Про один із вдалих прикладів створення потужного молочного підприємства на основі вітчизняних порід ВРХ.
СТОВ «Воскобійники» є прикладом міцного господарства з довгою історією, що бере початок за колгоспних часів. Його керівником (щоправда, із нетривалими перервами) вже понад 30 років є Валерій Капленко. Розташовується господарство у найпривабливішій для аграріїв Полтавській області, неподалік од Великих Сорочинців.
Судячи з назви, колись у селі Воскобійники в пошані було бджільництво. Пасіки тут тримають і сьогодні. Однак тепер головним рушієм аграрної справи у товаристві є розведення молочної ВРХ і вирощування зернових.
За незалежної України господарство зуміло майже вчетверо збільшити земельний банк: із 2,5 до 9 тис. га, тут утримують понад 5 тис. голів молочної ВРХ. Навіть в останні, досить важкі роки, «Воскобійники» активно розвивалися: майже завершили будівництво молочного комплексу на 1200 голів із доїльним залом, потихеньку добудовують нові зерносховища, модернізують зерносушильний комплекс, оновлюють техніку. Скрізь намагаються докласти рук й інвестувати зароблені кошти. Як і більшість господарств, живуть від кредитів до кредитів: за рахунок щоденного продажу молока покривають поточні витрати, а кредитні кошти виплачують з урожаю зернових.
Про те, як ведеться господарство, про плюси й мінуси господарювання на українських чорноземах, про парадокси державної політики та багато іншого нам розповів Павло Лупєкін, заступник директора СТОВ «Воскобійники».
– Я прийшов у «Воскобійники» чотири роки тому, — розповідає Павло Павлович. — На той час організаційна форма нашого господарства більше нагадувала кооператив — співзасновників було 1469, хоча насправді це було товариство з обмеженою відповідальністю. Проте, згідно з чинним законодавством, засновниками ТОВ можуть виступати не більша ста осіб. Щоб уникнути проблем із держорганами, терміново почали вирішувати це питання. Протягом чотирьох років ми ввійшли в правове поле, і на сьогодні СТОВ «Воскобійники» має 69 співзасновників. Для цього викуповували частки в тих, хто погоджувався продати, а також просили сім’ї об’єднати свої частки: щоб чоловік продав дружині або батько синові.
Ми не входимо до жодної групи агрохолдингів і тим дуже привабливі для тих, хто «полює» на самостійні господарства. Періодично тиск буває дуже сильним, підключаються різні державні установи: районна й обласна прокуратури, податкова, СБУ, УБЕЗ. Позаминулого року наш генеральний директор, Валерій Ілліч Капленко, із півроку день у день їздив до різних інстанцій — на щастя, витримав, відстояв господарство.
– Розкажіть детальніше про сьогодення підприємства, його молочне тваринництво й про ті зміни, що їх вдалося реалізувати за останній час.
– Якщо «Воскобійники» за колгоспних часів мали 2500 га в обробітку, то тепер ми господарюємо на 9 тис. га. Утримуємо понад 5,2 тис. голів ВРХ, з них 2150 голів дійного стада. Є до 2000 голів свиней. ВРХ розміщується на п’яти молочних фермах, у середньому за добу доїмо 38 тонн молока. Минулого року на центральній фермі почали будівництво молочно-доїльного комплексу на 1200 голів. Зокрема, збудували чотири нові приміщення, де обладнали вільне утримання, бо до цього наші корівки стояли на прив’язі. Також збудували новий доїльний зал типу паралель з обладнанням від GEA Farm Technologies — цей зал став найбільшим в Україні, одночасно доїтися в ньому можуть 60 корів. Запуск доїльного залу плануємо на початок травня цього року, залишилися дрібні роботи.
У кожної корови, що доїтиметься в залі, буде нашийник-респондер, що допомагає ідентифікувати тварину. Доїльні апарати теж комп’ютеризовані. Завдяки цьому зможемо отримувати статистику по кожній корові: час доїння, кількість літрів, ключові показники якості молока тощо. Переводити корів у нові приміщення будемо поступово, протягом кількох місяців, адже їм треба звикнути до нових умов — раніше вони стояли на прив’язі, доїлися у молокопровід. У старих приміщеннях утримуватимемо сухостійних корів, худобу на лікуванні, облаштуємо пологове відділення.
– Чого ви очікуєте від переведення корів на доїння у доїльному залі?
