Тваринництво
Головне:
Точка зору

Дехто з аграріїв каже, що тваринництво в них – це соціальний проєкт. У нас же – це повноцінний прибутковий бізнес

Юлія Руденко
заступник генерального директора ТОВ «Молоко Вітчизни»
Поділитись:

ТОВ «Молоко Вітчизни» — молода компанія, створена в листопаді 2018 року шляхом реорганізації із ТОВ «Вітчизна», що на Сумщині. Сьогодні ми маємо тільки один вид аграрного бізнесу — тваринництво, точніше, молочне скотарство. Господарство утримує 5664 голови ВРХ, з них 2285 — фуражних корів. Добовий надій становить у середньому 32 л на корову. Сільгоспугідь у нас немає зовсім, тому всі корми, навіть грубі, купуємо.

Знаю, кількість поголів’я ВРХ в Україні з кожним роком зменшується, худобу вирізають, комплекси закривають. Не хочуть працювати коло тваринництва навіть ті фермери, у яких є сільгоспугіддя для вирощування кормів. Пояснюють, мовляв, молочне виробництво є збитковим. Інші аграрії тримають корів, але кажуть, що роблять це тільки заради соціальної складової, бо, аби жило село, людям потрібно дати роботу. А якби не останнє, то, запевняють, тваринництво й сто років їм не потрібне.

У нас же все по-іншому. Тваринництво — не соціальний проєкт, а повноцінний бізнес. Ми виробляємо молоко, продаємо його провідним молокопереробним підприємствам і пишаємося тим, що наша продукція є дуже якісною, отже, з неї виготовляють якісні продукти, що потім споживають українці. Маємо статус племінного заводу з розведення великої рогатої худоби голштинської породи. Ще ми постійно розвиваємося, будуємося, збільшуємо поголів’я…

Дехто каже: «Я б узявся до тваринництва, якби держава допомагала фінансово». Вважаю, хто так каже, той просто не любить тварин. Адже тваринництво — це діяльність, до якої має лежати душа, просто так — не працюватимеш. Крім того, я не можу сказати, що наше підприємство зовсім не має державної підтримки. Сьогодні держава нам надає компенсації на збереження поголів’я, на спермопродукцію, генетичний матеріал, будівництво. На мою думку, щоб тваринництво в Україні стало високоприбутковим, потрібно не звинувачувати в усіх бідах державу, а вкладати кошти в сучасні технології, без яких прибутку не буде. Це стосується приміщень, техніки, способу утримання тварин, годівлі. Ми постійно намагаємося крокувати в ногу з прогресом: на фермах, зокрема, встановили сучасне доїльне обладнання відомих світових виробників, закупили найкращу техніку, модернізували спосіб утримання (на двох фермах — безприв’язне утримання, на третій — прив’язь дійного стада, а молодняк — безприв’язне). Постійно триває реконструкція тваринницьких приміщень: у селі Тернівка 2015 року було збудовано два корівники й телятник із дотриманням найсучасніших технологій щодо висоти, вентиляції тощо.

Особисто я у ТОВ «Вітчизна» працюю з 2008 року. Розпочинала свою діяльність після закінчення зоотехнічного факультету Сумського аграрного університету. За цих трохи більш як десять років із зоотехніка доросла до заступника генерального директора з комфорту, годівлі та вирощування тварин. Думок про те, що можуть бути альтернативні способи працевлаштування, ніж працювати в селі, навіть не виникало. Правди ніде діти, багато моїх однокурсників, хоч здобули суто «сільську» професію зоотехніка, всіляко намагалися уникнути роботи в селі. Дехто влаштовувався на високооплачувану роботу в комерційні компанії, які займаються торгівлею, дехто взагалі пішов працювати не за спеціальністю. Але, вважаю, якщо держава нас навчала, то потребує віддачі саме на тих ділянках агробізнесу, де бракує робочої сили. А це — у селах, де, як відомо, не вистачає кваліфікованих спеціалістів, особливо з вищою освітою — агрономів, ветлікарів, зоотехніків…          

Сьогодні не можу назвати наше село Шпотівка, де я живу й керую однією з трьох ферм ТОВ «Молоко Вітчизни», глухим. Тут мешкає близько 300 осіб, відремонтована дорога. Звісно, молоді не дуже багато, але я впевнена, що з подальшим розвитком в Україні агробізнесу, зростанням зарплат, молоді люди перестануть шукати роботу по світах, а працюватимуть у своїх селах, де вони народилися і пройшло їхнє дитинство.

Поділитись: