи — технічні регламенти, у яких містяться загальні вимоги щодо безпечності та якості відповідного типу продукції. Роль технічних регламентів у нас сьогодні виконує безліч галузевих законів. Натомість у Європі технічні регламенти вводяться в дію директивами ЄС, що аналогічно ухваленню їх урядовими постановами або ж наказами профільного міністерства. На тлі Угоди про асоціацію йдеться про гармонізацію технічного регулювання — встановлення аналогічних вимог до продукції в Україні та ЄС. Протягом 2014–2017 рр. відбувається активне редагування профільних законів — аби наблизити їх до європейської та міжнародної практики. Та на практиці все стає ще більше заплутаним. Як мовиться, ні гармонізації, ні дієздатної системи. Наразі сучасна система технічного регулювання має діяти не так на рівні держави, як на рівні інститутів громадянського суспільства. Ми знову все неправильно зрозуміли, переклавши термін public authority (уповноважений публічний орган) як орган державної влади (хоча то state agency). Тепер чекаємо, коли буде «як краще», а діємо «як завжди». Система технічного регулювання, що зав’язана на органи державної влади й заснована на монополізованому державою контролі, адекватно не працюватиме ніколи. Це, як на мене, запорука збереження й зміцнення корупції, відсутності дієвого контролю за безпечністю та якістю продукції. Нерозуміння суті технічного регулювання тягне за собою нездатність виконання Угоди про асоціацію, а відтак аж ніяких перспектив щодо українського експорту. Втім, на відміну від урядовців, суспільство та економіка України вже дозріли сприймати, підтримувати й запроваджувати адекватну систему технічного регулювання, переходячи до адекватного застосування міжнародної практики.
Про користь стандартів і кодексів
Наріжні камені сучасної системи технічного регулювання (плюс гарантування безпечності та якості продукції, інтеграції до міжнародних ринків, викорінення корупції) — це технічні регламенти, стандартизація, документування технологічних й управлінських процедур, оцінювання їх відповідності усталеним стандартам. Стандартизація до останнього часу відігравала неабияку роль у національному промисловому виробництві — всі технічні й технологічні процеси мали відповідати державним стандартам (ДСТУ), які вводили в дію актами органів виконавчої влади, й технічним умовам (ТУ), які мали проходити державну реєстрацію. На етапі «гармонізації» запровадження стандартів стало необов’язковим як це нині є у світі. Технічні умови також держава більше не реєструє. А от технічні регламенти — у нашому випадку профільні закони — обов’язкові для виконання. Вони гарантують дотримання критичних параметрів безпечності та якості продукції, захищають споживача. Користь стандартів полягає у тому, що вони просто полегшують виведення продукції на ринок і зміцнюють довіру споживача, оскільки автоматично відповідають вимогам технічних регламентів. Окрім власне стандартів у міжнародній практиці послуговуються й іншими документами стандартизації, як-то кодекси усталеної практики (насамперед у галузі харчових продуктів і ліків), галузеві й корпоративні стандарти, дотримання яких є добровільним і зазвичай бажаним. А от органи державної влади у справі технічного регулювання й захисту споживача не відіграють жодної ролі, крім розробки та впровадження політики захисту споживача й технічних регламентів як його інструментів. Жодних дозволів на виведення продукції на ринок із боку органів влади не існує. Підтвердження того, що продукція є безпечною та якісною, надають органи відповідності — уповноважені публічні організації, що працюють у ринковому просторі на конкурентних засадах і безпосередньо органам влади не підпорядковуються.
Хто здатний забезпечити контроль
Процес гармонізації національних стандартів у нас нині ускладнений намаганнями затверджувати такі стандарти їх розпорядчими документами органів державної влади (постанови КМУ, накази міністерств). Це зайвий і хибний крок, який лише ослаблює позиції українського виробника. То чому б не скористатися міжнародними стандартами? Пряма імплементація технічних регламентів ЄС в національну законодавчо-нормативну базу також була б дуже ефективною. Тим паче, що в царині бухгалтерського обліку вже є прецедент імплементації міжнародної нормативної бази: підприємство може формувати звітність або за національними, або за міжнародними стандартами. Оцінювання відповідності продукції нормам технічних регламентів і стандартам за умов ринку мають здійснювати органи відповідності — юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, що відповідають установленим Законом України «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» вимогам й акредитовані в Національному агентстві з акредитації України.
Наразі державні інспекції не можуть впоратися з обсягом і фаховим забезпеченням виконання відповідних робіт. Тож контроль відповідності й перетворюється на фікцію, а отримання сертифікатів відповідності супроводжується корупцією. Потерпають від цього насамперед виробники, на іміджі продукції яких відбиваються всі ці «національні особливості». Для виведення продукції на міжнародні ринки українським виробникам потрібно нести подвійне навантаження — проходити національне корумповане «оцінювання відповідності» й паралельно отримувати «справжнє» підтвердження відповідності в міжнародних органах для завоювання довіри споживача. Схоже, настав час віддати ці функції тим, хто здатний реально забезпечити перевірку продукції. Скажімо, галузевим асоціаціям, що мають незрівнянно більший вплив на виробника…
Підприємства в своїй виробничій діяльності вільні обрати будь-які технологічні процеси й використовувати будь-яку техніку. Однак і технології, і техніка мають відповідати нормам технічних регламентів. Дотримання стандартів не перевіряється в обов’язковому порядку ні органами з оцінювання відповідності, ні органами державної влади. Питання якості й безпечності базової будь-якої сільгосппродукції є головними для її виробників, особливо на етапі розвитку прямого експорту. Міжнародні ринки є дуже чутливими до якості та безпечності продукції, з боку торгових агентів і мереж збуту висуваються все жорсткіші вимоги. Пройде небагато часу й на внутрішньому ринку також не буде місця для продукції, якість якої не підтверджена означеним вище чином.
***
Руйнування застарілої системи державного контролю та мораторій на перевірки не потрібно сприймати як скасування контролю за безпечністю та якістю продукції взагалі. Ринок, насамперед міжнародний, висуває все жорсткіші й жорстокіші вимоги до виробників сільгосппродукції, ніж контроль із боку держави. Аби задовольнити його умовам, господарствам потрібно не лише налагодити й відповідним чином задокументувати власні технологічні процеси, а й взяти участь у налагодженні національної системи оцінювання відповідності. Час грає проти українського сільгоспвиробника, і йому потрібно терміново робити висновки.
Лариса Старікова,
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України
газета “АгроМаркет”, червень 2017 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у газеті “АгроМаркет” та інтернет-сторінці газети за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
AgroTimes
