Ми й далі продовжуємо висвітлювати думки наших читачів із порушеного в попередніх номерах питання — якості вітчизняної аграрної освіти.
Мені доводилося ставити запитання багатьом випускникам аграрних вишів: «Чи достатньо знань дав вам університет (інститут), який ви закінчували?» Практично 100% відповіли — «ні». Як доказ — подивіться відгуки на сайті будь-якого вишу.
Кількість не завжди переходить у якість
У тому, що вітчизняні виші (зокрема аграрні) не можуть готувати висококласних фахівців, причин багато, часто взаємопов’язаних.
|
|
Рибогосподарські факультети — одні з небагатьох, де матеріальна база не відстає від закордонних (адже є дуже простою) |
Перша й одна з головних — те, як триває практична підготовка студентів. Адже знання — це одне, а практика й навички — інше. Чи можна навчити студентів сучасних технологій, якщо, наприклад, сучасний комбайн коштує більше, ніж бюджет деяких університетів і коледжів? І як його придбати, коли через злиденне фінансування вітчизняні університети не можуть собі дозволити оновлення матеріальної бази? Не будемо звинувачувати в усьому державу, хоча, наприклад, у США державне фінансування фундаментальних наукових досліджень становить 3% ВВП, а в Китаї — 2%. У нас же навіть те фінансування, що є, низка вишів використовують неефективно: можна було б скоротити адміністративний персонал, роздуті штати, оптимізувати структуру тощо. До речі, за Болонською системою розподіл коштів університету має вирішувати студентська організація. Тобто — скільки віддати на ремонт гуртожитків, скільки на модернізацію матеріально-технічної бази, а можливо на щось інше. Можна було б стимулювати ті університети, що залучають позабюджетні кошти. Проте це так, до слова. Поглянемо, кому дістається фінансування. Тут і зарито першу собака.
В Україні кількість вишів більша, ніж у країнах Європи разом (!); більше, ніж навіть у Китаї (таблиця). Можливо така кількість потрібна для якіснішої підготовки випускників? Та виявляється, в міжнародному рейтингу університетів світу жоден із вітчизняних не входить навіть до перших 50.
«Дотягнути» до випуску
Виникає запитання: навіщо фінансувати таку кількість вишів? Особливо якщо вони не можуть готувати висококласних фахівців. За кордоном їх би вже перевели до розряду 1–3-го рівнів акредитації (коледжів й училищ) або взагалі закрили. У нас же, як не дивно, все роблять навпаки — з 1990 по 2007-й рік кількість вишів зростала — з 891 до 904. Нині їх 854 (частину з них скоротили за часів керування міністерством освіти Станіслава Ніколаєнка). Ця проблема тягне другу. Через демографічні причини виникають проблеми з набором студентів. Сьогодні багатьом вишам не вдається навіть виконати держзамовлення. Та навіть набравши потрібну кількість студентів, під час навчання відрахувати їх через академічну заборгованість стає неможливим: інакше неповна група призведе до скорочування годин, закриття ставок, кафедр… Особливо «недоторканими» стають студенти контрактної форми навчання. Мені доводилося бувати в багатьох аграрних університетах, і кажу про це з усією впевненістю. Можливо, керівники університетів не хочуть бачити, але, починаючи з 2–3 курсу, багато студентів працюють — заробляють гроші. Це було б непогано, адже в більшості розвинених країн світу студенти мають змогу працювати, і це регламентується національним законодавством. Наприклад, у США — не більше ніж 20 годин на тиждень, але тільки у межах кампусу. В Англії — ті самі 20 годин, лише під час канікул дозволяється повна зайнятість. Наприклад, в Америці пропуск двох обов’язкових пар веде до відрахування. У нас законів про це немає, і вважається так: якщо студент на стаціонарному навчанні, він ніде не працює. Хоча насправді на заняттях відсутні 30–50% групи. Внаслідок цього — який у них рівень знань? Здавалося б, небезпека таких пропусків виявиться за результатами іспитів-заліків? Однак раніше було згадане питання контингенту: відрахувати їх неможливо, від їхньої кількості залежить кількість ставок і розмір держзамовлення. От і змушені дотягти їх до закінчення, видати дипломи всім. А потім — дивуватися, що рівень знань дедалі гірший.
Ще гірша ситуація із заочною формою. Якщо за радянських часів студенти працювали на сільгосппідприємствах і тому розуміли, про що йдеться на заняттях, то тепер багато хто працює де завгодно. І якщо він не бачив рослин у полі, працюючи, наприклад, у міських бізнес-структурах, за кілька годин пояснити йому щось не зможе і найкращий викладач. Тим більше, раніше для студентів не було проблем з отриманням на підприємстві дозволу поїхати на сесію. Нині ж в багатьох фірмах їх відпускають лише на іспити, а дехто приїздить і після сесії. І таких студентів слід «тягнути» до випуску — відрахувати не можна.
Ще один спадок радянської системи освіти — надмірна кількість непотрібних дисциплін у навчальних планах. Приходять студенти до 1-го курсу й протягом усього року вивчають те саме, що й у школі — ту саму фізику, вищу математику, хімію, історію тощо. В результаті, за кордоном ступінь бакалавра отримують через 2–3 роки навчання, у нас — же через 4. Проте тут слід ураховувати таку «цікаву річ»: низка студентів із сільських регіонів приходять із таким рівнем знань із профільних предметів, що для них і потрібно повторювати шкільний курс. За кордоном до цього підходять за індивідуальним вибором і тестуванням, аби найкращі студенти не втрачали час на донавчання.
