Україна йде шляхом Південної Америки. У сільському господарстві відбувається концентрація капіталу, створення холдингів.

Проте в цьому є перспектива, бо холдинги — це насамперед серйозна техніка, серйозні масиви землі, відродження соціальної інфраструктури. 
Були часи, коли зерно майже нічого не коштувало і господарства дуже потерпали: за пшеницю платили 300 грн за тонну, за жито — 180. Мабуть, треба було, щоб під виглядом реформ земля перейшла в інші руки. Так воно і сталося: тодішні товариства виявилися перехідним етапом між колгоспами і латифундистськими фірмами, що утворилися тепер. Усі країни йшли цим шляхом сотні чи десятки років — а ми за якихось п’ять. Але в результаті до землі прийшов великий капітал, серйозні гроші. Тобто — добрі технології, добре насіння, добра техніка. І що мені подобається — ті фірми, відчуваючи конкуренцію за землю, починають щось робити і для села — дороги, дитсадки. Інфраструктура підіймається. Вони ж мають показувати себе людям, у яких орендують паї: ми кращі від тих, хто був, або хто хоче прийти до вас. І це добре. Бо якщо гратися і нічого не робити, то завтра прийде інша фірма і запропонує пайовикам свої умови. Крім того, холдинги дають людям роботу, і це їх ще більше зближує. Я бачу, що сьогодні затребувані кадри серед агрономів, в елеваторній промисловості — ця галузь стрімко відновлюється.
Ситуація в селі стабілізується, «устаканюється», і вже таких хитань, як були після 2001 року, в період захоплення земель, немає. Сьогоднішні фірми працюють вже не лише на негайний результат, а й на благо землі, господарями якої вони себе відчувають. Бізнесмен далекий від емоцій, просто він шукає ті ніші, куди можна вкласти гроші і заробити. У тому числі вкладає і в людей, тому ті спеціалісти, які працюють в холдингах — кваліфіковані, і власник намагається ще більше їх навчити, відправляє за кордон, щоб вони могли працювати ще краще.
Такі країни, як Бразилія, Аргентина, йдуть тим самим шляхом, але з випередженням. Ми їмо бразильське м’ясо, бо його там виробляють дуже багато. І ми до цього теж прийдемо. Населення зростає, тому питання харчів стоятиме завжди — це перша потреба людини. І серйозний бізнес за землю триматиметься, буде її поліпшувати, вкладати кошти в усі складові аграрного виробництва. Це радує. Подивіться: сьогодні озимі засіяні, інші землі підготовлені під ярі. Є, щоправда, перекіс по кукурудзі, бо з пшеницею немає стабільності: то квоти, то пустимо — не пустимо, ідуть ігрища. Тому бізнес і не хоче займатися цією культурою.
З іншого боку, в холдингів своєї землі немає, працюють вони на орендованій, ринку землі також немає. Добре це чи погано? Питання спірне. Якби земля отримала свою вартість і почався б процес купівлі-продажу, то бізнес не зміг би її купувати, адже він дуже багато вкладає у розвиток виробництва, в нагромадження виробничих активів. А земля — ресурс дуже дорогий. У Німеччині, наприклад, оплата оренди землі сягає 20% затрат фермера — наші підприємства стільки платити не зможуть. Хоча з часом ми і до цього прийдемо.
Село також змінюватиме своє обличчя. Ми йдемо шляхом Південної Америки і навряд чи придумаємо щось краще. Тобто населення дедалі більше підходитиме до великих міст, і в містах спостерігатиметься серйозне розшарування на багатих і бідних. Від статистики нікуди не подінешся — село вимирає. Ось у нас на Чернігівщині є село, де живуть лише три бабці віком за 80. Ранком встають: «Ага, Марія в горщик клацнула — жива!» Тобто села вже немає. А з іншого боку — є потужна широкозахватна техніка, здатна обробляти величезні масиви землі. І такої потреби в робочій силі, як була колись, уже немає.
Проте я люблю село і хочу щоб воно залишилося. Подивіться, хіба на Західній Україні погані села? Там люди живуть по-іншому — красиво, охайно. Я сама родом звідти: приїжджаю до мами — радію. А їду на схід — серце рве. До чого ми дожили! Але ми не можемо нічого з цим вдіяти, такий хід історії в нашій країні.