Чи зможемо відбудувати економіку, якщо високопосадовці переймаються лише ідеями про те, як все продати, а до праці залучити іноземців?
Будь-яка країна, окреме суспільство або навіть популяція тварин свідомо чи за встановленими на генетичному рівні правилами поведінки дотримуються відповідного напряму свого розвитку, або ж зникають як біологічний вид. Це не що інше, як адаптація живих істот до навколишнього середовища або ж зміни їх самих згідно з теорією Чарльза Дарвіна. Поведінка сукупності людей в межах окремих країн, що розвиваються, базується на чітких цивілізаційних дороговказах (стратегіях). Україна за багато століть боротьби нарешті одержала свою незалежність, проте такого дороговказу й досі немає (або він високопосадовцями не оприлюднений), а навколишнє оточення не є сприятливим для спокійного й безхмарого поступу до європейського майбутнього.
Нам допоможуть… китайці
Якої ж таємної та невідомої для українців стратегії дотримуються наші державні й аграрні керманичі? Ті, що посіли верхівку владного Олімпу, зосередили свою увагу на отриманні безвізового режиму з ЄС та кредиту від МВФ. Проте як це вирішить, наприклад, проблему безробіття, доходів населення, справедливості в розподілі прибутків на інтегрованому ланцюгу виробництва продовольства тощо? Аграрні високопосадовці мріють тільки про те, як здати в оренду землю та/або продати її іноземцям. Наприклад, один із попередніх міністрів аграрної політики (М. Присяжнюк) дуже хотів здати в оренду 3 млн га землі у Криму китайцям для вирощування зернових на зрошуваних землях. Нагадаємо цьому колишньому чиновнику в бігах (і його послідовникам) — у світі на зрошенні вирощують не зернові й олійні, а інтенсивні культури (овочеві й технічні, ягоди, плоди тощо). Якщо, наприклад, на зрошення 1 га витрати становитимуть 5000 грн, то це дасть підвищення технологічних витрат на вирощуванні пшениці (6168 грн) у 2015 році на 81%, тоді як на овочах (66,5 тис. грн) — лише 7,5%. Тобто виробництво пшениці на зрошенні за незначного приросту врожайності буде в основному збитковим, а овочів — дуже прибутковим (витрати практично не зміняться, а обсяги виробництва зростуть).
Сьогоднішній аграрний міністр із перших днів свого керівництва написав листа в Китай із запрошенням, щоб китайці взяли участь у приватизації Державної продовольчо-зернової корпорації (ДПЗК), якій належать понад 10% сертифікованих елеваторних потужностей України. І це до того, що світ не допускає присутності іноземного капіталу в окремій галузі більше як 25%. Після деякого освоєння на цій посаді міністр (повністю цього він не зробить за відсутності базової освіти) вийшов на «вищий» рівень керування національною аграрною галуззю: під час зустрічі з делегацією провінції Шаньдун повів мову про те, як реалізувати на практиці бажання китайців виробляти сільськогосподарську продукцію в Україні. І завершив цю зустріч вельми «мудрими» словами: оскільки збільшення аграрного ринку (виробництва) стимулює попит в суміжних галузях (техніка, засоби захисту, мінеральні добрива тощо), то «китайська сторона сьогодні має хороші можливості взяти участь у зростанні цього ринку в Україні». Правда, не зовсім зрозуміло, що саме китайці мають виробляти: сільськогосподарську продукцію, технологічні ресурси чи одне й друге одночасно? І яка роль відводиться нашій промисловості, зокрема переробним галузям? І це до того, що, за даними державного статистичного обстеження («Соціально-економічна характеристика сільського населеного пункту станом на 1 листопада 2015 р.», форма № 1 — село), у 2014 році в сільському господарстві працювало лише 570 тис. осіб, або майже у 10 разів менше, ніж у 1990 р., а 3,2 млн сільського населення працюють лише в особистому селянському (підсобному) господарстві, що дає їм можливість поки що вижити. Що буде із зайнятістю сільського населення, якщо запросити в сільське господарство китайців, і до того ж прийняти закон щодо збільшення пенсійного віку? Тоді уряд України через збільшення рівня безробіття до 100% повинен терміново знайти країну, куди переселити українців і там працевлаштувати.