– Це дасть нам змогу мінімізувати людський фактор і поліпшити якість молока. Нині маємо вищий ґатунок, сподіваємося повністю перейти на ґатунок екстра. Адже ціна на молоко вищої категорії та категорії екстра різна. Однак навіть не це головне — таким чином ми сподіваємося збільшити удій на корову. От дивіться: за результатами 2013 року найкраща доярка в нас надоїла 385 тонн молока, а найгірший показник — 285 тонн. На тих самих коровах, на однакових кормах — 100 тонн різниці. Чому так? А тому, що одна доярка спритніша, інша повільніша — по-різному працюють, от і результати різні.
Ми практикуємо триразове доїння — за нашими спостереженнями, воно дає кращий вихід молока. Доярок на ферми звозимо мікроавтобусами. І ось одна швиденько помила вим’я, підключила доїльні апарати, видоїла і вже хоче йти додому, а інша — усе робить неквапом. Її моторніші колеги вже в автобус посідали, кричать: «Ну що ти мньохаєшся, усі тебе чекають!». Та собі думає, що можна ж буде видоїти наступного разу, чого перед дівчатами ганьбитися, — кидає усе та їде. Ось вам і людський фактор. Тож ми хочемо його мінімізувати. Знаємо бо, що в наших корівок є потенціал до збільшення надоїв.
А в доїльному залі апарат відключатиметься лише тоді, коли корова буде повністю видоєна. Усі операції обліковуватимуться. Завдяки чіткішому виконанню технології зменшиться кількість маститних корів, відповідно, меншими будуть витрати на лікування, зменшаться втрати молока. За рахунок цього проект має швидко окупитися.
– Куди здаєте молоко і за якою ціною?
– На молочні заводи ПП «Білоцерківська агропромислова група» та ТОВ ОМПК «Славія». Узимку закупівельна ціна доходила до 4,8–5,0 грн/л у заліку, як буде влітку — хтозна.
– Які породи ВРХ утримуєте? Наскільки ви ними задоволені?
– Породи різні, в основному це українські чорно-рябі й червоно-рябі. На рік надоюємо на корову 6,0 тис. літрів молока. Плануємо завдяки доїльному залу вийти на 7,0 тис. літрів. Наші корівки нас влаштовують. Годуємо їх переважно власними кормами, закуповуємо лише макуху або соняшниковий шрот (з умістом протеїну не менше ніж 39%). Маємо свій комбікормовий завод, свої силос, солому, сінажі. Із мінеральних добавок обов’язково даємо кальцій.
На голштинів поки що переходити не збираємося. Щоб отримувати від них ті надої, які отримують на Заході, у раціон худоби треба вводити добавки, які ми для годівлі не застосовуємо. До того ж у США і багатьох інших країнах корови живуть максимум дві-три лактації, а в нас — до дев’яти. У нас корова — це корова, а в них — така собі машина-молокоавтомат.
За кордоном нетелі значно дешевші для фермерів за рахунок дотацій, тому тамтешні фермери не дуже зважають на тривалість продуктивного віку корів. Якщо ж ми за два-три роки «спалимо» корову, то нам не буде за що придбати нетель, і нова корова потім себе не встигне окупити.
А так — ми не лише маємо на молоці прибутки, а й займаємося племінною справою: у нас є ліцензія на продаж молодняку української чорно-рябої молочної породи. Наші племінні нетелі коштують у середньому 16–17 тис. грн, мають непоганий попит серед покупців. Із відомих клієнтів — Михайло Поплавський, який тримає ферму для забезпечення молочною продукцією своїх ресторанів.
– Модернізацію чи об’єднання інших чотирьох ферм не плануєте?
– Вони поки що працюватимуть, як і раніше. Кожна ферма — це робочі місця, їх треба зберегти. Ми не є прихильниками радикального укрупнення — тут треба враховувати багато факторів. Запустимо центральний комплекс, подивимося — може, згодом поставимо невеличкі доїльні зали на інших молочних фермах.
Планів можна набудувати яких завгодно, але ж варто зважати й на реалії. Спочатку нам треба розрахуватися за кредитами, які ми залучали для розбудови центральної ферми. Далі можна буде думати про інші проекти. Хто знає, яка буде економічна ситуація. Чи видаватимуть банки кредити, під які відсотки? Без кредитів нам ніяк: будівництво молочного комплексу дуже витратне. Щоб збудувати одне приміщення на 200 голів, потрібно близько 2,5 млн грн, чотири нових приміщення — вже 10 мільйонів. За нинішньої економічної ситуації банки відмовляються фінансувати тривалі тваринницькі проекти. Тому планувати щось нове взагалі дуже складно. Завдяки нашій бездоганній кредитній репутації та багаторічній тісній співпраці з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», він завжди йде нам назустріч, але відсоткові ставки за кредитами в нашій країні далеко не європейські.
