Розумні інвестиції
Усі без винятку виробничі процеси потребують періодичного удосконалення. Однак потрібно виважено підходити до інвестицій у технологічну модернізацію, щоб ті принесли бажаний результат.
Український аграрний сектор дійшов до того рівня розвитку, коли навіть малі й середні підприємства почали вкладати гроші в доробку та зберігання. Це непростий процес, оскільки має безліч технологічних особливостей і, крім того, потребує чималих початкових інвестицій. Ми поспілкувались із директором компанії «ТОРНУМ Україна» Олександром Яциком, щоб дізнатись про найоптимальніші шляхи розв’язання такого завдання.
— Пане Олександре, куди традиційно інвестують українські аграрії?
— Якщо зробити короткий екскурс у сучасну історію, можна побачити, що у 1990-ті роки в Україні був «дикий ліс» з усім: не було якісного насіння, добрив, не застосовували сучасні ЗЗР. Тільки ближче до 2005 року більшість аграріїв перейшла на нормальний посівний матеріал. Це одразу позначилось на врожайності, і наступним логічним кроком було активне впровадження технологій захисту. Це стосувалось як «хімії», так й обприскувачів. З невеликою затримкою почали переходити на якісні добрива, робити аналіз ґрунтів і вносити тільки потрібні елементи в потрібній кількості. Паралельно відбувався перехід до сучасної ґрунтообробної й посівної техніки, а також комбайнів. І коли було забезпечено основні виробничі процеси, справа дійшла до доробки й зберігання. Тут не можна говорити про певну хронологію, оскільки великі підприємства проходили шлях розвитку швидше, менші — повільніше. Проте пріоритети були саме у такому порядку. Нині можна говорити, що питання будівництва сушильних комплексів і елеваторів торкнулось малих господарств.
— Як змінювались настрої агробізнесу за останні роки?
— 2021 року аграрна галузь України перебувала на піку технологічності. На той момент кількість сушильного і елеваторного обладнання щороку збільшувалась на 15–18%.Така динаміка сформувалась ще 2015 року й була сталою до початку повномасштабної війни. З початком агресії практично всі інвестиції зупинились. Аграрії працювали тільки для отримання грошової маси, щоб мати змогу вижити й працювати далі. Про створення доданої вартості ніхто не замислювався. Однак сидіти в очікуванні не вийшло: подальші виклики змусили активніше думати про ефективність, переробку й додану вартість.
— Чи можливий перехід до культур, що потребують мінімальної доробки?
— Основними культурами є соняшник, озима пшениця й кукурудза. До того ж перші дві культури створюють мінімум проблем: соняшник збирають здебільшого з базовими параметрами, спрямовують на переробку й продають із доданою вартістю. Пшениця також має попит у вітчизняних борошномелів, і частину її також продають із доданою вартістю. А от із переробкою кукурудзи поки що ситуація не така позитивна. В Україні працює всього кілька підприємств, які переробляють цю культуру, і на тлі загального обсягу вирощування це є краплею в морі. Крім того, кукурудзу нерідко збирають із високим умістом вологи, що потребує сушіння й технологічного зберігання. Ніби не така й приваблива культура, як порівняти з двома попередніми, однак для наших умов вона є найзручнішою. Кукурудза доступна в монокультурі, пристосована до кліматичних умов, є адаптовані гібриди, відпрацьовано технології вирощування. Тому відмовлятись від її вирощування ніхто не буде. До того ж соняшник не може обіймати у сівозміні велику частку, і його стеля — це 5–5,2 млн гектарів Озима пшениця не завжди дає потрібний економічний результат через залежність від погоди. Соя хоч і вигідна культура з погляду агрономії, проте ще більше залежить від погоди й вологи, а також цін на світовому ринку. Відсутність внутрішнього попиту на сою також зменшує її привабливість для українських аграріїв.
— Чи варто вкладати гроші в доробку й зберігання?
— Виходячи з того, що Україна й далі вирощуватиме кукурудзу, слід готуватись до її сушіння й зберігання. Ніхто не гарантує, що новий сезон буде таким, як і минулий, коли майже ніхто не сушив кукурудзу, і фермери продавали врожай практично без додаткових витрат. Виробники повинні розуміти, що сушити кукурудзу доведеться у будь-якому разі, а сухі сезони на кшталт тогорічного слід сприймати як приємний бонус, а не довгострокову стратегію.
Багатьох лякають інвестиції у власний сушильний комплекс або повноцінний елеватор. Насправді це не такі великі гроші, якщо порівнювати з витратами на доробку й зберігання на сторонніх елеваторах. Елементарний підрахунок це підтверджує. Візьмемо господарство, яке вирощує 1000 га кукурудзи й отримує 10 тис. тонн урожаю. Такому підприємству обов’язково потрібна власна сушарка продуктивністю хоча б 300 т на добу, яка обійдеться в 400–450 тис. євро.
У чому економія? Якщо везти на сторонній елеватор і сушити за комерційними розцінками, доведеться платити 120– 130 грн за тонно-відсоток. Власна сушарка висушить по 30–40 грн. Це середня цифра для газу й альтернативного палива, оскільки на сьогодні газ дає собівартість сушіння 65–70 грн, а з альтернативним паливом собівартість починається з 10 грн за тонно-відсоток.