Тож не варто, мабуть, бідкатися, що Китай у 2016 році відмовляється купувати українське зерно. Він це зробить за значно нижчою ціною, коли викупить ДПЗК з її елеваторами, а тим більше, коли розпочне працювати на українській землі. До речі, інформаційно-аналітичний бюлетень Кабміну повідомляв, що китайський бізнес уже створює в Україні велику мережу свиноферм із власним виробництвом кормів, продажем м’яса на українському ринку та експортом в Китай.
«Ноу-хау» від сусіда
Протягом 1993–2000 рр. нам доводилося двічі брати участь в обстеженні управлінських обов’язків (функцій) чиновників Міністерства аграрної політики. Попередньо аналізували функціональні обов’язки міністерств багатьох країн світу, а потім — в нашому за департаментами, управліннями і відділами. І що цікаво: в жодній країні світу чиновники не турбувалися про фермерів інших країн, а тим більше не запрошували до праці чужинців до землі незалежно від того, дефіцит чи надлишок робочої сили був у сільській місцевості. Мабуть, вітчизняне «ноу-хау» — це залишити селян не лише без роботи, а й без землі та будь-яких перспектив щодо щасливого життя корінного населення сіл. Стратегія інших країн — як забезпечити безбідне життя всім сільським жителям. Проте слід нагадати, що насправді те «ноу-хау» не українське. Один із експертів російського Дискусійного клубу «ДК» підбив такий підсумок обговоренню проблем підвищення ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств: «Майбутнє сільського господарства за китайцями. Через 15–20 років представників цієї нації тут буде стільки, скільки сьогодні на Далекому Сході. Опиратися експансії марно — потрібно використовувати вигідні сторони цього процесу». На жаль, як бачимо, Україна займається плагіатом і копіює найневдаліші експерименти в економіці свого сусіда, якого бажаємо перемогти в економічному змаганні. Всі реформатори постійно прогнозують, що Росія якщо не завтра, то післязавтра розпадеться на безліч дрібненьких країн. Однак якщо копіювати невдалі експерименти, то що буде з Україною? Чи процвітатиме?
Дбати про ринки, а не про базари
Якось на Волині слухав своїх земляків щодо їх адаптації до українського ринкового середовища. Вразило, що 40–60-річні люди із середньою освітою міркують по-державному. «В мене є 0,4 га пайової землі, які придатні до вирощування лохини. А це прибутки й робота», — каже один. «Для чого і для кого ми виробляємо стільки картоплі?» — чую від другого (а виробляємо як мінімум удвічі більше від потреби). Ще один каже, що багато жителів сіл відмовляються практично задарма продавати чорниці посередникам (а ті — полякам, поляки — німцям і т. д. аж до кінцевого споживача). Селяни самі стали переробляти чорниці на варення, соки, інші напівфабрикати. Проте тут має бути державна підтримка каналів зберігання, переробки, збуту, інформаційно-аналітична підтримка й консультування, щоб не залишати селян сам на сам із посередниками, які нині мають значно більшу ринкову силу. У переробку ягід мають надійти вітчизняні інвестиції або ж бюджетні кошти з тим, щоб прибутки й податки залишалися в Україні. Однак насамперед має бути ясність щодо ринків збуту продукції та їхніх перспектив. Може, в міністри слід призначати селян із середньою освітою та наявністю совісті? Така комбінація значно ефективніша для державотворення, ніж декілька дипломів на тлі проблем із совістю та мораллю. У США та Канаді, наприклад, аграрним міністром може бути лише фермер, а не хтось із «зелених беретів». Тоді буде гарантія, що такий міністр думатиме про те, як забезпечити сільське населення продуктивною роботою з гідною платнею, а не про продаж земель або ж про залучення іноземців до вітчизняних чорноземів, коли в селі практично всі безробітні.