– Рослинництво для «Воскобійників» — це кормова база для тваринництва чи окремий напрям виробництва?
– І перше, і друге. Між тваринництвом і рослинництвом у нас дуже непогана диверсифікація, вона себе виправдовує. Обидва напрями у нас прибуткові. Виручка від продажу молока дає змогу покривати поточні витрати, тоді як за кредити розраховуємося коштами, отриманими від продажу зернових.
Оскільки маємо велике поголів’я, майже половина площі з наших 9 тис. га зайнята під кормові культури, в основному це багаторічні трави: еспарцет, люцерна, сумішка вика-овес. Друга половина — це зернові. Сіємо кукурудзу (1200 га), соняшник (1200 га), до 2000 га озимої пшениці, 200–300 га сої, ячмінь, жито, цього року також додалося сорго.
Площі під кожну культуру стабільні, ми їх не збільшуємо й не зменшуємо. На майбутнє корекції сівозміни плануємо незначні. Ось, хіба що вирішили замінити ячмінь на сорго, оскільки кілька років поспіль ячмінь у нас не вдається. А сорго — це високоенергетична культура, за поживними властивостями конкурентна із ячменем, а за врожайністю — краща, тож і ризиків менше.
Інші зернові дають непогані результати: кукурудза торік вродила по 107 ц/га у бункерній вазі, пшениця — до 60 ц/га. Однак прибутки отримали далеко не такі, як сподівалися: щоб розрахуватися з банком за кредит, довелося значну частину врожаю продавати восени. А ціни були самі знаєте які… Отож замість заробити, втратили на кукурудзі 4 млн грн.
– Чи маєте власні потужності для зберігання зерна?
– Елеватор ще не збудували, але маємо три токових господарства, тож більшу частину збіжжя можемо зберігати там. Минулого року збудували сховище для підлогового зберігання й ангар для тимчасового нагромадження зерна перед досушуванням.
Розпочали реорганізацію сушильно-очисного комплексу. Там установлена американська двомодульна сушарка, цього року хочемо додати третій модуль, щоб збільшити пропускну здатність. Минулий рік із дощовою осінню показав, що трохи потужностей нам не вистачає. Власна сушарка дуже потрібна — на ній можна дуже добре виграти. Адже щороку ми збираємо майже 10 тис. тонн кукурудзи, її всю треба сушити.
– Технікою господарство забезпечене?
– У цілому — так, але її треба оновлювати. Колись у нас було п’ять комбайнів «Дон», тепер маємо тільки два. Придбали нові «Джон Діри», а також три трактори великої потужності. Купили 12-метрову сівалку, щоб прискорити посівну.
Увесь транспорт обладнали системами джипіес, щоб бачити його рух. Почали 2012 року, минулого року цей процес завершили. Це дало дуже велику економію пального без будь-яких змін у технологіях, система себе цілком виправдала. Плюс поставили систему контролю ПММ. Тепер видно, скільки літрів у кожній цистерні, яка температура та щільність рідини тощо. Приїхав бензовоз, злив — і ми відразу маємо всі дані якості й кількості пального. Немає суперечок із постачальниками, не треба лізти на цистерну з лінійкою.
– Маючи тваринництво, ви маєте й органічні добрива. Чи відчуваєте переваги від унесення органіки?
– Так, завдяки тваринництву маємо велику кількість органічних добрив, які допомагають підтримувати родючість наших ґрунтів. Ці добрива два роки тому наша держава охрестила забруднювальними речовинами третьої категорії. Тепер ми повинні сплачувати великі податки: за кожну тонну гною 2,93 грн, із ІІ кварталу — 3,17 грн. А в нас його — тисячі тонн. А ще держава каже: треба подивитися, де воно у вас лежить. Якщо в межах до 3 км від села, треба застосувати коефіцієнт 3, тобто 3,17 × 3 = 9,51 грн/т. Якщо немає спеціалізованого сховища, то застосовується ще один коефіцієнт 3, отже, у межах села без сховища — 3,17 × 3,0 × 3,0 = 28,53 грн/т. Щоб було дешевше, треба збудувати гноєсховище, але навіть у такому разі платити все одно доведеться! Адже запах гною забруднюватиме атмосферу.
