Нікому непотрібне нове пустослів’я — дійшли висновку експерти, вкотре проаналізувавши урядову Стратегію розвитку сільського господарства.
«Соромся бути бідним і незнатним, коли в країні є шлях; соромся бути знатним і багатим, коли в ній немає шляху», — так протягом 2500 років навчає нащадків великий китайський філософ Конфуцій. Більшість країн світу слідує цим настановам філософа. Україна ж до цього часу постійно розробляє різні безплідні концепції, плани, програми з переліком різноманітних показників. Наприклад, в сільському господарстві — скільки виробити продукції та скільки виділити державних коштів на забезпечення процесів концентрації виробництва. Та, на жаль, це не стосується шляху (плану), про який каже Конфуцій.
Вітчизняні чиновники мали б чітко встановити й показати шлях розвитку економіки країни. В сільському господарстві має бути такий стратегічний план: Україні посісти відповідну нішу в міжнародному розподілі праці, виходячи з найоптимальнішого використання власних природно-економічних ресурсів. Тоді в сільській місцевості буде зайнято трудовою діяльністю стільки-то населення (за регіонами), а доходи досягнуть величини, що забезпечить гідне та щасливе життя нинішнього й майбутнього поколінь. Структура землеволодінь і землекористування буде також якимось чином установленою або заданою величиною, виходячи з інтересів усього народу, а не лише його купки. Саме це буде дороговказом або шляхом (планом) розвитку економіки України.
У створенні такого плану насамперед потрібно враховувати, що Україна володіє 27% найкращих земель у світі (чорноземами), і в найближчій перспективі 75% населення світу матиме менше як 0,1 га ріллі на особу, а зовсім незначна частка країн (включно з Україною) — понад 0,6 га ріллі. По-друге, виробництво зерна є найменш трудомістким (до 50 разів) і найменш прибутковим (до 100 разів), як порівняти з такими культурами, як овочі, горіхи, ягоди, плоди, та виробництвом продукції тваринництва.
Нині знову розробляється наступна з низки стратегій розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні — на період до 2020 року. Основне в ній — спадкоємність і незмінність хибних напрямів розвитку України. Вчитаймося хоча б у такі рядки: «розрахунки Інституту водних проблем і меліорації НААН дають підставу говорити про розвиток зрошення як необхідну передумову досягнення річного рівня виробництва зернових в обсягах 80 млн тонн і, відповідно, забезпечення сталості його виробництва на цьому рівні». Отож і далі на найкращих землях світу вироблятимемо найменш прибуткові зернові й олійні культури, що не потребують великих витрат праці, а отже, — з подальшим наростанням безробіття, остаточним вимиранням населення в сільській місцевості.
Червоною ниткою в Стратегії акцентується, що «необхідно зосередити зусилля на подальшому стимулюванні розвитку великих інвестиційно привабливих товаровиробників, які можуть створити умови для досягнення високої продуктивності корів», «збільшення частки сільськогосподарських підприємств у валовому виробництві свинини із концентрацією виробництва», «збільшення чисельності поголів’я овець» і т. д. Гірка іронія в тому, що перші стратегії, які розроблялися з початком незалежності України, передбачали все навпаки — знищення великотоварного виробництва й стимулювання розвитку лише дрібних господарств.
Виникає безліч запитань. Що із заходів нової Стратегії потрібно вирішувати в першу чергу? Збільшити поголів’я овець? Що потім? Яка кінцева мета такої Стратегії, крім зазначеного збільшення виробництва продукції? Чи населення організується й створить кооперативи, підприємства таких-то розмірів такої-то спеціалізації, вийде на внутрішні й зовнішні ринки, відбудує та відродить зниклі села тощо? Чи будемо завдяки агрохолдингам і далі нарощувати експорт зернових й олійних культур? Чи розпочнуть агрохолдинги платити податки в повному обсязі? Чи будуть відроджуватися регіони? Чи відбудеться переселен ня народу згідно із цим проектом Стратегії? І куди буде переселення? В Китай? А китайців — до нас? Чи чекатимемо, як попередні 25 років, доки спочинуть на цвинтарях останні мешканці сіл і хуторів України? Чи стосується цієї Стратегії звернення міністра аграрної політики України Тараса Кутового з листом до китайців, щоб ті взяли участь у приватизації Державної продовольчо-зернової корпорації України? І це тоді, коли 50–80% молокозаводів, олієжиркомбінатів тощо належать іноземцям (росіянам, французам, американцям й іншим). Тоді як країни світу не допускають більше ніж 20–25% іноземного капіталу в окремі галузі в окремих регіонах своїх країн. Як розв’язувати цю проблему (надвеликого монополізму іноземців)? Не звертати уваги?
Розвинені країни (і не тільки) проблеми виявляють у процесі багаторазового діалогу з населенням своїх країн. Ці проблеми групують, установлюють ранг за важливістю та порядком виконання, ухвалюють відповідні закони, тому перші інвестиції у визначений напрям економіки дають найвищий ефект для всієї національної економіки. Невпорядкований перелік надуманих проблем, який викладено в тексті Стратегії зі шляхами їх виконання (швидше — переліком завдань, які хтось повинен вирішувати, та параметрами врожайності сільгоспкультур і продуктивності тварин) не наближує Україну до світлового європейського майбутнього. Немає основного — системного аналізу проблем із наступним їх об’єднанням в модель «витрати — випуск» із тим, щоб на першому етапі досягти ефективності шляхом найраціональнішого використання природних і трудових ресурсів України.
Посісти своє гідне місце у світовій економіці відповідно до об’єктивного оцінювання природних і трудових ресурсів — така має бути мета стратегії. В ній жителі сіл — суб’єкти Стратегії. А так в Україні різні іноземні й вітчизняні консультанти, міжнародні фінансові установи й далі зіштовхують сільське господарства від найприбутковішої спеціалізації на найкращих землях світу до сировинного зерно-олійного виробництва, а відповідно — до масового безробіття та спонукання до негайного запровадження ринку землі. Останнє зачаровує іноземців, особливо з країн із дефіцитом землі та прісної води, і тому ще до ухвалення закону про ринок землі вони вже господарюють на наших землях. Залишився останній крок до прірви — запровадити ринок землі з безробітним і бідним сільським населенням (і не тільки сільським). Нові власники землі не терпітимуть присутності якогось безробітного населення з безліччю соціальних проблем, яке проживатиме (доживатиме) в зоні діяльності латифундій з іноземним капіталом. Такий розвиток подій — це заготовлений цвях для домовини села. Може, не дамо реформаторам з молотка продати землю чужинцям? Механізми й ключ до вирішення цих завдань лежать в системній ідеології оцінювання проблем і системному моделюванні за балансовою методологією взаємодії потоків природних, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів із критерієм — досягнення оптимального рівня прибутковості за максимально допустимого рівня зайнятості сільського населення. Тоді земля даватиме віддачу у вигляді прибутків усім, хто на ній працюючим. За такого стану речей ніхто й ніколи не продасть ресурс (землю), який вічно даватиме прибуток. Тим більше, що із часом землезабезпеченість у світі буде й далі скорочуватися, а боротьба за родючі земельні простори зростатиме.
В історії незалежної України прийшла пора схаменутися. Без шляху-дороговказу Україна може залишитися без українців (за Конфуцієм — сховаються, а реально — відправляться на цвинтар). Шукаймо якнайшвидше цей шлях!
Микола Калінчик, д-р екон. наук, професор Дніпропетровська філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
Співавтор: Інеса Алєксєєнко, канд. екон. наук
журнал “The Ukrainian Farmer”, лютий 2017 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