Чужі ворота на іншому боці
Цікаво, що бідні країни (й Україна зокрема) мають пристрасть до проведення різних соціологічних обстежень. Так само минулого століття в Пуерто-Ріко проводили величезну кількість опитувань на кошти з фондів, що створювалися з метою ухилитися від сплати податків, а також на кошти пуерто-ріканського уряду. Так, експерти зі США вивчали рівень доходів і витрат трудящих у 1952 році, проте одержаний результат не створив жодних аналітичних підстав до зміни стратегії розвитку країни та виходу населення зі стану бідності.
Однобічне використання ресурсів (людські ресурси не завантажені, а земельні — перевантажені) призводить до відомих світовій економічній науці і практиці результатів. Ось як описує ситуацію, подібну до української, американський учений Дж. Озер ще у 1959 році: «За наявності величезних ресурсів неповністю зайнятих і незайнятих робочих, включаючи селян, торговців, ремісників, їхніх дружин і т. д., яких багато в слаборозвинених країнах, нагромадження капіталу і технічний прогрес мають своїм результатом не підвищення заробітної плати, а збільшення прибутків. Якщо утворення капіталу всередині країни відбудеться шляхом розширення кредиту, то інфляція ще більше скоротить реальні доходи трудящих». Всі ознаки соціально-економічної ситуації України: безробітні, залучаються інвестиції без будь-якого плану, кредити МВФ, ухилення від оподаткування, низька заробітна плата, високі прибутки декількох сотень бізнес-структур тощо.
Мабуть, нашому профільному міністру слід нагадати, що проблеми в Україні інші, ніж ті, які він на свій розсуд розв’язує. Якось американці на день народження 25-річному футболісту-нападнику, який часто забивав у свої ворота, подарували м’яч із підписом: «Чужі ворота на іншому боці». Нашим урядовцям потрібно насамперед розібратися із проблемами безробітних селян, або ж дати відповідь на запитання, чому в Україні найвищі витрати на харчування у структурі сукупних доходів населення. І ще таке важливе запитання: у якій країні на інтеграційному ланцюгу найбільші прибутки отримують посередники й торгівля, а виробники — мізер, або ж відмовляються від сільськогосподарської діяльності?
Або ось така «заморочка» для міністра: спалювання соломи в полі разом із лісосмугами, торфовищами, лісом, чагарником тощо. Ще більше диму й пожеж буде з початком збирання кукурудзи на зерно. Тоді неможливо дорогами України проїхати без проблем, щоб не потрапити в димову завісу.
Запитати поради у здорового глузду
Прийшла пора думати вже про долю всієї України. Нам немає чого тужити, що наприклад, в Китаї на одну особу припадає 0,09 га ріллі, а в нас — більше за 0,8 га. У них проблема — де знайти країну, у якої купити землю, або ж, якщо не продає, тоді — продовольство. Для чого нам допомагати розв’язувати чужі проблеми в чужих країнах і створювати їх собі — залишитися без землі з безробітними селянами. Ми повинні землю використати у своїх інтересах — виробляти й експортувати сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки з високою доданою вартістю, а не запрошувати чужинців до наших ресурсів і нашої землі. Якби китайський міністр сільського господарства спробував лише оприлюднити думку про продаж землі чужинцям, то за це дуже швидко в Китаї його б поставили до стінки без можливості втекти, наприклад, до Ростова-на-Дону. Такі самі проблеми виникли б у міністра, якби він дозволив організувати чужинцю агрохолдинг на 500 тис. га ріллі, де мудрі іноземні бізнесмени вирощували б зернові та залишили б до 2 млн китайців безробітними.
Мабуть, уряд України повинен мати загальний план розвитку країни. Завдання міністрів — його конкретизувати й найбільш успішно виконувати. Однак створюється враження, що ми перебуваємо в ситуації лебедя, щуки й рака, які ніяк не можуть зрушити з місця віз економіки. Весь час бачимо лише нестерпне бажання чиновників до залучення іноземців працювати на українській землі, продати або здати в оренду найрідніше — землю-годувальницю. Нічого не вміємо чи як?
Микола Калінчик, д-р екон. наук, професор Дніпропетровська філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
Інеса Алєксєєнко, канд. екон. наук, керівник проектів НВП ТОВ «ВінМікс-Софт»
журнал “The Ukrainian Farmer”, жовтень 2016 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
