Точка зору

Революція, яку ніхто не помітив

Лариса Старікова
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України

16 жовтня в Україні почалося нове життя. В тому сенсі, що жодної згадки про стандарти, у тому числі національні, після прийняття закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про стандартизацію» в українському законодавстві немає. Як же так, – скажуть виробники, а особливо споживачі – останню барикаду, яка гарантувала хоч якусь якість вітчизняної продукції, відтепер зруйновано?

І так і ні. Зруйновано у тому сенсі, що перевіряти виробників на відповідність їхньої продукції та технологічних процесів державним стандартам більше ніхто не буде. Дотримання стандартів в Україні стало добровільним ще у 1996 році, коли Україна підписала Кодекс усталеної практики розроблення, прийняття і застосування стандартів Угоди про технічні бар‘єри СОТ. Принцип добровільності дотримання стандартів червоною ниткою пройшов і через угоди про приєднання до Світової організації торгівлі та про асоціацію з ЄС.

Кабінет Міністрів також неодноразово надавав роз‘яснення стосовно добровільності застосування стандартів. Однак в законодавстві то сям то там лишалися «можливі рештки арахісу, горіхів, глютену». Тепер від них звільнено більше сотні законів. У тому числі такі фундаментальні для аграрної галузі закони як «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», «Про зерно та ринок зерна в Україні», «Про молоко та молочні продукти», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про оцінку земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про пестициди і агрохімікати», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу», «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» і навіть, власне, «Про захист прав споживачів». Все це виглядає жахливо не лише в очах громадських активістів…

З іншого боку, система державного стандартотворення агонізувала всі ці роки, чіпляючись за гармонізацію національних стандартів то зі стандартами ISO та EN, то з міждержавними стандартами СНД. Зрештою її вистачило лише на те, щоб «гармонізувати» національні стандарти «методом обкладинки», коли за основу береться європейський стандарт мовою оригіналу, а титульний аркуш, передмова, зміст, вступ та бібліографічні дані викладаються українською мовою. Про це був навіть прийнятий спеціальний нормативний акт у 2011 році. Більше того, коли у 1993 році прийняли декрет КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію» (який дожив у всій своїй чинності аж до 2018 року) це було сприйняте громадськістю як один з атрибутів української державності. Відміна радянських ГОСТів (до речі, лише у лютому 2019 року), які складали суттєву частину бази державних стандартів, також трохи декому погріло душу. І ось тепер можна не дотримуватися не лише застарілих радянських, але й новітньо гармонізованих нормативів. То що ж, весь масив стандартів разом із своїм утримувачем ДП УкрНДНЦ має піти в історію?

І так і ні. УкрНДНЦ сьогодні – це ДП, державне підприємство. А всі організації стандартизації у світі, починаючи із свята святих – Міжнародного інституту стандартизації ISO (до речі заснованого ще у 1947 році), є неурядовими організаціями, NGO. Такими самими за своєю юридичною природою як і наші галузеві асоціації або інші ГО, або ВГО. І що тепер роботи? Позбавити УкрНДНЦ державного фінансування, приватизувати його? Чи поділити базу стандартів між галузевими асоціаціями? Чи створити нову національну систему стандартизації, яка цілком і повністю буде відповідати міжнародній практиці?

Ясно лише одне: цілком слушно запроваджуючи міжнародну практику на рівні законодавства, держава і близько не подумала про те, як будуть виглядати результати її впровадження в дійсності. А думати тут є про що. Хто і як буде технічно підтримувати стандарти, фінансувати їх оновлення? Адже бізнесу сказали, що стандарти тепер необов‘язкові. Він і до того не дуже волав витрачатися на розробку нормативних документів, вважав, що це має робити держава. То тепер який у нього в тому стимул? І взагалі чи може держава зобов‘язати когось фінансувати щось таке, що є добровільним? Але як тоді бути із споживачем, контрагентами, зовнішніми ринками, яким стандарти дійсно потрібні?

Владу взято. Революцію здійснено. Тепер справа стала за щоденною кропіткою роботою з формування інфраструктури національного ринку (яка, до речі, не обмежується логістикою). На часі запровадження сучасних належних практик на рівні галузі, розвиток інститутів ринкового контролю. Чи свідомі того революціонери і чи готове до того виробники та суспільство?