Скоротити зайві дисципліни можна, але тоді доведеться закривати ряд кафедр (військових, суспільних дисциплін тощо). Звичайно — брати на себе таку сміливість міністерство освіти лякається.
Диплом по «блату»
 |
|
Таку лінію післязбиральної обробки овочів, на жаль, можна побачити лише на практиці за кордоном. Тонкощі цієї технології відомі лише кільком викладачам вітчизняних вишів. |
На жаль, елементи закордонного досвіду у вітчизняній системі освіти впроваджувати не поспішають. В Україні сьогодні на шляху до якісної освіти єдиний бар’єр — акредитація, тоді як за кордоном кілька. Роботу викладача оцінюють за відгуками про нього (на сайтах є портфоліо). Наприклад, в Австрії студенти самостійно встановлюють час сесії. У США студентами проводиться оцінка педагогічної компетентності викладача. Обов’язковим є портфоліо з відгуками усіх охочих, практикують метод відеозапису окремих пар та приймання іспитів (заліків), аби зробити максимально прозорою оцінку.
Дозволяється колективне написання дипломної роботи, вільне відвідування деяких лекцій, вибір лектора за власним вибором — тобто студенту можна обирати, хто йому буде читати ту чи іншу дисципліну. І це лише кілька прикладів.
Можна навести досвід Сінгапуру. В цій країні є ефективні стимули отримувати знання. Наприклад, якщо студент контрактної форми навчання отримує диплом з відзнакою, держава повертає йому 100% витрачених на навчання коштів. Держава йде на те, щоб в усіх секторах економіки були справжні фахівці, інакше країна перетвориться в сировинний придаток Японії чи Китаю. В результаті Сінгапур посідає 2-е місце за кількістю інноваційних розробок після Японії. У нас же — зовсім протилежна картина.
Відсутні елементи закордонного досвіду і в роботі викладачів. Уявіть собі ситуацію: студент отримує низьку оцінку, і тут до викладача телефонують (приходять) колеги, керівництво тощо з проханням поставити потрібну. Уявімо схожу ситуацію: поліція затримує злочинців, а за кілька хвилин їм дзвонить на мобільний керівництво: «відпустіть того, того». І ті, хто проявив чесність і принциповість, уже там не працюють… З таким «блатом» за кордоном навчилися боротися тим, що іспит або залік здають у комп’ютерному класі, немов іспит на права у ДАІ, а результат неможливо підтасувати. Нам про це залишається тільки мріяти.
Бюрократія — сестра корупції
За кордоном стимулюється кожний крок у підвищенні викладачем кваліфікації. Наприклад, за отримання сертифікату з відповідного рівня володіння іноземною мовою викладач отримує надбавку до заробітку, як і за якість публікацій. У нас таких стимулів немає, тож підвищувати фахову майстерність зацікавлення немає.
Досі є такий пережиток радянської системи, як дозвіл на читання дисертації. Йдете ви до бібліотеки, просите почитати, наприклад, роботи академіка Курчатова — і… вам її не видадуть, якщо не принесли прохання, підписане заступником із наукової роботи вашого закладу. Такого немає практично ніде у світі. Коріння цього йде у ті часи, коли радянська система побоювалася, що капіталісти можуть вкрасти якісь наукові розробки. Як не дивно, ця процедура залишилася, хоча ми нині відстаємо так, що їм вже немає чого красти. Колись скасувати цю процедуру мені обіцяв особисто Станіслав Ніколаєнко, тоді ще міністр освіти. Проте й донині нічого не змінилося.
Не можна не сказати про систему захисту дисертації. Вона наскільки складна й потребує такої кількості паперів і формальностей, що усім давно зрозуміла ефективність закордонної системи. Однак час іде, а нічого не змінюється. Також складається враження, що ринок праці і освітніх послуг існують незалежно один від одного. Наприклад, випускник агрономічного факультету може бути фермером. Для цього йому потрібні права на трактор. Але на агрономічному факультеті їх не видають. І навпаки — на факультеті механізації знань з агрономії недостатньо.
Отже, готувати висококласних фахівців сьогодні вітчизняні установи не в змозі. Причина цього — сама система вищої освіти. Щоб змінити ситуацію, потрібна її повна заміна на законодавчому рівні з впровадженням закордонного досвіду.
Довідка
В Україні вже багато років на захисті дипломних робіт не було жодного випадку, аби студент не захистився.
• За законом у кімнаті гуртожитку на одного студента має бути не менше як 6 м?. Тоді як у багатьох українських вишів є ліжка у два яруси, а площа на одного студента у 2–3 рази менша. За кордоном за це університет можуть позбавити ліцензії.
• Україна на останньому місці у Європі за кількістю іноземних аспірантів.
Три версії рейтингів
Є три версії рейтингів університетів світу за рівнем освіти. Перший з них склав у 1983 році американський журнал U.S. News&World Report, що викликало зацікавлення громадськості та обурення у ВНЗ, які посіли найнижчі місця. Щоправда, це змусило їх поліпшувати рівень освіти та зважати на цей показник. А в 2003 році з’явилася нова версія рейтингу, розробленого фахівцями вищої освіти Шанхайського університету, яка отримала назву «шанхайської» (академічний рейтинг світових університетів — ARWU). Китайці запропонували іншу методику визначення (за 4 критеріями і 6 показниками), яка сьогодні є одною з головних. Отже, рейтинги аграрних вишів за кожною з версій різні (є ще й третя). Немов у боксі — за різними версіями. Проте за кожною з них вітчизняних у ТОП-50 немає.
Юрій Дьяков, канд. с.-г. наук,
Національний університет біоресурсів і природокористування України
журнал “The Ukrainian Farmer”, липень 2017 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