Отож, усі тваринницькі господарства останні два роки мають жахливий головний біль через органіку. Є, знаю, такі, яким податок за гній виставили на мільйон. Завжди органіка вважалася найкращим добривом, а тепер — плати за нього податки. Це так наша держава підтримує розвиток молочного тваринництва.
Або такий ще приклад «державної підтримки». Минулого року нам виставили великі штрафи за користування водою. Наші закони поділяють воду на три категорії: комунальну, господарську та виробничу. Із комунальною зрозуміло, а от визначення та правила використання води для господарських і виробничих потреб не прописані в жодному законі. Із нашого погляду, ми використовуємо воду для господарських потреб, для напування худоби, оскільки цього вимагає фізіологія тварин. Із нами не погодилися, сказали, що вода в нас виробнича й виписали штраф на півтора мільйони гривень. Бо якщо вода має статус виробничої, підприємство має одержати дозвіл на використання надр. Цей дозвіл однаково важко отримати що на добування нафти, що на добування води. Із цього приводу ми зверталися з листом до профільного міністерства, просили пояснити, коли воду вважають виробничою, а коли — господарською. Однак досі відповіді не було, тож виписаний нам штраф зависнув у повітрі. Ми поки не можемо його оскаржити, а інспекція не може довести, що вона права. І це ще один приклад того, як держава допомагає розвивати тваринництво.
– Ви сказали, що за останні роки господарство збільшило площі земель в обробітку. Цей процес уже завершився, чи ще й далі добираєте паї?
– Можливості добирати землю в нас немає, бо ми господарюємо в оточенні кількох холдингів, тож конкуренція за паї шалена. Минулого року в одного з наших господарств закінчувався термін дії договорів оренди з пайовиками. То нас обсіли, мов коршаки, звідусіль. Мусили відбиватися, хоча деяку частину паїв усе ж таки втратили.
Із другого боку, нездорову конкуренцію за землю для нас створюють і фермери. Пайовики віддають їм свої ділянки під чесне слово, відповідно — без сплати прибуткового податку з договору оренди. Працівників до роботи фермери теж, як правило, залучають неофіційно: завдяки цьому вони можуть запропонувати дещо вищі розцінки. Проте ж бюджет треба наповнювати — інакше, звідки брати кошти на виплату пенсій і бюджетних зарплат? Наша позиція така, що плата з одного гектара має бути фіксованою для всіх форм господарств, щоб уникнути маніпуляцій. Зовсім не тому, що ми проти фермерів. Ми просто хочемо, щоб усі мали рівні умови. Крім того, це дасть змогу уникнути махінацій із боку великих холдингів, коли ті зосереджують у своїх руках землі, щоб потім перепродати корпоративні права. Адже в деяких компаніях податки з гектара становлять сотню-дві гривень! А в нас на гектар виходить під тисячу гривень видатків: податки із зарплати, фіксований податок, податок на землю тощо. От і порівняйте, як нам конкурувати. Тому не дуже чесний фермер чи компанія можуть запропонувати за гектар паю більшу плату, ніж пропонує наше господарство.
Ми розробляємо на кілька років сівозміну, а якщо постійно мати клопіт зі збільшенням-зменшенням земельного банку, то як дотримуватися ротації культур? Такі моменти заважають нам працювати. До того ж перереєстрація земельного паю — це теж витрати, 600–700 гривень. Тому намагаємося укладати договори з пайовиками на 25 років. Однак із тими, хто проти, шукаємо згоди й укладаємо на менший термін.
Останнім часом реєстрацію земельних ділянок постійно ускладнювали, протягом 2013 року вона кілька разів взагалі призупинялася. Цим користувалися податківці: немає договорів оренди — сплачуй штраф за самозахоплення, а якщо «самозахоплено» значну площу, може загрожувати кримінальна відповідальність. Нараховували шалені штрафні санкції, доводилося судитися, щоб зняти обвинувачення. А в чому провина господарства? Договір із пайовиком є, підписаний, немає лише реєстраційного штампу, однак це ж не наша провина, а провина держави. І така ситуація була по всій країні!
Сподіваємося, що найближчим часом в Україні відбудуться зміни, інакше розвиток сільськогосподарської галузі буде під великим питанням.
Довідку про СТОВ «Воскобійники» можна прочитати ТУТ.
Інтерв’ю було надруковано у журналі The Ukrainian Farmer. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».