Для сушіння кукурудзи з 24 до 14% без власної сушарки доведеться заплатити близько 1300 грн з тонни. Якщо господарству потрібно просушити 10 тис. тонн, це коштуватиме 13 млн гривень. Тепер рахуємо вартість сушіння власною сушаркою із собівартістю 30 грн за тонно-відсоток. На 10 тис. тонн доведеться витратити всього 3 млн гривень. Маємо різницю у 10 млн гривень, або 227 тис. євро. Тобто термін окупності сушарки — два сезони. Враховуючи, що сушарка продуктивністю 300 т на добу просушить 10 тис. тонн за 38–40 днів, існує можливість надання послуг сусіднім підприємствам, що може значно пришвидшити повернення інвестицій.
— Чи будуть аграрії інвестувати?
— Так, попри війну аграрії далі розвиватимуться й намагатимуться збільшити ефективність власних підприємств шляхом технологічності. Звісно, усе залежить від фінансової спроможності, але навіть за дефіциту коштів фермери намагаються спочатку створити власний сушильний комплекс із самим простим підлоговим зберіганням, і вже потім добудовують повноцінний елеватор. Такі приклади вже є: компанія «ТОРНУМ» брала участь у кількох проєктах, де аграрії спочатку монтували сушарку з хопером тимчасового зберігання й хоча б одним силосом, а за кілька років зводили додаткові.
Звісно, як виробникам елеваторного обладнання нам потрібно знати плани підприємства на найближчі 7–10 років, щоб одразу проєктувати елеватор із перспективою збільшення потужностей. Необхідно врахувати можливість нарощування транспортного обладнання й добудови силосів.
— Які напрями розвитку є найперспективнішими?
— Уже зрозуміло, що великих елеваторів ніхто будувати не буде. Ера 100-тисячників минула — настав час будівництва зберігальних потужностей саме у малих фермерських господарствах. Компанія «ТОРНУМ» має багато прикладів у Швеції, де фермери кооперуються й спільно інвестують у сушильний комплекс. Така практика дозволяє швидше підвищувати власну економічну ефективність. І чим раніше українські фермери почнуть реалізовувати спільні проєкти, тим швидше стануть конкурентними на внутрішньому і світовому ринках.
Після відкриття ринку землі всі боялись, що агрохолдинги почнуть витісняти малих фермерів. Однак цього не сталося, і кількість фермерів не зменшилась. Навпаки, вони намагаються розширювати власний земельний банк, і вже є приклади успішного створення власних малих елеваторів і переробних підприємств. Весь світ рухається в бік створення продукту з доданою вартістю, тому цілком логічно, що і в Україні рано чи пізно цей тренд набере обертів.
— Розкажіть про сучасні тренди в будівництві й реконструкції елеваторних підприємств.
— Аграрії однаково зацікавлені в будівництві нових потужностей і реконструкції наявних із можливістю інтеграції нового й старого обладнання. Зрозуміло, що старі будівлі рано чи пізно доведеться замінити на щось нове, тому доводиться враховувати таку перспективу. Ніщо не здатне працювати вічно, і навіть сучасні металеві силоси розраховано орієнтовно на 50 років.
— Як не переплатити, купуючи елеваторне обладнання?
— Ціна — це не те, скільки доводиться платити за обладнання. Це те, що ти отримуєш у результаті інвестицій. Оцінімо ринок шахтних зернових сушарок. Різниця в ціні може становити близько 40% між локальним і закордонним виробником. Однак що є важливим у сушарці? Наприклад, компанія «ТОРНУМ» оснащує свої сушарки системою запобігання пожежам. Це дає гарантію, що сушарка не згорить, а від займання ніхто не застрахований. У значній частині випадків загоряння призводить до масштабного ремонту або повної заміни сушарки. Це означає, що вартість сушарки може раптово збільшитись удвічі тільки через відсутність системи запобігання пожежам. Із сушарками «ТОРНУМ» такого не станеться, і коли аграрій обирає саме «ТОРНУМ», він платить за гарантію, спокійний сон і можливість стабільно працювати попри всі ризики.
Така ж ситуація з інтелектуальною системою керування, яка автоматично контролює сушіння. Ніби можна доручити контроль оператору, але ніхто не дасть гарантію, що людський чинник не вплине на якість і собівартість сушіння. Кожен зайвий відсоток видаленої вологи означає значні перевитрати палива. Зависока температура сушіння — це ризик розтріскування зерна й, відповідно, зменшення його ринкової вартості. Навіть якщо це буде 20 доларів на тонні, з 10 тис. тонн набігає чимала сума. Тому початкову вартість сушарки слід розглядати тільки у контексті результату — безпечного, якісного і економного сушіння.
Що стосується іншого обладнання, як, наприклад, силоси, то навіть вітчизняні виробники використовують імпортний метал — китайського або європейського виробництва. Тому розбіжності у ціні тут мінімальні й залежать від самого металу і кількості цинку в захисному шарі. І ціна в «ТОРНУМ» іноді може бути нижчою, ніж у вітчизняних компаній.